Спільно з іншими суспільними науками, що були історично пов'язані з проектами політичного лібералізму та емпіричної науки, політична наука (політологія) іноді вітала виклики, що їх їй кидав постмодернізм, але частіше чинила їм опір, бо ніхто з великих теоретиків постмодернізму в цій галузі не працював. Виникнувши в Сполучених Штатах у другій половині XIX ст. як незалежна академічна дисципліна, покликана осмислити адміністративну модернізацію американської демократії та всіляко сприяти їй, політологія, з огляду на свою традиційну причетність до наукового суспільного поступу ліберальних ідей, не була схильна підтримувати стихійну недовіру до сучасної науки та політики, властиву постмодернізмові. За винятком підгалузі політичної теорії, яка сама довгий час заперечувала притаманні цій дисципліні панівні методи самооцінки, політична наука через свою прихильність до таких ідей Просвітництва, як істина, доказовість, раціональний розум, прогрес та індивідуальність (selfhood), була здебільшого захищена від тих палких дискусій, які постмодернізм започаткував в інших академічних галузях. Якщо не брати до уваги критики прихильників фемінізму, багато хто з яких надихалися, принаймні почасти, творами Мішеля Фуко, Жака Дерида, Жана-Франсуа Ліота-ра, Юлії Кристевої та Жака Лакана, послаблений престиж позитивізму та біхевіоризму, як і більший методологічний плюралізм, що були характерними для дисципліни, починаючи з 1970-х pp., стали результатом не так виразних постмодерністських викликів, як безперервних суперечок, що точилися в лоні самої політичної науки та інших суспільних наук. Проте жодна з традиційних підгалузей дисципліни, включаючи політичну теорію, міжнародні відносини, американську політику, порівняльну політику, державне управління, державне та місцеве урядування, політичну економію та правову політику, не змогла уникнути наслідків постмодерністсь-кого теоретизування. Воно особливо вплинуло на сучасні дослідження в політичній теорії, у сферах міжнародних відносин та державного управління. 315 Витоки Як твердить Тері Іґлтон в "Ілюзіях постмодернізму" (1996), на відміну від постмодерністсь-ких та постструктуралістських теоретиків, що здебільшого заклопотані епістемологічними питаннями, а отже, ставляться з підозрою до надто самовпевнених претензій і на наукову істину, і на моральну очевидність, панівні прогресивні рухи звичайно залишаються байдужі до таких проблем і натомість дозволяють своїй епістемології відносно безпроблемно виростати з політичної практики. "Сьогодні ми не потребуємо ніякої езотеричної теорії, — пише Іґлтон, — аби зрозуміти, що матеріальний світ є реальним, принаймні для того, щоб впливати на нього нашою працею і змінювати його" (1996: 13). Ситуація в політології була саме такою, коли її визнали як незалежну галузь академічних досліджень. Цілком свідомо відриваючи нову "науку про демократичну державу" від моральної філософії та традиційної історіографії, такі провідні вчені, як Френсис Лібер (1800—1872), а також пізніші практики в цій галузі, такі, як Вудро Вілсон (1856—1924) та Чарлз Меріем (1874—1953), створювали нову дисципліну з метою надати практичну допомогу демократичній реформі та освіті, а тому намагалися не затемнювати її метафізичними сутінками і не переобтяжувати тими суперечливими проблемами, про які стільки сперечалися її донаукові попередники. Як твердить сам Вілсон в одному зі своїх есе, опублікованому в "Щоквартальнику політичної науки" ("Political Science Quarterly", 1887), політичне управління "як галузь науки про урядування" має в очевидний спосіб переключити свою енергію з хронік, що описують "високу війну принципів" та "теорії" на дослідження натомість, "як треба застосовувати закон, дотримуючись засад Просвітництва, справедливості, швидко та без тертів". Кар'єра Віл-сона як 28-го президента Сполучених Штатів та віце-президента — засновника Американської політологічної асоціації — є наочним прикладом того наголосу, який нова дисципліна ставить на практичній єдності суспільної науки та мистецтва державного управління. Політологи, які писали після Вілсона та кількох "біхевіористських революцій", що трансфор- мували дисципліну протягом 1920-х