Від самого свого початку в працях Зиґмунда Фройда психоаналіз накладався на концептуальні сфери модернізму та постмодернізму. Модернізм у своїх філософських виразах може пов'язуватись із пошуками певності, що встановлюється через фіксовані інтерпретаційні моделі, співзвучні з емпіричними спостереженнями. Натомість постмодерністська думка свідомо підриває однозначність та логоцентризм модернізму, стимулюючи плюралістичні, багатовимірні та відкриті в своїх крайніх точках перспективи. Обидві ці тенденції існують у стані неминучої напруги у творах Фройда. Звичайно, багато моментів у працях Фройда, характерних для постмодерністських ідей та стилів, вийшли на поверхню тільки завдяки ретроспективним перечитуванням. Цю тенденцію започаткував передусім психоаналітик Жак Лакан у 1950-х pp., а згодом, починаючи з 1960-х pp. і до сьогодні, її підхопили кілька виразно постмодерністських мислителів, таких як Жак Дерида та Юлія Кристева. Класична сучасна модель суб'єктивності, сформульована Рене Декартом, який трактував себе як мислячу істоту, була заперечена психоаналізом одразу після його виникнення. Децен-трування узагальненого автономного суб'єкта, чиї дії мали бути прозорими, — це найпотужніший удар, що його психоаналіз завдав пошукові певності. Таке децентрування відбувається на кількох рівнях і спирається на широкий діапазон явищ. Спостерігаючи за невротичними та істеричними симптомами, Фройд виявив втручання колишніх травм та нерозв'язаних конфліктів у психічну та соматичну функції ("Дослідження істерії", 1895). Важливим є те, що втручання розумілися не як такі, що йдуть по лініях розламу психосоматичного механізму, як це здебільшого бувало у психіатрії XIX ст. Відкриття того, що невротичні симптоми були значущими, зруйнувало свідомі прагнення суб'єкта контролювати значення та діяння; тобто це привело до визнання, що "я підпорядкований силам, яких не можу контролювати, і ці сили є наслідком мого власного досвіду та конфліктів". Саме тут, звичайно, закладаються перші підвалини для постулювання неусвідомлено-го виміру для розуму, який керується власними силами та законами. Цей процес згодом дістав назву первісного (оскільки він існує до формування свідомого еґо) в його протиставленні до вторинного процесу системи раціональності. Хоч Фройд застосовує механістичні моделі та аналогії, важливо те, що джерело симптомів неможливо просто полагодити, як поламаний механізм, але його треба побачити й зрозуміти; тож не дивно, що витоки психоаналізу починаються з уславленого курсу "лікування розмовою", призначеного у випадку захворювання Анни О. Це розширює значущу суб'єктивність поза еґо в такий спосіб, що компрометує його цілісність, і таким чином "рана", що її психоаналіз завдає прозорому для себе самого суб'єктові картезіанства, є глибокою. Фройд виявив паралельні феномени в патологічних і нормальних розумових процесах. На підставі спостережень за снами, а також за обмовками та іншими хибними актами (парапрак-сами) Фройд поширив психоаналітичне розуміння механізмів несвідомого від появи симптомів до численних явищ повсякденності. Сни мають додаткову важливість для ілюстрації множення значень у первісному процесі дискурсу. Проте сни є також значущими, хоч їхня мова не є мовою свідомого еґо; тобто вони витворюють значення, яких еґо не має наміру продукувати й навіть не розуміє їх. Чому? Тому що існує чужий голос, який важко розшифрувати і який лунає з глибин буття еґо. Фройд схематизував мову снів під рубриками згущення, зміщення, повторного перегляду та символізму. Для постмодерністських тенденцій особливо важливим є те, що несвідоме структуроване як мова, але не мова вторинного процесу та суспільного світу. Руйнуючи монополію світського 341 дискурсу, прояснення психоаналізом онейрич-них символів та ієрогліфів справило глибокий вплив на сюрреалізм, із яким Лакан був пов'язаний у 1930-х pp. Примноження значень та корелятивний розрив лінійних моделей каузальності також з'являються в психоаналітичних поняттях над-детермінації та надінтерпретації. Ці поняття враховують численні фактори, які об'єднуються для витворення снів (досвід, спогади, конфлікти, імпульси та бажання), та їхні численні рівні значення. Оскільки неможливо простежити прихований зміст сну до єдиного джерела або значення, суб'єктивний самоаналіз завжди перебуває в дії. Крім того, психоаналітичний метод відкрив, що я потребую допомоги іншого (аналітика) для того, щоб зрозуміти