Постмодерністська критика виступає проти універсалістських та узагальнених претензій ге-гемонічного (наприклад, євроцентричного або патріархального) дискурсу, застосовуючи поняття партикуляризації, такі, як відмінність, мі-кровлада і перспектива. Тобто, на протилежність таким недиференційованим поняттям, як культура або істина, ця критика постулює (відповідно) етнічності та перспективи. Замість макрополітичної концепції влади як сконцентрованої в класових формаціях або державних апаратах, Фуко пропонує мікрополітичну модель, яка ідентифікує різноманітні відносини влади, що пронизують усі суспільні структури. Ліотар говорить про неоднорідність "мовних ігор", що несумірні одна з одною, з метою кинути виклик концепції універсальної мови науки. Загалом постмодерністська критика схиляється до радикального заперечення і демістифікації фундаментальних, освячених традицією категорій західної думки: таких, наприклад, як "розум", "я", "гендер, "мімезис", "Бог", "те-лос" і "нація". Вона переконливо виражає своє відчуття випадкового, таким чином пояснюючи людський досвід не в термінах якогось принципу, недосяжного для змін і випадку, а в термінах змінності та розмаїття історичних, локальних та залежних від випадковості сил. Хоча постмодерністська критика — це передусім академічна практика, вона добре знана також у мистецтвах. Наприклад, дисидентські застосування самоаналізу в художній літературі (Кейті Екер, Волтер Ейбіш), фотографії (Син-ді Шермен, Шері Лівайн) та в кіно (Мауриціо Нікетті, Олівер Стоун) сприяють виведенню на перший план співучасті цих дискурсів у побудові ідеологічних моделей реальної дійсності. Але постмодерністська критика вочевидь також застосовується в таких пропагандистських медіа-засобах, як рок-відео та комерційна телевізійна реклама, що ставить питання про її опозиційну цінність. Зрештою, цією критикою іноді нехтують як "лудистською" епістемологією: тобто розвагами суспільно безвідповідальних деконструкціоністів, які граються з апоріями (див. апорія) в мовному будинку розваг. І немає підстав сумніватися, що постмодерністська 326 критика в деяких своїх застосуваннях іноді абсолютно втрачає трансформаційний імпульс та політичну ефективність. Проте з кінця 1970-х pp. її концептуальні ресурси та підходи дедалі більше застосовувалися в ім'я радикальної демократії різними течіями в політичній теорії, ет-нокритицизмі та критичній педагогіці. Було б некоректно розглядати цю критику як постмар-ксистську; бо хоч вона й відкидає марксистські концепції класу та історії як "есенціалістські", вона, проте, не заперечує таких понять, як гегемонія, ідеологія та модифікована концепція класу (така, що не принижує політичного досвіду та діяльності інших позицій суб'єкта). Та навіть якщо, в кінцевому підсумку, постмодер-ністська критика має не таку вже велику опозиційну цінність супроти капіталізму, вона, проте, заслуговує визнання як грізне знаряддя для викриття різних відносин влади, схованих у підходах науки та в кодах і текстах повсякденності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Партикуляризм» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
