Синекдоха буквально означає розуміння однієї речі через іншу; її слід сприймати як риторичний троп, заміну цілого частиною або навпаки. Коли вона визначається як застосування означення або додатку для заміни речі, про яку йдеться, синекдоха безпосередньо пов'язується з метонімією. Існують, проте, істотні відмінності між двома поняттями, які роблять синекдоху концептом набагато придатнішим для застосування в умовах постмодернізму. Метонімія, яка буквально означає "зміну назви", іноді додатково позначає потенційно уніфіковане відношення між двома поняттями через взаємноод- 387 нозначну відповідність, яка має на меті пояснити одне поняття в термінах іншого. У синекдосі два поняття з'єднуються у відношенні, яке постійно чинить опір такому формальному метонімічному закриттю. Таким чином, постмодернізм може розглядати синекдохічну "суміжність" як принцип, що допомагає пояснити невизначеність радше ніж як троп, призначений увійти в контакт із цією невизначеністю й замаскувати її. Проте, як і інші лінгвістичні явища, синекдоха пропонує і можливості, прийнятні для постмодерністського ландшафту, і вузько риторичні застосування, що заперечують постмоде-рністські умови через метанаративи єдності. Ставлячись до тропів як до "внутрішнього вираження філософського ідеалу", формалістські погляди на мову створюють "концептуальну мережу", в якій була конституйована сама філософія (Дерида). Так сталося з синекдохою; вузько риторичний погляд спонукає синекдохічну відмінність стати інструментом постулювання єдності. Звідси синекдохічне відношення стає репрезентантом "мікрокосму" й "макрокосму", в міру того як відмінність переходить у конфігурації послідовності. В такий спосіб фор-малістське визначення створює із синекдохи майже метафоричне (або принаймні метонімічне) відношення від засобу до змісту, що обмежує значення. В такому процесі ця пошкоджена синекдоха створює те, що Дерида називає "метафорою, яка ідеалізує", а де Ман міг би сказати, що вона переходить від суміжності до аналогії. Постмодерністський погляд на синекдоху, навпаки, прагне зберегти чисте розуміння синекдохи як "суміжності", тобто "зрозуміння однієї речі через іншу" в його протиставленні зрозумінню однієї речі "в термінах іншої". Кенет Берк досліджує цю можливість непрямо, включивши синекдоху до одного зі своїх чотирьох головних тропів. Спростовуючи "суто фігуральне застосування" тропів на користь їхнього існування як умов, що формують людський розум та мову, Берк, як здається, зробив слідом за Якобсоном лінгвістичний поворот. Якобсо-нове розуміння метонімічних та метафоричних полюсів, як таких, що існують в актах мовлення, в загальному плані підриває головний нара- тив, для якого утворення риторичних тропів служить метафізиці присутності. Подібним чином постмодерністський погляд на синекдоху схильний переходити не до значення, а до нескінченного регресу, в міру того, як два терміни замикаються в синекдохічному відношенні, що чинить опір метафоричній редукції (див. mise en abyme; бінарна опозиція). Можна було б сперечатися про те, чи це саме буде істинним і в стосунку до метафори, якби нам довелося уникнути однобічного руху від засобу до смислу і натомість зосередитися на взаємному притягуванні та відштовхуванні двох термінів (завершуючи те, що Дерида називає "кільцем геліотропа"). Метафора, проте, завжди буває вже зведена до своїх формальних визначень. Але синекдоха, оскільки вона зазнавала менш формалістичних повторних інтерпретацій, аніж метафора (або навіть метонімія), зберігає здатність обминати формалістичні конструкції (як і граматичні тлумачення риторики), які "застосовують подібність як спосіб приховати відмінність" або продовжують "великий нерухомий ланцюг аристотелівської онтології (Дерида). Це, звичайно, буде істинним лише в тому випадку, коли синекдоха зберігає свою залученість у те, що Якобсон називає "актуальною біполярністю", що була замінена "ампутованою одно-полярною схемою". Те, що Якобсон називає "біполярністю", постмодерніст може прочитати як симптоматику відмінності та відсутності. Якби нам довелося це екстраполювати, ми могли б навіть припустити, що формалістичні інтерпретації метафори та метонімії за асоціацією маскують більш руйнівні тенденції синекдохи. Як зазначав де Ман, синекдоха (як і інші тропи) може бути найпривабливішою з метафор, коли її застосувати на службі "органічної краси". Проте синекдоха на своїй поверхні постулює не єдність, а суміжність, що не так легко зводиться до краси іронії, парадоксу або двозначності; "двозначність" і "парадокс" синекдохи радше є непроникними й незвідними; це умова природної втіхи мови, а не риторичний троп. Таке розуміння синекдохи, мабуть, більше відповідатиме притаманному Дерида розумінню того, що "тропи обов'язково мусять належати до донаукової стадії знання". 225
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Синекдоха» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