себе. І справа не тільки в тому, що мова несвідомого непрозора, а й у тому, що, як еґо, я дуже часто буваю емоційно заблокований, а отже, й неспроможний слухати та розуміти. Еґо є джерелом пригнічення, опору та захисту, і Фройд дедалі більше розумів, що ці механізми діють несвідомо, тому що еґо пригнічує, не знаючи, що воно так робить. Існують розколи та відчуження у суб'єктивності. На позитивному боці, безперечно, взаємодія між свідомим і несвідомим, що стимулюється аналізом, може породити терапевтичне самоусвідомлення, але це може статися тільки тоді, коли я навчуся дослухатися до внутрішнього "іншого". В міру того, як психоаналіз зміщує повністю автономний суб'єкт, він відкриває динамічну диференційовану модель суб'єктивності. Особливо важливі психічні функції, пов'язані з діяльністю супереґо (пов'язані із совістю, мораллю та відчуттям вини). Крім усього іншого, це означає існування культурно конституйованого іншого в суб єктивності, що набуває форми з розв'язанням Едипового комплексу. Тут, як наголошує Лакан, Едипова модель розкривається у проблемі міжособистісної динаміки, що поєднує бажання та авторитет як похідні суб'єктивності. Але знову ж таки у цих висновках є тривожний вимір. Мораль ґрунтується на засвоєнні культурних норм через батьків, вихо-вників та інших осіб, наділених авторитетом. Тому, з огляду на схильність цих людських посередників помилятися, моральні заборони мо- жуть бути ірраціональними, нав'язливими і навіть деструктивними. Теорія супереґо не тільки кидає тінь на ідеалістичні теорії етики, а й репрезентує подальше руйнування строгих демаркаційних бар'єрів між зовнішнім і внутрішнім, "я" та іншим, психологією і культурою. Внаслідок цього постає те, що Дерида називає структурою доповнюваності. Жодне первісне "я" не існує до зустрічі з персональними та культурними "іншими"; доповнення співтворить сам суб'єкт, а доповнюваність є нескінченною. Що особливо вражає в працях Фройда, то це те, як інтуїтивні висновки, що руйнують узагальнені моделі суб'єктивності, співіснують із тенденціями, зорієнтованими на пояснювальне завершення. Філософічно сучасні компоненти психоаналізу з'являються в тенденціях знайти загальний принцип пояснення при аналізі таких різних явищ, як симптоми, сни та культурні форми. Так, Фройд наводить нам у своїй праці "Інтерпретація снів" (1900) низку прикладів, що ілюструють принцип, згідно з яким сни не лише наповнені значенням, а й під їхнім поверхневим змістом можна послідовно вирізняти очевидні приховані сили. Ці сили набувають форми несвідомих імпульсів, що переважно пов'язані зі сповненням бажань. Тут викриття поверхневого значення, здійснюване психоаналізом, компрометується наполяганням на існуванні постійного глибинного референта. Ця орієнтація перебуває в непростих взаєминах із визнанням у теорії Фройда надвизначення. Подібні приклади пояснювального завершення можна бачити і в інших культурних аналізах Фройда. У найпершому з них, "Тотем і табу" (1913), Фройд намагався пояснити походження культури, моралі та релігії. Кожен із цих феноменів становить проблему для психоаналітичного постулату, що форми діяльності "вищого порядку" можуть виводитися з фунда-ментальніших первісних спонук процесу. Пояснення Фройда набуває форми гіпотези про "первісне батьковбивство", травматичну подію, яка відбулася в доісторичні часи, коли бажання здійснювалися. Від цієї події тягнеться низка формування символів, ритуалів та моральних заборон як стимульованих відчуттям провини реакцій. Проте цей текст не надається для спроб буквального пояснення (що відзначали 342 багато коментаторів). Неначе сон або міф, він розпадається на численні рівні значень, що дають різні пояснення психологічним функціям мови та символам. На індивідуальному рівні з'являються паралельні пояснювальні моделі. В уславленій історії про випадок із людиною-вовком ("З історії про дитячий невроз ", 1918) бачення пацієнтом "первісної сцени" подається як імовірна причина його наступного неврозу. Проте Фройд спростовує власне буквалістичне тлумачення первісної сцени як спостереженої події, що має набагато складніше пояснення. Точка походження виявляється конструкцією, яка потребує кількох варіантів ретроспективно діючого досвіду, включаючи й сни та фантазії, а не тільки спогади та спостереження. Ці висновки руйнують причинно-наслідкові пояснення, лінійні бачення часовості та одновимірні моделі інтерпретації. Саме та властивість творів