і 1950-х pp., як і ті вчені, котрі активно діяли в сучасний "постбіхевіористський' або постпозитивістсь-кий" період, попри їхню історичну відстань від Вілсона, в основному й досі поділяють і його безтурботну прихильність до демократичних ідеалів, і його віру в спроможність політичної науки сприяти їхньому утвердженню. Внаслідок цього, хоч питання методу залишаються актуальними і центральними темами в політології, фундаментальні проблеми, пов'язані з її епістемологічними та онтологічними підвалинами, зостаються відносно маргінальними. Показовим є той факт, що підгалузь, у якій ці проблеми постають найнаоч-ніше, є найбільш сприйнятливою до постмодер-ністських втручань і водночас найбільш марґіна-лізованою в дисципліні, — звичайно ж, я маю на увазі політичну теорію. Те, що політологія залишається менш сприйнятливою до постмодерністського теоретизування, аніж інші напрямки мистецтвознавчих та гуманітарних наук, не повинне особливо дивувати. Бо, на відміну від тих академічних галузей, які гордо простежують свої витоки до філософських та мистецьких перетворень, які відбувалися вже в античній, біблійній та середньовічній культурах, політологія разом з іншими суспільними науками, такими, як соціологія та політична економія, незмінно знаходить свій початок у проекті Просвітництва, пов'язаному з XVIII та XIX ст.ст. Забезпечивши в такий спосіб престиж своєї дисципліни на основі її уявної спорідненості з сучасними природничими науками, політологи, як це й можна було передбачати, без симпатії та розуміння ставляться до постмодерністської критики науки та модер-ності. Постмодерністські нападки на осібність та вищість сучасної західної науки, від картографування Фуко перервних сучасних епїстем або "режимів істинності" та проблематизації зусиллями Дерида уявно прозорих описових мов до повного заперечення Ліотаром "узагальнюючих наративів" на користь несумірних із ними petits récits (малих оповідань) та іронічного нехтування Ричардом Рорті питань наукової відповідності як просто "нецікавих", врешті-решт всі влучають у самісіньке серце найглибших переконань політологів. Не менше бентежать їх і постмодерністські виклики цілісності 316 та раціональності тих "я", які населяють сучасні масові демократичні суспільства, а також грайливі деконструкції (див. деконструкція) серйозних, за самим своїм визначенням, моральних засад, на яких стоять західні політичні та суспільні інституції. Будучи прихильниками дослідницької програми, свідомо присвяченої поясненню та сприянню сучасності в усіх її вираженнях, політологи, за дуже незначними винятками, здебільшого зустрічають своїх постмоде-рністських співрозмовників поглядом роздратованим і ворожим, якщо взагалі визнають за потрібне на них дивитися. Державне управління Кілька винятків, гідних бути відзначеними, мали місце протягом 1990-х pp. серед політологів, які працюють у підгалузі державного управління, де традиційно дотримувалися поради доброго старого Вілсона пристосовувати сучасну науку просвіченого та "добре змащеного" адміністративного експертного знання до істотних практичних потреб демократичного самоуправління. Як викладають цю проблему в своїй праці "Постмодерне державне управління" (1996), що кинула виклик панівним теоріям державного управління, Чарлз Дж. Фокс та Г'ю Т. Мілер, "ідеологія технократії та процедурної демократії електорального стилю", якою "навіть сьогодні пройняті дослідження проблем громадської адміністрації, проникаючи в усі теорії управління та в кожне реальне громадське агентство" (1996: 3), чекає на своє остаточне врегулювання через появу постмодерністських теорій, значно чутливіших до історичної випадковості та лінгвістичного конструювання суспільної реальності. Бувши сформульовані чи то в оптимістичних вілсонівських, чи в похмуріших термінах Вебера, провідні теорії державного управління досі передбачають, що експерти наукової політики, лише частково залежачи від сукупних політичних інтересів, можуть водночас досягти подвійної мети, а саме: громадської незалежності та адміністративної ефективності. Але якщо політична реальність, яку політичні аналітики намагаються осмислити, більше не є (до тієї міри, як вона колись