Жак Дерида, який запровадив цей термін, так сказав про нього: "У кінцевому підсумку, розсіяння не означає нічого й не може бути підведене під чітке визначення... сила та форма його розривів висаджують у повітря семантичні обрії... Воно позначає невтримну й генеративну множинність" (1981а: 44—45). Як і створений Дерида термін différance (розрізнення), ' розсіяння' не може бути так просто визначене саме тому, що цей термін позначає процес, яким породжується "значення", і ніколи строго не фіксується і точно не задається в той спосіб, який передбачає визначення (див. відмінність). Узвичаєний смисл цього терміна — "розподіляти, розкидати, розпорошувати" — має на увазі процес, яким значення будь-якого терміна або сукупності термінів розподіляється у мові і розпорошується в системі мови, ніколи не доходячи до свого завершального кінця. Це слово (dissemination) походить від латинського dissHminare, що утворене з dis-, врізнобіч, та seminäre, сіяти, від semen, насіння. Дерида використовує цей смисл, маючи на увазі різновид репродуктивної здатності мови та дискурсу. Розсіяння тісно пов'язане з двома поняттями Дерида: різниці (або розрізнення, différance) та сліду. Його можна розуміти так, що воно діє на двох взаємопов'язаних рівнях або з двома розширеннями смислу. З них ширшим за своїм діапазоном є той, який передусім пов'язаний із поняттями текстуальності, інтертексту-альності і тексту, а також із поняттям дискурсу. Смисл, вужчий за своїм діапазоном, більш специфічно пов'язаний із постструктурним зміщенням або трансформацією структурної лінгвістики та семіотики (див. постструктура-лізм, структуралізм, лінгвістика, де Сосюр, Фердинан). Текстуально дискурсивний смисл розсіяння може бути описаний як такий, що діє на загальному рівні культури та на рівні її вищого порядку: тобто йдеться про розділені спільні системи або мережі сиґніфікації або, якщо використати інший словник, широкомасштабні дискурсивні формації та інституції, включаючи загальну структуру значень і цінностей, тісно переплетену з політико-економічними структурами та практикою даної культури. На цьому рівні організації вищого порядку дослідники мають справу не з усуспільненою публічною мовою як такою, а з набагато складнішими та інституціо-налізованими суспільними структурами і практикою, що вибудовуються на базисі мови та її застосування (див. Фуко, Мітель). Лінгвістичний або семіотичний смисл розсіяння може бути описаний як такий, що оперує на ще специфічнішому рівні нижчого порядку сиґніфікації, пов'язаному з мовою як такою: тобто тут ідеться про структурні особливості процесів, якими "значення" і "концепти" породжуються в систематичній мережі диференціа-цій, де різні, проте споріднені сліди диференціального процесу визначаються в постструктур-ній парадигмі поняттям означника, тоді як структуралістські поняття означуваного, а отже, й знаку, відкидаються як необов'язкові та незв'язні рештки західної одержимості тим, що Дерида позначив терміном "метафізика присутності" (див. семіозис, Кристева, Юлія). Проте на практиці текстуально-дискурсивні та лінґвістично-семіотичні смисли розсіяння не можуть розумітися окремо один від одного і взаємно визначають один одного. Текст Дерида "Розсіяння" (1981b), якщо розглянути його в цій перспективі, — це добре обмірковане, хоч і досить-таки ідіосинкретичне дослідження взаємно детермінованих відношень між цими двома смислами та порядками розсіяння і того, як ці відношення можуть визначати історичну генеалогію культури та мережі значення (контурів сиґніфікації), через які воно водночас обмежує, знову й знову відтворює та відроджує свою ідентичність (див. фармакон). Популярною, але такою, що часто тлумачиться неправильно, аналогією лінґвістично-се-міотичного смислу розсіяння, а отже, й відмінності та сліду, є аналогія зі словником. Цю аналогію, як правило, розуміють хибно, а тому піддають незаслуженій критиці, оскільки помилково вважають, що вона є прямим прикладом розсіяння та відмінності, радше ніж аналогією. Розсіяння та відмінність краще осмислювати як плинні процеси, а не як застиглі структури. Словники — це структуровані продукти процесів відмінності та розсіяння, а не приклади самих цих процесів. Словник, навіть якби він міс- 368 тив у собі кожне можливе слово даної мови, не є мовою, не є навіть резервом чи системою мови. Поняття розсіяння не в останню чергу важливе тому, що воно припускає альтернативну модель мови як динамічного процесу, в якому пізнавальна подія мови, наділена властивостями самозбереження, є, в кінцевому підсумку, всім тим, чим є мова; таким чином, поняття розсіяння рішуче відходить від статичних, субстанціо-налістських моделей мови (див. археписьмо). Що уявляється привабливим у аналогії словника, то це той факт, що на одному рівні опису словник є цілком самореференційною системою записів. Кожне слово у словнику визначається в цьому ж словнику; кожне слово, вжите у визначенні будь-якого слова, буде також визначене в цьому ж словнику; і так далі, з безконечними поверненнями назад, із безконечним відкладанням остаточного визначення, проте все це в рамках закритої і скінченної системи диференціальних написів. Мережа зв'язків між словами (тобто означників, слідів, подій) може бути схематично зображена як неймовірно складна й закручена система дерева, що повсюди з'єднується лише з самою собою, підтримуючи та зберігаючи себе якраз завдяки самоди-ференціації на безліч волокон та вузлів, сплетених зі своїх означників. До того ж у словнику не можна знайти нічого більше як означники, що вказують, у прямому, а отже, й у зворотному, напрямках на інші означники. Цей факт сам по собі є конкретною аналогією непрезентабельної функції відмінності водночас як спейсинґу, ділення означників на інтервали в просторі, та таймінґу, часового поділу сигніфікації. Тобто рух уздовж дендроволокон, що пов'язують означники з означниками, є саме таймінґом (темпораліза-цією) спейсинґу (просторового інтервалу або спеціалізації) означників, що складають диференціальну систему мови. Проте і в зворотному напрямку спейсинґ також залежить від таймінґу, якщо взяти до уваги, що означник — це не "річ", яка існує як така, а не що інше, як слід (а отже, подія), що залежить у своїх диференцій-них відношеннях від інших таких слідів (означників, подій). У термінах витіснення структуралістської парадигми поструктуралістською/деконструк- ціоністською той факт, що в аналогії словника можуть бути знайдені лише означники, використовується для підтримки спорідненого принципу, що означувані, тобто "значення" або "концепти", не можуть бути ніде знайдені, отже, не існують. У аналогії, якщо термін, який треба визначити, розуміється як означник, а визначення розуміється як означуване або концепт, тоді стає очевидним, що означуване є не чим іншим, як сукупністю означників. Жодні з них, у свою чергу, не мають свого означуваного або концепту, а можуть бути тільки пов'язані з іншими сукупностями або означниками; і так далі ad infinitum (до нескінченності), але завжди в межах скінченної замкненої системи. В рамках та в процесах такої системи не може бути знайдено ніякого фіналу, ніякого фіксованого трансцендентного означуваного; і цей результат також є фундаментальним аспектом розсіяння.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розсіяння» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