Фройда, що він намагається шукати способи завершення і водночас руйнує їх, надає їм зародкового статусу для постмодерністської психоаналітичної теорії. Ці твори стають місцями відкриття, де виражені та приховані значення, протилежні силові лінії та численні регістри сиґніфікації взаємодіють між собою і витворюють нові перспективи та висновки. В такий спосіб самі тексти повторюють та ілюструють явища, яких вони стосуються. Не дивно, що в міру того як психоаналіз стає інституційно впорядкованим, його новаторські та підривні риси нівелюються стандартизацією. Провідні школи психоаналізу будують свою працю на "модерністських" засадах наукової діяльності Фройда. Панівні тенденції стають методами пошуку контрольованого пояснення та корелятивного створення стабільних, соціально пристосованих суб'єктів, що спираються на модель "сильного еґо". Ці школи також прагнуть систематизувати психоаналітичну теорію і усунути ті суперечності та лінії напруги, що їх можна виявити в творах Фройда. В аналітичній практиці традиційний аналітик може дати чіткі пояснення снів і симптомів, що завжди мають якийсь стосунок до пригніченої сексуальності, Едипового комплексу та фалічної заздрості. Психоаналіз Лакана, виступа- ючи проти цих тенденцій контролю, пропонує натомість модель "маски смерті". Тобто аналітик пропонує нейтральне поле для творення та проекції власного неусвідомленого дискурсу суб'єкта. Лакан відмовляється обслуговувати претензії еґо, яке вимагає завершеності, контролю та авторитету, що дає відповіді. Таким чином, еґо навчається діставатися до придушених вимірів суб'єктивності, які не можуть бути визначені наперед. Суб'єкт знаходить індивідуальну істину, зустрічаючись із внутрішнім "іншим" завдяки ресурсам дискурсу. Більшість постмодерністських тенденцій у психоаналізі перебувають під прямим або непрямим впливом Лаканової праці. Під рубрикою "повернення до Фройда" Лакан розвинув стиль повторного прочитання, при якому текстуальні традиції розглядаються як постійно відкриті й такі, що можуть бути переглянуті. Черпаючи свої ідеї зі структуралістської лінґвісти-ки, гегелівської діалектики Олександра Кожева та гайдеґерівського екзистенціального мислення, Лакан висунув на перший план децентру-вання та процеси плюралізації як ендемічні для аналізу. Лакан не зосереджувався на еґо як на центрі суб'єктивності, а пов'язував його з так званим уявним модусом. Він представляє тенденції до фіксації й завершення. Таким чином, для Лакана психоаналіз не зорієнтований у напрямку зміцнення еґо, яке стимулює нарци-сизм, опір та концептуальне завершення. Радше завданням психоаналізу, і в теорії, і на практиці, є децентрувати контроль еґо. Відкритість до внутрішнього "іншого" реалізується через увагу до мовних характеристик, які руйнують буквалізм та одновимірність. Властивості над-детермінованого значення та утримання конфліктних перспектив у напрузі, що майже мимоволі виявляються у творах Фройда, стають цілком обміркованими у Лакана. Саме тому сумнозвісно нелегке для зрозуміння письмо Лакана вдається до каламбурів, double entendre (подвійного розуміння) та інших стилістичних засобів, спілкуючись із читачем у способи, які не можуть прочитуватись буквально та мати усталені значення. Фігуральні вирази — наприклад, метафора або метонімія — розглядаються автором як паралельні до мови несвідомого (зокрема, конденсація та переміщення). Тобто 343 Лакан застосовує ці мовні засоби для того, щоб імітувати дискурс несвідомого і відкрити суб'єктивність для пригнічених та немислимих вимірів. Суб'єкт Лакана динамічно децентро-ваний, існує в мові й не може бути локалізований. Можна сказати, що він опановує класичні психоаналітичні дії еґо, id та супереґо і в якомусь розумінні є фактором взаємодії між ними. Взаємодію між внутрішнім і зовнішнім, яка ставала дедалі очевиднішою для Фройда, Лакан приводить до ще виразнішого вияву. Так, наприклад, він вважає, що й несвідоме, а не тільки свідомість, як середовище дослідження реальності, утворюється мовою і культурою. Тому несвідоме — це не просто внутрішня сфера сліпих імпульсів або id, а експресивний аспект суб'єктивності (хоча й відчужений від его). Це поняття неусвідомленого дискурсу, як я зазначав раніше, було очевидне вже у Фрой-довому аналізі снів та симптомів. Проте висновки для плюралізованої моделі суб'єктивності, що не зводиться до еґо, із супровідним розширенням дискурсивних ресурсів, до Лакана не були виразно