Головна трудність у вивченні зв'язку між поняттями риторики та постмодерності лежить у визначенні тієї міри, до якої постмодерністське мислення риторики може бути відокремлене від антимодерністської течії, що характеризує риторичну теорію в постмодерну добу. Біля витоків антимодерністської риторичної теорії знаходимо трактат Джамбаттісти Віко "De nostri temporis studiorum ratione", вперше прочитаний 1708 p. в Неапольському університеті як вступна лекція (перекладений і опублікований анг- 362 лійською мовою під назвою "On the Study Methods of Our Time" ("Про методологію вивчення нашого часу"). Віко скористався з цієї нагоди, щоб засудити панування сучасного наукового методу — тобто впливу Бекона, а найбільше Декарта — в університетських курсах. Під його впливом філософську освіту було зведено до картезіанського пошуку істини, який методично усуває не лише хибне мислення, а й також "ті другорядні істини та ідеї, що спираються лише на імовірність", тобто сукупність ідей та вірувань, які лежать в основі етичного та політичного життя: sensus communis (1990: 13). Першорядним завданням освіти, вважав Віко, є не пошук істини, а підготовка майбутніх Генерацій до того, щоб вони вміли давати собі раду з етичними та політичними проблемами життя; він нагадував своїй аудиторії, що люди античності, чия освіта була спрямована на засвоєння мистецтва топіки, на опанування ораторського мистецтва та на розвиток красномовства, — з набагато більшим успіхом виховували громадян, які могли "поводити себе з достатньою мудрістю та обачністю" в житті громади. Віко виступав не проти науки чи наукової освіти, а лише проти їхньої суспільно-освітньої гегемонії. Проте Віко використовував "суперечку між людьми античності й сьогодення" як ті структурні рамки, в яких він будував свою аргументацію, твердячи, що сучасна освіта повинна орієнтуватися на гуманітарне ядро античної освіти. При цьому він проголошував риторичну освіту протилежністю сучасній та розглядав її як основу для формування важливої течії в рамках сучасної європейської думки — гуманізму. Книжка Фридриха Ніцше "Darstellung der Antiken Rhetorik" ("Про античну риторику"), — нотатки до лекцій, що їх він прочитав у своєму курсі античної риторики в Базельсь-кому університеті в 1872—1873 pp., — стала надзвичайно важливим поворотним пунктом в історії антимодерністських теорій риторики, пов'язавши гуманістичні витоки цієї історії з панівним антигуманізмом сучасної думки. Як і Віко, Ніцше закликав звернутися до вивчення риторики як засобу боротися із впливом наукової раціональності на суспільну думку. Зокрема, Ніцше обрав мішенню своєї критики "відчуття істинного в собі", яке набуло великого поширення в європейській культурі і яке він пов'язував з епістемологією Джона Лока, відчуття, що, як він вважав, виникло в суспільствах, котрі більше цінували "навчання" істині (belehrt від belehren, також означає німецькою мовою "визволяти від ілюзій"), аніж "переконування" (überreden) (1989: 3). Ніцше був стурбований авторитарною структурою belehrt: тут ідеться про мовця, який, володіючи істиною, навчає інших або визволяє їх від ілюзій їхніх неминуче помилкових переконань. (Цю стурбованість, belehrt можна виявити також у політичному контексті заснування Німецької імперії в 1871 p., зокрема тієї визначальної ролі, яку відіграла в цьому процесі Бісмаркова націоналістична демагогія.) На противагу сучасній культурі, вкоріненій у педагогічно-політичній структурі belehrt, Ніцше постулював античну культуру переконування, егалітарне суспільство "людей, які досі живуть серед міфічних образів і ще не знають абсолютної потреби домагатися історичної точності". Сучасне прагнення до істини — історичної або наукової — є ілюзорним, твердив Ніцше, оскільки воно виходить із хибного припущення, ніби розум здатний точно уявити будь-який об'єкт раціонального дослідження. Такої здатності не існує, з огляду на матеріальні перетворення, що включають у себе розумові акти перцепції, концепції та лінгвістичної інтерпретації. Ці розумові акти натомість мають спільну структуру зразка "це = те", яка, загалом кажучи, є спільною структурою тропів (таких як