Тодоров, Цветан (Todorov, Tzvetan) Hap. 1939 p., Болгарія. Наратолог і критик-формаліст Цветан Тодоров особливо цікавиться теорією дискурсу в тому її варіанті, в якому вона застосовується до поетичної мови. Він має добру підготовку не лише в річищі традицій формалізму, де він найбільше відомий, а й також у царині славістичних студій, німецькому романтизмі та англо-американській "новій критиці". Приділяючи велику увагу поетиці, Тодоров прагне розробити певний вид літературної граматики. У своїй книжці "Поетика прози" ("Poétique de la prose", 1978) Тодоров орієнтується на структуралістів Володимира Пропа (який вивчав структуру російських казок) та А. Ж. Ґрема (який розглядав не лише граматичний рід, а й "граматику" наративу як цілого). Він дійшов висновку, що мінімальна одиниця — це висловлювання, яке може складатися з аґента дії (особи) та предиката (дії). Два вищі рівні організації — це послідовність і текст. Група висловлювань утворює послідовність, а група послідовностей складає текст. Такий конструкт розглядався тими, котрі тяжіли до постструкту-ралізму, як надто науковий для вивчення такого суб'єктивного предмета, як література. У своїй книжці "Вступ до поетики" (1981) Тодоров дає свою відповідь постструктураліс-там, пояснюючи, що він розуміє під поетикою: "Вона руйнує симетрію, яка встановилася між інтерпретацією та наукою в галузі літературних студій. Вона має на меті не назвати значення, а з'ясувати загальні закони, що керують народженням кожного твору" (1981: 6). Як твердить Тодоров, література відрізняється від наук тим, що ці закони перебувають у самій літературі. Інакше кажучи, окрім особливостей даної мови, таких як граматика й синтаксис, усе інше — повністю абстрактне і піддається інтерпретації. 433 На той час, коли була опублікована ця книжка, теоретики літератури рухалися в напрямку семіотики та її наголошування на знаках і створенні значення. Хоч протягом якогось часу здавалося, що семіотика замінить поетику у вивченні літератури, проте фактично вони досі співіснують. Жодна з них не може здобути перевагу над іншою; так само жодна з них не є автономною. Цікаво відзначити, що кількома роками раніше Тодоров дослідив знаки й символи у своїй книжці "Теорії символу" (1982), де він обговорює "романтичну кризу", в якій символ прийшов водночас до самопізнання та до визнання своїх таємниць. Він зазначає, що символ "досягає злиття протилежностей; він водночас існує і означає... він виражає те, чого виразити не можна" (1982: 206). Тодоров також доходить висновку, що всередині символу знак стає означником і дві його грані зливаються. У недавні роки Тодоров почав писати на філософські теми. В есе "Жити самому разом" (1996) він досліджує той факт, що філософи від часів стародавніх греків дивилися на людей як на суспільні створіння. Він цитує Аристоте-ля, який писав, що ті люди, котрі не здатні функціонувати як члени суспільства або не мають у цьому потреби, є або тваринами, або богами. Тодоров додає, що такі істоти самодостатні, і тому нам легко уявити їх самими. Потім Тодоров цитує Жана-Жака Русо, який сформулював думку, що людина потребує інших людей; окрім тих випадків, коли вона така вразлива, що віддає перевагу самоті. На подальших сторінках своєї статті Тодоров зважує ідеї інших філософів, як і свої власні, разом з тим показуючи, що, оскільки ми індивіди, необхідно, щоб ми мали інших навколо нас для того, щоб досягти такої індивідуальності. Наявність і товариських, і суперницьких стосунків між нами й іншими — істотна характеристика людини, проголошує Тодоров. Заперечуючи своїм критикам, Тодоров написав есе "Пильний погляд і сварка" (1996), де звертається до одного з критиків, який розглядав його статтю з точки зору конфлікту. Хоч ми можемо простежити внесок Тодо-рова в постмодерну думку, переглянувши вищезгадані праці, найбільший внесок у власне постмодернізм він зробив своєю книжкою "Фантастичне: структурний підхід до літературного жанру" ("Introduction à la littérature fantastique", 1970). У "Фантастичному" йдеться про зв'язок між уявним та реальністю. Але Тодоров проводить надзвичайно чітке розрізнення між тим, що він бачить як "фантастичне", і тим, що звичайно подається як "надприродне"; фантастичне не є надприродним, а радше є тим проміжним станом вагання, в якому і персонажі, і читачі визначають, реальний чи не реальний досвід (1970: 41). По суті, жанр, який Тодоров тут окреслює, — більше антижанр, оскільки природою жанру є класифікація, яка, за своєю суттю, швидка і обміркована. У традиційних жанрах проміжного стану не існує.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Тодоров, Цветан» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