сформульовані. Лаканівський суб'єкт складається в культурі або в символічному порядку, що його автор називає також Grande Autre (Великий Інший). Це означає, по-перше, що ресурси виразу трансцендентно виходять за межі тих, що їх контролює еґо, але також і те, що суб'єкт "проговорюється" культурою, а отже, й ідеологією, на рівнях, непрозорих для свідомості. Ці аспекти психоаналітичної культурної критики далі розвиваються такими теоретиками, як Луї Альтюсер, а також мислителями-психоаналітиками фемінізму, зокрема Елен Сісу, Люс Іріґаре, Юлією Крис-тевою, Катрін Клеман і Сарою Кофмен. Психоаналітичне спростування логоцентри-зму йде назустріч феміністським прагненням спростувати фалоцентризм (цей зв'язок дав підстави створити об'єднаний термін "фаллого-центризм"). За іронією долі, наукова спадщина Фройда, хоча й намагається увічнити чимало патріархальних та фалоцентричних стереотипів та гіпотез, стала важливим ресурсом для психоаналітичних мислителів фемінізму. У своїй праці "Гінекологічне дзеркальце іншої жінки" (1985) Ірігаре деконструює або просто руйнує чимало очевидних проявів сексизму в творах Фройда. Наприклад, часто припускається, що суб'єктом психоаналізу є чоловік, тоді як жінка виконує в ньому роль "іншого". Проте у своїй науковій діяльності Іріґаре запозичує психоаналітичну теорію й метод, застосовуючи психоаналітичні інструменти, для того щоб похитнути головні дискурси патріархальності. Лаканові антибуквалістські прочитання (наприклад, Еди-пового комплексу, як входу в символічне, і фалоса, як означника культурних повноважень) та усвідомлення ним культурного формування суб'єктивності також справили тут великий вплив. Проте мислителі фемінізму йдуть далі в руйнуванні прихованого смислу фалоцентричних термінів та моделей. Так, Едипів комплекс досі залишається сформульованим у андроцен-тричних термінах. Навіть розширення Лаканом значущості Едипової динаміки, для того щоб виразити вхід у символічний порядок культури, під рубрикою Імені Батька, увічнює патріархальні типи дискурсу. Іріґаре ставить під знак запитання це припущення про нормативність культурно зумовленого чоловічого суб'єкта. Вона досліджує типи дискурсу, що розривають гегемонію патріархальних культурних сил у формуванні суб'єктивності. Чинячи так, вона звертається не тільки до питань, що стосуються жінок, а й до загальної проблеми ідеологічного завершення символічних систем. Постмодерністський феміністський психоаналіз розширює новаторську роботу Мелані Кляйн, зосереджуючи увагу на доедипових, материнських відносинах. Ця сучасна праця прояснює модуси сиґніфікації досимволічних вимірів суб'єктивності і використовує їх, щоб протистояти дискурсивній завершеності в домінантній символічній сфері. Це помітно в працях Кристевої, таких, як "Сили жаху" (1982) та "Чорне сонце" (1989). Чи можна вважати Кристеву феміністкою в точному розумінні цього слова, було предметом багатьох дискусій; проте вона у своїх працях звертається до жіночого досвіду, щоб радикалізувати психоаналітичні ідеї та моделі. Кристева використовує діагностичні випадки, аналіз творів мистецтва й літератури та концептуальні ресурси, запозичені з лінгвістичної та семіотичної теорії, щоб дослідити точки перетину між різновидами суб'єктивності та типами дискурсу. Вона розвиває єди- 344 не поняття семіотичного, що має стосунок до способів виразу первісного процесу. Досвід та емоції, які неможливо передати через більш строгий вторинний процес або символічний дискурс, можуть бути виражені засобами семіотики. Ці останні можуть включати в себе жести, сльози та інтонацію, але також і мистецькі ресурси, такі, як відтінок, фактура і ритм. Увага до семіотичних форм дозволяє психоаналізові досягти ширшого діапазону суб'єктивних феноменів. Це поширення способів виразу також веде за собою критику заданого суспільного та символічного порядку. Ці останні пропонують дуже обмежені засоби для формування та віддзеркалення суб'єктивності, особливо таких її різновидів, які не належать до панівних моделей. Таким чином, психоаналітична праця Кри-стевої, мабуть, несе в собі визвольний потенціал для жінок, які живуть у патріархальних культурах, і для всіх тих, чиє відчуття "я" стиснуте кордонами представлення в його стандартизованих формах. Таким, по суті, є загальний вплив постмодерних форм психоаналізу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Психоаналітичний рух» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
