Недолік теорії переміщення активів полягає в обмеженій кількості активів, прийнятних як вторинні резерви банківської ліквідності. Банк, відповідно до цієї теорії, повинен прагнути розширити свої вкладення в активи, які легко перетворюються, однак такі активи практично не приносять доходу. Отже, збільшення частки вторинних резервів у банківських активах обмежує рівень рентабельності банку. Крім того, в період економічних криз вартість навіть першокласних цінних паперів може значно знижуватися. Загальноприйнятим правилом формування структури банківських активів є наявність фактично в кожного банку активів, що легко трансформуються, так званих резервів ліквідності другої черги. Банки формують свої вторинні резерви ліквідності переважно у вигляді державних цінних паперів. Якщо недискреційні перетворення активів наперед плануються з метою зіставлення операційних надходжень за договірними вимогами банку з операційними платежами за його зобов'язаннями, то такий підхід до управління ліквідністю називається теорією очікуваного доходу. Суть цієї теорії полягає в тому, що за основу платежів банку в рахунок погашення кредитів приймаються майбутні доходи позичальників. Тобто, акцент у діяльності банку із забезпечення своєї ліквідності робиться на оцінці ділового ризику операцій, що кредитуються. Ця теорія також стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати через організацію структури кредитів і інвестицій (вкладень у цінні папери) за строками їх погашення, намагаючись зробити так, щоб надходження готівки були регулярними і передбаченими. Портфель, значну частину якого складають кредити, що передбачають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення основного боргу і відсотків, є ліквідним, оскільки регулярні потоки готівки легко планувати [51]. Теорія очікуваного доходу сприяла розвитку банківської справи. Вона привела до появи в 1950–1960-х рр. так званих "амортизаційних кредитів" (кредитів, що погашаються в розстрочку), а також диверсифікованих за строками портфелів цінних паперів. Теорія очікуваного доходу може бути використана тільки в умовах стабільної економіки, коли більшість підприємств мають стабільний фінансовий стан (коли у банків є можливість відбору надійних позичальників) і загальний рівень попиту на товари і послуги, що вироблюються в економіці, достатньо високий. Тобто, теорія очікуваного доходу використовується на практиці тільки тоді, коли загальний ризик проведення кредитних операцій незначний. Починаючи з 1960-х рр. банки для розширення своїх операцій почали активно залучати додаткові ресурси з грошового ринку, зокрема: кредити в інших банків (зокрема кредити в центрального банку); кошти, отримані від продажу активів за умови зворотного викупу ("репо-угоди"); кошти, отримані від випуску короткострокових боргових зобов'язань (головним чином депозитних сертифікатів). Строк таких запозичень, як правило, не перевищує одного року.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теорія переміщення (трансформації) активів» з дисципліни «Ліквідність банку: окремі аспекти управління та світовий досвід регулювання і нагляду»