була) однією з бюрократично структурованих груп інтересів, що організують раціональні преференції індивідів для того, щоб сприяти їхній реалізації політично відповідальними урядовими агентствами, а радше є нестабільним "самореференційним епіфеноменалізмом" або "гіперреальністю" (див. Бодрі-яр) неоднорідних суспільних та культурних рухів, що прагнуть до символічного самовираження або взаємного визнання, тоді головні засновки панівних теорій цієї галузі справді безплідні. Яке значення для постмодерності, зрештою, може мати "наука державного управління", яка мислить сферу свого об'єкта як інструментальне задоволення варіантів вибору раціональних чинників і яка наївно розгортає для цієї мети мову, котра, згідно з таким уявленням, безпроблемно схематизує цю реальність? Ще одне постмодерністське дослідження проблем цих панівних теорій знаходимо в книжці Девіда Фармера "Мова державного управління: бюрократія, сучасність і постмодерність" (1995). На думку Фармера, практики, що працюють у цій галузі, повинні відверто визнати випадковий та нерепресивно агоністичний характер і сфери їхнього об'єкта, і описової мови. Фармер спонукає адміністративних теоретиків відмовитися від свого залишкового сцієнтизму і натомість визнати, що державне управління — це тільки одна "мовна гра" серед інших, у такий спосіб ініціювавши "рефлективний" і "грайливий... діалог із глибинним змістом мови" (1995: 12). Щоб прискорити цей процес, він та інші рекомендують політичним аналітикам читати твори Фуко та Ліотара, бо це, мовляв, допоможе їм подолати "фашизм, який є в усіх нас" (1995: 228), і натомість боротися за "антиадмі-ністрацію", радикально відкриту для розмаїття, випадковості та іншості". "У такий спосіб, — пише Фармер, — можливо, пощастить опрацювати антипрограму та сформувати антиінсти-туційний напрям думок, усе ще надаючи послуги" (1995: 243). Як і інші постмодерністські критики державного управління, Фармер навмисне залишає параметри такої "антипрогра-ми" не уточненими, бо якби він наполягав на їхньому формулюванні, він би діяв всупереч своїм настановам, зверненим і до теоретиків, і до адміністраторів, — прийняти парадокс та суперечність і чинити опір незаперечним істинам, які нав'язуються "наукою" державного управління. 317 Міжнародні відносини Іншою підгалуззю, яка протягом 1990-х pp. дедалі прихильніше зверталася до постмодерніст-ських вторгнень, що стало наслідком внутрішніх і насамперед методологічних дискусій, є міжнародна політика або міжнародні відносини (MB). Як і інші підгалузі політичної науки, MB, після визнання їх як окремої сфери професійної діяльності, вбачали свою місію у службі ліберальним ідеалам, у даному випадку як сприяння діяльності Ліги Націй за тяжких часів після Першої світової війни. Щоб досягти цієї мети, вони також застосували засоби, що їх надав у їхнє розпорядження раціональний розум Просвітництва. Навіть поразка "ідеалістів" першої Генерації в 1930 — 1940-х pp., якої їм завдали "реалісти", такі як Ганс Морґентау, котрі відкинули ранній прогресизм дисципліни, віддавши перевагу відвертій realpolitik, що озиралася назад, на Фукідида та Мак'явеллі, не похитнула віру дисципліни в сучасні поняття раціонального розуму, науки та репрезентації. Бо хоча реалісти, а після них впливові неореалісти, такі як Кенет Н. Волц (нар. 1924 p.), і відкидають ідеалістичний раціоналізм своїх попередників та сучасних "ліберальних інституці-оналістів", вони, проте, високо цінують (вважаючи це неминучим) стратегічний або інструментальний захист націями своїх суверенних інтересів. З не меншим ентузіазмом вони визнають, яку цінність для раціональної іноземної політики має існування емпіричної кількісної соціології, яка дає по можливості об'єктивне знання сталих моделей, законів та обмежень, що характеризують міжнародну політику. У цьому контексті бунтівливі вчені протягом 1980-х та 1990-х pp. намагалися дослідити притаманну і неореалістам, і неолібералам традицію розглядати свої головні теоретичні категорії, і зокрема категорію "суверенності", не як лінгвістичні умовності, що служать конкретним цілям панівних національних та дисциплінарних сил, а як позачасові й універсальні концепти, що не мають