Неґативна діалектика — це назва методології (термін винайшов Теодор Адорно), що функціонувала як критика й коректив до тенденцій схильного до універсалізації раціонального розуму Просвітництва (зокрема того, який знаходить свій вияв у процесі діалектичного розв'язання). Цей термін вперше з'явився в друці з виходом у світ у 1966 р. книжки Адорно "Неґативна діалектика". Як вважав Адорно, розв'язання діалектичного протиставлення у Ґ. В. Ф. Геґеля було ілюзорним. Хоча термін "діалектика" в античній Греції означав спочатку "розмовляти", для Геґеля було істотним розуміти його як різновид самокритики. Геґель визнавав, що Кантові антиномії представляли дві вочевидь несумісні відповіді (наприклад, що світ має межу і що світ не має межі). З погляду Канта, така антиномія була конфліктом раціонального розуму. На думку Геґеля, єдиним шляхом міркування, на якому можна б обминути цю суперечність, було опосередкувати й подолати відповідні відмінності між двома членами протиставлення засобами вищої категорії або концепту. Для Адорно це становило проблему: через концептуальне опосередкування відмінності між скінченними частковостями підпорядковувалися поняттю ідентичності. Адорно критично називав таке опосередкування "мисленням ідентичності". Мислення ідентичності послаблює діалектичне протиставлення відмінності через концептуальне опосередкування, яке приводить до універсальної однаковості. Втрата сенсуальної частковості через редукцію до однаковості в процесі концептуальної універсалізації була для Адорно формою насильства, яке він сподівався подолати через своє критичне нове формулювання діалектики в термінах "неґативної діалектики". Діалектика буде заново сформульована як "неґативна діалектика", бо якщо ми відмовимося від розв'язання через опосередкування вищою категорією, відповідні терміни суперечності залишаться протиставленими або 'негативними". Отже, з метою внесення корективу, Адорно описував свою діалектику як "неґативну", з метою наголосити на тому, що, як він вважав, було первісною негативною або опозиційною природою діалектики, яку система Геґеля зруйнувала, перетворивши її на опосередковану ідентичність. Крім того, оскільки ця опосередкована ідентичність була просто продуктом теорії, а не практики, вона була принципово ілюзорною. Як і в Канта, антиномії Адорно залишалися антиномічними. Проте, на відміну від Канта, антиномія, яку описувала неґативна діалектика, не була суперечністю раціонального розуму, а радше поставала з реальних суперечностей суспільства. Одне слово, конфлікт між реальною дійсністю та її концептом не міг бути розв'язаний однією теорією. Як наслідок такого реального конфлікту Адорно запропонував принцип не-ідентичності. Засобами цієї неґативної діалектики кожен аспект був виражений через критичне відсилання до іншого. Застосовуючи цей метод, Адорно сподівався врятувати неідентичне, випадкове, чуттєве, конкретне від абстрактних універсальних вимог автономного розуму. Діалектичний метод Адорно можна сприймати як "іманентну критику" ідеалізму та абстрактного характеру раціональності Просвітництва. Ця іманентна критика розвивалася як "логіка дезінтеграції". Критика була іманентною, тому що, підводячи антиномії раціонального розуму Просвітництва до самих їхніх меж, він сподівався, що філософія вибухне зсередини. її критична сила, проте, мала бути як деконструк-тивною, так і реконструктивною. Вона була де-конструктивною в тому розумінні, що його гер-меневтичний підхід виражав дезінтеграцію по- 284 люсів суб'єкта та об'єкта, характерних для традиційної епістемології. Проте вона була й реконструктивною до тієї міри, до якої він шукав логіку, логіку істини в межах саме цього моменту дезінтеграції. Неґативна діалектика мала показати, що об'єкт не був ідентичний ані суб єк-тові, ані собі самому. Зрештою, розум не міг вмістити в собі реальність, що перебувала поза пізнанням. Не-ідентичність, яку Адорно утверджував через свій метод негативної діалектики, передбачала постмодернізм, проте залишається виразно від нього відмінною. Постмодернізм Як і наратив постмодернізму, Адорно описував дезінтеграцію або деконструкцію і суб'єкта, і об'єкта, але до тієї міри, до якої його проект був реконструктивним і зберігав логіку дезінтеграції, він, проте, шукав "істину", таку, що була абсолютно чужою прагненням більшості постмодерністів. Інакше кажучи, тоді як пост-модерністські теоретики, такі як Дерида та Бодріяр, нерідко заохочували нас дивитися на сцену нашого нинішнього життя (і навіть милуватися нею) як на фрагментарний культурний ландшафт, що не має великого значення, Адорно вірив у те, що певна форма значення й істини ще є можливою. Таким чином, оскільки Адорно був не схильний радіти з того, що значення втрачено, а радше прагнув реабілітувати й реконструювати чимало з постулатів модернізму, його праця залишалася принципово відмінною від постмодернізму. Саме через методологію негативної діалектики Адорно намагався зруйнувати філософські бінарні протиставлення й реконструювати та реабілітувати такі модерні філософські конструкти, як істина й суб'єктивність. Та, попри цю фундаментальну відмінність, методологія негативної діалектики стала важливою основою для багатьох інтуїтивних знахідок постмодерністської теорії. Критика з боку негативної діалектики раціонального розуму Просвітництва та її наполягання на не-ідентичності дуже схожі на той наголос, який постмодернізм робить на синґуля-рності, відмінності та алтерності. Таким чином, методологія негативної діалектики має чимало спільних тем із постмодернізмом. Ось деякі з них, наприклад: а) прийняття не-ідентич- ності та відмінності; б) визнання фрагментарної природи значення; в) критика фундаменталіз-му; г) уявлення про розпорошеність епістемо-логічного суб'єкта; та ґ) визнання суспільно-політичних наслідків (таких, як фашизм) епі-стемологічної певності. Проте, як уже зазначалося, попри всі ці свої деконструктивні жести, Адорно не мав наміру відходити від ширших концептуальних рамок сучасної філософії, як це воліють робити багато постмодерністських теоретиків. Таким чином, хоч методологія негативної діалектики, опрацьована Адорно, і стала важливою віхою для постмодернізму як дискурс не-ідентичнос-ті, її критичні деконструктивні елементи, проте, поєднуються з фундаментальною надією відновити й реконструювати чимало ключових концептів модерністського проекту. З цього погляду негативну діалектику можна розглядати як методологію, що може бути описана як певний різновид протопостмодернізму, але такого, в кінцевому підсумку, чиї відновлювальні дії, принаймні з перспективи багатьох теоретиків-пост-модерністів, є (як видається на перший погляд) не досить радикальними.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Неґативна діалектика» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