метафора, метонімія, синекдоха; див. троп). Спираючись на цю теорію мовної репрезентації або значення, Ніцше ще раз обґрунтував антимодерністську позицію щодо цінності вивчення риторики; хоч, як ми побачимо далі, ця риторична теорія значення може відігравати певну роль для риторики й у постмодерністсь-кій філософії. Найвпливовішим із вчених, які успадкували антимодерністську традицію риторичної теорії, є Кенет Берк (1897—1993). У своїй "Риториці мотивів" (1950) Берк переосмислив поняття риторики у стосунку до припинення його вивчення та до впливу науки на суспільство. Як і Віко, Берк пояснював припинення вивчення риторики обмеженням думки науковою раціональністю. Як ми вже бачили, Віко в такий 363 спосіб відреаґував на панування критичної філософії Декарта, яка прагнула усунути не лише хибні твердження, а й, як боявся Віко, переконання та цінності, які визначають суспільне життя. Хоч головна стурбованість Берка збігалася з заклопотаністю Віко, він у такий спосіб реагував на нову структуру знань, на новий оберт наукового ґвинта — виникнення наук про людину. Таким чином, тоді як Віко висловлював занепокоєність нехтуванням вивчення політики, Берк приділяв велику увагу засвоєнню наукою політичних студій, тобто запровадження політичної науки як дисципліни в повоєнних американських університетах. Та попри ці інституційні відмінності, Берк успадкував від Віко основоположну антимодерністську апологію вивчення риторики: саме вивчення риторики, а не науки наділяє нас розумінням sensus communis або того, про що Берк говорить як про "застосування мови як символічного засобу залучення до співпраці істот, які за своєю природою реагують на символи" (1969: 43). Окрім цієї спадщини, Берк успадкував також важливе визнання Ніцше зв'язку між науковою ідеологією та авторитарною політикою. Ніцше уклав свої лекції з риторики, пославшись на взаємозв'язок між епістемологічним етосом сучасної європейської культури (прагнення сягнути того, що "істинне як таке") та протофашизмом поняття belehrt. Берк закликав повернутися до риторики як до інструмента суспільної критики у ставленні до "постхристиян-ської науки", тобто до культури, в якій соціалі-заторська функція козла відпущення була секуляризована й пов'язана з "культом прикладної науки", до культури, яка породила "гітлерівську "науку" ґеноциду", а в повоєнній Америці — перегони ядерних озброєнь. (Дописуючи свою "Риторику" в Принстонському інституті провідних досліджень, Берк був пов'язаний із його директором Дж. Робертом Опенгаймером, який, звичайно, відмовився брати участь у розробці термоядерної зброї і як' голова Загального наглядового комітету Комісії з атомної енергії очолював у цій комісії опозицію проти створення водневої бомби.) Успіх цього "культу", як вважав Берк, ґрунтується на ілюзорній вірі науки у свою "автономію", на вірі в те, що наукові дослідження не підпорядковані жодному законові і жодній силі поза нею самою. Тобто він ґрунтувався на метонімічній помилці, що розширює автономію наукової раціональності до практичної сфери наукових проектів, що підпорядкована зовнішнім і, як вважав Берк, щодалі "зловіснішим" силам. Вивчення риторики, твердив Берк, допоможе нам зрозуміти широко розповсюджену переконаність у незалежності науки і в загальнішому плані, "переконливість хибних або неадекватних термінів, що не обов'язково накидаються нам іззовні яким-небудь вправним балакуном, але ми самі нав'язуємо їх собі з більшою або меншою навмисністю чи безтурботністю, з мотивів, невизначено захисних і/або самогубчих" (1969: 35). Найвища цінність вивчення риторики для Берка не полягала, як це було у Ніцше, в його потенційній здатності випустити пару з сучасної наукової філософії, тобто з епістемологічного проекту. Натомість Берк розглядав поняття риторики як підсумок людських взаємодій, а отже, й людської природи. Чи залишається цей аспект думки Берка в рамках антимодерністської течії риторичної теорії, чи утворює важливе її відгалуження, що його можна розглядати як постмоде-рністське осмислення риторики?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Антимодернізм у теорії риторики» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
