Тиша — це невимовлене, але значуще "інше" мови, письма та пов'язаних з ними виконавчих актів. Тиша — це визначний топосом для пост-модерності, тому що сила (або безсилля) лого-са говорити є центральною проблемою. Юдео-християнська історія, яка завершилася в постмодернізмі, ґрунтується на слуханні мови Бога, записаної в потужній логоцентричній традиції та в Святому Письмі. Бог — це Той, хто говорить; Той, хто через поновлювані акти мовлення творить світ і входить у спілкування з ним. Божественна мова започатковує часову структуру, в якій первісна тиша вже безповоротно "з-іншена" мовленням (Altizer, 1997). Божа мова в цій традиції виявляє основу первісної тиші, розриваючи її, роблячи тишу тишею і в такий спосіб сприяючи утворенню справжньої, чутної тиші. Реальна тиша може мати місце лише у стосунку до дискурсу, оскільки, парадоксальним чином, лише завдяки дискурсові тишу можна почути або, як висловлює це Гайдеґер у своїй праці "Буття і час", "справжня тиша можлива лише у справжньому дискурсі. Для того, щоб мовчати, Da-sein мусить мати змогу щось сказати, тобто має вільно розпоряджатися автентичним і щедрим розкриттям себе" (1996: 154). Лише у стосунку до дискурсу тишу чути як мнемонічне повторення (луну), поглинення та деконструкцію "буття" дискурсу. Так само як реальна тиша ніколи не буває вільною од відлунь слова, так і реальна мова ніколи не вільна від деконструктивного судження тиші. Тиша витає між мовленням і навкруг нього, втягуючи в себе нескінченні твердження та заперечення немовленого і невимовного. Визнаючи внутрішньо властиві мові обмеження, молодий Людвіґ Вітґенштайн зайняв пуристську позицію у стосунку до невимовного, категорично твердячи: "Те, про що ми не можемо говорити, ми повинні передавати в тиші" (1961: 74). Але пізніше Вітґенштайн переверне цей імператив і заговорить про щирі зусилля висловити невимовне, цитуючи Авґустинову сповідь Богові: "Горе тим, хто мовчить про Тебе, [Господи]! Бо навіть ті, хто найбільш обдарований мовою, не можуть знайти слів, щоб описати Тебе" (Monk, 1990: 282); тут ідеться про те, що зважитися сказати те, що є логічно невимовним, менш гідне осуду, аніж зберігати мовчанку, коли невимовне потребує, щоб його передали, застосовуючи єдиний можливий засіб: говоріння "нісенітниці" (див. Bigelow, 1987). "Іншість" тиші в її протиставленні мовленню продукує радикально неоднозначні відносини: тиша обрамлює фігуру мовлення, виокремлюючи її точне значення, водночас поглинаючи 430 його і загрожуючи розпадом. Але ті впливи тиші, які обрамлюють та поглинають, зовнішні щодо ідентичності мовлення. Більш "мовчазна" або нечутна тиша виникає в центрі самого мовлення, це та тиша, що її Томас Дж. Дж. Олти-зер схарактеризував як таку, що перебуває у найбільш внутрішньому голосі мовлення" (А1-tizer, 1980). Ця тиша в голосі мовлення — яка вторгається в мовлення, насичує його й нейтралізує його здатність говорити, — в постмодер-ності є очевидною як ніколи раніше в історії Заходу. Говорячи, ми тепер помічаємо, що як немає такої тиші, куди не проникало б слово, так немає і слова, що не було б пройняте тишею. Взаємозв'язок співдетермінації між тишею і словом є не тільки протиставленням, а й випадковим збігом. Сам вибух багатослів'я, очевидний повсюди у постмодерності, засвідчує невдачу спроби мовлення по-справжньому говорити; і сигналізує про новий тріумф тиші всередині мовлення. Саме про таку тишу в мовленні писав Жак Дерида, — про тишу, що завжди реально супроводжує мовлення, проте залишається непо-чутою у мовленні як така. Це — "пірамідальна тиша графічної різниці" (Derrida, 1970: 133), яку Дерида підсумовує у своєму графологічному неологізмі: différance (розрізнення). "Таким чином, а в розрізненні не чути; воно залишається мовчазним, таємним і стриманим, як могила. Це могила, яка (за умови, що хтось знає, як розшифрувати її епітафію) недалека від того, щоб повідомити нам про смерть короля" (1970: 132). Для Дерида смерть Бога й затримка присутності означають, що всередині кожного репрезентативного акту дискурсу нечутно чути тишу, смерть, затримку, різницю (відмінність), що не може бути представлена як така. Лише тиша її чує.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Тиша» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