конкретного проблемного зв'язку з даною політичною реальністю. Працюючи в цьому плані, у своєму важливому есе "Геополітика геополітичного простору: до критичної суспільної теорії міжнародних відносин", опублі- кованому 1987 p., Ричард Ешлі переконливо нагадує про запроваджене Фуко поняття генеалогії, запитуючи, які політичні уявлення цінуються високо, а які підпорядковуються або навіть усуваються ніби невинними категоріями міжнародної теорії. "Як, — запитує Ешлі, — і через які практики структури історії створюються, диференціюються, опредметнюються і трансформуються? Як... поля практики розкриваються, обмежуються та оберігаються? Як... встановлюються зони мовчання?" (1987: 409). У подібний же спосіб Вільям Конолі у своїй праці "Ідентичність/відмінність" (1991) намагається похитнути поняття національного суверенітету і як привілейоване, і як панівну форму політичної організації в контексті, який він називає сучасною "глобалізацією випадковості". Перед лицем пізньосучасного відчуття остраху перед тероризмом, обмеженістю ресурсів та поширенням ядерної зброї сильніші суверенні держави, а з ними й практика MB, намагаються запровадити політичний та інтелектуальний лад, наполягаючи на привілейованому статусі суверенності тим більше, чим безпораднішими стають такі спроби. "Ця баналізація політичної думки щодо глобальної випадковості, — твердить Конолі, — сама по собі є знаком безодні, яка розверзається між глобалізацією випадковості та ефективністю держав у добу пізньої сучасності між інтенсифікацією організаційного прагнення до світового панування і виникненням випадковостей, які знову й знову відсувають цю мету за межі нашої досяжності" (1991: 25). Особливо прикметними наприкінці 1980-х та протягом 1990-х pp. y спробах дослідити панівні теорії MB та в наданні можливостей для озвучення постмодерністських голосів були твори прибічників фемінізму. Черпаючи з неоднорідних джерел феміністської теорії, створених поза межами дисципліни, включно з її ліберальними, соціалістичними та світоглядними варіантами, а також постмодернізмом, феміністські дослідники MB з палкою енергією включилися в сучасні "постпозитивістські" дебати про ідентичність дисципліни. Вони вимагають не лише взяти до уваги досі нехтувані ролі жінок у світовій політиці, а й радикально відмовитися від "маскуліністичних" епістемологій MB, 318 що надають перевагу некритичному дослідженню нібито об'єктивних державних інтересів. Феміністичні твори з MB як такі, навіть якщо вони безпосередньо не пройняті постмодерніст-ським теоретизуванням, працюють на те, щоб зруйнувати методологічні та концептуальні орієнтири дисципліни. Як твердить В. С. Петер-сон у своїй праці 'Тендерні держави: феміністські (ре)візії теорії міжнародних відносин" (1992), "постпозитивізм силоміць штовхає нашу увагу до контексту та історичного процесу, до випадковості й непевності, до того, як ми будуємо, радше ніж від(при)криваємо наш(і) світ(и)" (1992: 57). У подібний спосіб Дж. Ен Тикнер у своїй статті, надрукованій у "Щоквартальнику міжнародних студій" ("International Studies Quarterly", 1992) твердить, що "прибічники фемінізму та дослідники MB черпають свій матеріал із дуже різних реальностей і застосовують різні епістемології, коли починають теоретизувати про міжнародні відносини" (1997: 613). Проте, нарікає Тикнер, попри постійне зростання кількості феміністських та пов'язаних з ними теоретиків, інтелектуальне багатство їхніх творів не справило належного впливу на студії MB. Навпаки, "їхній вплив на головну течію дисципліни, а надто у Сполучених Штатах, досі маргінальний" (1997: 611). Політична теорія Проте не можна сказати, що така марґіналіза-ція постмодернізму характеризує політичну теорію, ту підгалузь політології, яка традиційно є найбільш сприйнятливою до теоретичних здобутків поза межами дисципліни і найменш зацікавленою в тому, щоб відрізнити свої сучасні практики від будь-якого донаукового минулого. Навпаки, протягом 1980 — 1990-х pp. політичні теоретики були надзвичайно сприйнятливими до тих знань, які пропонувалися великими постмодерністськими мислителями у філософії, мистецтвознавстві та гуманітарних науках. Справді, відтоді як політична