Садизм — це форма, яку обирає сексуальний імпульс, коли суб'єкт шукає втіхи, завдаючи іншому болю, піддаючи його своєму пануванню або приниженню. Чинячи так, садист ототожнює себе з тією частиною психіки свого партнера, якій подобається страждати. Термін "садизм" утворений від імені маркіза де Сада (1740—1814), французького письменника, головний внесок якого в літературу та філософію обертається навколо взаємозв'язків між болем і втіхою з погляду "володаря" і "раба". Після появи праць Фройда садизм став розглядатися як симетричний до мазохізму, — звідси й термін "садомазохізм" (С/М). Пост-модерністська популяризація садомазохістської образності бере свій початок від ґей-культури, і її повторна концептуалізація дозволила теорії збочень та ґей-лесбіянським студіям звернутися до її практики. Проте садизм сам по собі, мабуть, значно важче проголосити типовим вираженням постмодерністської творчої снаги. Зиґмунд Фройд був першим, хто застосував ці обидва неологізми, "садизм" і "мазохізм", для осмислення дивного характеру пов'язаних із ними бажань. Його відкриття й теоретичне осмислення первісної "поліморфної розбещеності" в дитині ("Дитину б'ють", 1919) та імпульсу смерті, тобто присутності в усіх людських суб'єктах деструктивних імпульсів разом із інстинктами, що оберігають життя ("Поза принципом насолоди", 1920), залишаються істотними для нашого розуміння агресивності, ненависті й садизму. На думку Фройда, агресивність, ненависть і садизм були не "хворобами", а інтегральними тенденціями нормального розвитку людського лібідо та людської суб'єктивності. Психоаналітики досі приймають на віру те, що Фройд встановив у своїй опублікованій 1924 р. синтетичній праці "Економічна проблема мазохізму", а саме, що первісний садизм є вторинним у стосунку до наших мазохістських тенденцій. Звідси випливають парадокс і складнощі садистської позиції втіхи, яка полягає не в тому, щоб одержати втіху, завдавши комусь болю, а радше в мазохістському ототожненні зі стражданням іншого (див. стадія дзеркала). Навіть якщо ролі садиста й мазохіста не є взаємозамінними, Дельоз (1989) наголошував на тому, що обидва суб'єкти перебувають під надмірним тиском і змушені відповідати ненормативним вимогам. Таким чином, позицію садиста слід розуміти як позицію одвічного "переслідуваного переслідувача". Крім того, як показав Жак Лакан на своєму семінарі 1962-1963 pp. "L'Angoisse" ("Тривога"), садистська фантазія домінування спирається на тверду віру, що він (або вона) будуть здатні фактично "виставити" об'єкт бажання, відтявши його від тіла свого партнера (див. нестача). Сценографія Сада, як і різні типи залежності в садомазохізмі, чудово це ілюструють. Садомазохістська сцена Нью-Йорка кінця 1970-х pp. відкрила свої тайники, щоб показати розкішну образність, засвоєну головним потоком засобів масової комунікації через кінофільми Вільяма Фридкіна "Плавання" (1980) та Майкла Грамлі "Міцне тіло: дослідження тілесних кар та садомазохізму" (1977), де фотографії Еда Ґаллучі стали прообразом творів Робе-рта Меплторпа, безперечно, найпоказовішого з представників "садистського постмодернізму". Завдяки своїм коміксам (Том із Фінляндії), фотографіям (Джоел Пітер Віткін), літературним творам (Кеті Екер, Анджела Картер) інші авангардні митці, представники садомазохізму, домоглися успіху в своїх намаганнях шокувати глядачів і підвести їх до двозначної спокуси, 371 так щоб останні були змушені визнати, що й вони поділяють ці фантазії. "Сексуальна практика людських створінь визначає їхню мову", — твердив Філіп Солерс у своїй книжці "Закони" (1972). Чи постмоде-рністи й садисти користуються однією й тією самою мовою? їхнє ставлення до об'єктів бажання цілковито протилежне: садист прагне панування над (неживим) об'єктом, тоді як пост-модерніст переміщує його в безперервній метонімії. Симулякри, трансгресія, театральність та нерозв'язність справді можуть бути частинами садомазохістської сценографії. Проте садистський суб'єкт як такий не може мислитися просто як маскарадний або пародійний. Прагнення садиста до панування зосереджується навколо фалоцентризму, що ставить його (або її) в позицію необхідного співрозмовника пост-модерністського мазохіста, тоді як останній прагне проголосити й узаконити свій спосіб втіхи. Постмодерністський садист доброзичливий і політично коректний, оскільки він (вона) переважно виступає як теоретик мазохізму. Поза грайливістю постмодерністського мистецтва, особливо в Європі, повернення до Сада, характерне для французького сюрреалізму та модер-ності, нагадує, що садизм має страхітливого історичного предка — нацизм (див. Αρτο, Ан-тонен; Батай, Жорж; Бланшо, Моріс; Ла-кан, Жак). Двозначна присутність садизму наприкінці XX ст. повинна тлумачитися як симптом постмодерності, що позначає радше її кордони, аніж одну з її характеристик. Постмодерністського садиста можна розглядати як пророчу постать, що звістує повернення в культурну свідомість притлумленого бажання панувати над неживим "реальним", тим самим "реальним", що його технологія та наука постійно вибудовують як досяжне для дотику та подрібнення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Садизм» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
