Паризька валютна система (1867—1914 pp.) передбачала функціонування золота як єдиного законного платіжного засобу в міжнародних розрахунках, тобто систему золотомонетного стандарту. Золото стало світовими грошима у процесі тривалої природної еволюції національних валютних систем, кожна з яких самостійно прийшла до золотомонетного стандарту. Тому на Паризькій конференції 1867 р. було закріплено вже по суті наявний стан справ, коли золото було визнано єдиною формою світових грошей. Основними характерними ознаками Паризької валютної системи були такі: 1) золото виконувало роль світових грошей; 2) імпорт та експорт золота були необмеженими; 3) регулювання сальдо платіжного балансу здійснювалося за рахунок ввезення та вивезення золота; 4) кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст; 5) обмін національних валют здійснювався відповідно до вмісту в них золота. Перевагами Паризької системи були: по-перше, універсальність та одноманітність розрахунків як на національному, так і на міжнародному рівні; по-друге, забезпечення стабільності економічного середовища, що було зумовлено постійною купівельною спроможністю грошової одиниці, що давало змогу суб'єктам ринку планувати свою діяльність на значну перспективу; по-третє, стабільність рівня процентних ставок і забезпечення рівноваги на внутрішньому грошовому ринку та балансу міжнародного руху капіталу. Водночас недоліки цієї системи були пов'язані з тим, що вона вкрай обмежувала можливості реалізації валютної політики на національному рівні. При цьому головними завданнями валютної політики було: підтримання паритету між національною валютою і золотом на незмінному рівні; виконання зобов'язань обмінювати національну валюту на золото в будь-яких кількостях за визначеним обмінним курсом; нагромадження необхідних обсягів резервних активів для забезпечення грошової бази; фінансування профіциту чи дефіциту платіжного балансу шляхом переміщення золота від одного центрального банку до іншого; підтримання режиму вільно плаваючих курсів з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах "золотих точок" (якщо ринковий курс національної грошової одиниці відхилявся від паритету, заснованому на її золотому вмісті, то боржники розплачувалися за міжнародними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами). Таким чином, досягнення інших стратегічних цілей, окрім стабільності національних грошей і валютного курсу, таких, наприклад, як стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, залишалися поза сферою впливу валютної політики. Врешті швидке зростання міжнародних товарних і фінансових ринків потребувало гнучкішого інструменту розрахунків, аніж золото. Золоті запаси зростали повільніше, ніж обсяги товарного виробництва, що породжувало нестачу грошової маси і платіжні кризи, а також стримувало економічне зростання і міжнародну торгівлю. Крім того, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призводило до їх тезаврації, тобто осідання у приватних сховищах, і виведення з обігу, що також обмежувало розрахункові можливості господарського обороту. Отже, Паризька система золотого стандарту спочатку сприяла активізації зовнішньоторгових зв'язків та автоматичному вирівнюванню сальдо платіжних балансів, однак протидіяла активному державному втручанню в економіку через емісію, що з плином часу почало стримувати розвиток торгівлі і рух капіталів. Система припинила своє існування з початком Першої світової війни, коли припинився розмін національних валют на золото.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Паризька валютна система (1867—1914 pp.)» з дисципліни «Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні відносини»