теорія здобула свій статус академічної дисципліни після Другої світової війни, ті, хто ототожнював себе з цією галуззю, наполягали не так на статусі своєї дисципліни як окремої сучасної наукової течії, як радше на продовженні нею тривалої і неоднорідної традиції, що почалася від Платона й Ари- стотеля і включала потім у себе таких різнорідних мислителів, як Авґустин, святий Тома, Мак'явеллі, Джон Лок та Ґ. В. Ф. Геґель. Із цієї ж причини вчені, які публікують свої твори у журналах із політичної теорії, і далі репрезентують широке розмаїття академічних дисциплін, включаючи право, філософію, історію, літературну теорію та соціологію. Далека від того, щоб поділяти зі спорідненою галуззю тривожне прагнення зберегти свою інституційну специфіку беззаперечно ліберальної та наукової дисципліни, політична теорія має тісні зв'язки з працями постмодерністських теоретиків, а також їхніх попередників, таких, як Фридрих Ніцше та Мартін Гайдеґер, але ці зв'язки — лише останні в тривалій історії плідних творчих контактів із мислителями, що працювали поза англо-американською традицією і не були прихильні ані до суто наукових методів, ані до лібералізму. Серед цих мислителів можна назвати такі визначні постаті, як Карл Маркс, Карл Шміт, Герберт Маркузе та Лео Штраус. Точок дотику з постмодернізмом у цій галузі знайдеться безліч, і можна назвати сотні книжок і статей, які запозичують ідеї у постмодерністських теоретиків, щоб пролити нове світло на давні нерозв'язані проблеми та сотні більш розгорнутих постмодерністських категорій, що виникли, як реакція на нові виклики та ситуації, утворені бунтівними суспільними рухами, такими як фемінізм, визволення ґеїв, захист природного середовища, мультикультуралізм і навіть релігійний фундаменталізм. Важливо також відзначити помітну увагу, яку політичні теоретики приділяють дискусіям, що відбуваються поза інституційними кордонами дисципліни, таким, як тривалі атаки Юрґена Габермаса на постмодернізм та палкі суперечки між письменниками-постмодерністами, що живуть у Сполучених Штатах та Франції, з одного боку, та англійськими критиками, такими як Пері Андерсон, Кристофер Норіс, Девід Гарві та Іґлтон, з другого. І нарешті, можливо, найпереконливішим прикладом значного впливу постмодернізму на політичну теорію є його роль у формуванні ходу, мабуть, найбільш значущої полеміки, яка точилася в цій галузі протягом 1990-х pp. і в якій зійшлися універсалізм проти партикуляризму та лібералізм проти комуніта- 319 ризму. Хоча не всі головні учасники, включаючи Джона Ролса, Майкла Волзера та Олістера Макінтайра, підпали під вплив "власного пост-модерністського буржуазного лібералізму" Ро-рті, проте кожен намагався відокремити головні терміни сучасного політичного життя від ідеалів Просвітництва, що досі управляють і політичною теорією, і модерним лібералізмом. Погоджуючись із Рорті в тому, що слід віддати перевагу відверто історичним та антиуніверсаліст-ським способам теоретизування, вони також визнають, як пише Роле у своїй опублікованій у 1985 р. статті "Справедливість як краса: політична, а не метафізична", що "філософія як пошук істини про незалежний метафізичний і моральний порядок не може... надати ефективну й спільну основу для політичної концепції справедливості в демократичному суспільстві" (1985: 230). Проте, хоч постмодерністські питання і ввійшли в політичну теорію, сама галузь залишається переважно марґіналізованою в рамках ширшої дисципліни. Політичні теоретики, чи писали вони в руслі "біхевіористичної революції 1950-х та 1960-х pp., чи в 1990-х роках, мало що могли сказати ширшій галузі або про неї. Надто багато з їхніх власних зацікавлень і практик, включаючи незліченні випадки їхньої заанґажованості в постмодернізм, залишаються мало відповідними або навіть мало зрозумілими для політологів. Постмодернізм може почувати себе як удома в політичній теорії, проте його практики залишаються здебільшого ізольованими в рамках дисципліни, яка досі переймається суспільним науковим поступом традиційно демократичних та ліберальних ідеалів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політична наука» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
