Взагалі, мімезис є мистецтвом імітації; у риториці та в поетиці цим словом звичайно називають типи дискурсу, які мають своєю головною метою наслідування природи, включаючи людську природу. Західна міметична теорія, як правило, простежується до платонівського і аристотелівського тлумачень цього поняття. Хоч обидва вони визначають мімезис як "наслідування людей у дії", Платон ставить під сумнів інструментальність імітації дій, які не зачіпають розуму публіки; натомість Аристотель аналізує форми мови, через які здійснюється імітація, "інстинкт нашої природи". Таким чином, Аристотелеве розуміння мімезису дає початок формалістським дослідженням того, як структуровані (або майстерні) імітації можуть принести втіху, стимулюючи інстинктивний потяг до "гармонії" та ритму. Це формальне вивчення мистецтва наслідування також надзвичайно важливе для Лонґіна, який обговорює "природну спорідненість" із підесеним, яка може стимулюватися "імітацією або уявою". Філіп Сидні також говорить про первісну роль мімезису, оскільки "жодне ремесло або мистецтво, якими володіє людство... не має витвори Природи за свій головний об'єкт". Навіть застосування Вордсвортом мови, "якою реально користуються чоловіки , спирається на мімети-чні теорії репрезентації, що надають вищого змісту "випадкам та ситуаціям із повсякденного життя", показучи гармонійний образ людей у дії. Таким чином, опертя західної естетичної теорії на поняття мімезису не слід недооцінювати. Це поняття залишається критично важливим, навіть коли його критикують: праці Еріха Aye- рбаха й досі пробуджують інтерес, Рене Жирар твердив (з літературно-антропологічної перспективи), що опертя західної думки на мімезис не може бути "простою помилкою", а опрацьована Полем Рікером теорія побудови часу та нара-тиву спирається на перегляд аристотелівського мімезису. Але постмодерністська думка розширила аргументацію радше на користь того, щоб відкинути мімезис як поняття, аніж щоб реабілітувати його. Якщо, як твердить Ліотар, постмодернізм характеризується відмовою прийняти метанаративи, метанаративи мімезису ■— що істинне мистецтво репрезентує природу — стають критичним місцем постмодерністського перегляду. Дерида розташовує традиційні розуміння тропів у мімезисі і, в свою чергу, проголошує, що мімезис ґрунтується на репрезентації "істини та присутності". Ця заснованість на трансцендентному означуваному та філософії присутності є істотною для мімезису, але антитетичною до постмодернізму. Де Май також визнає "одвічну проблему", яку становить перед філософією фігуральна мова, що великою мірою спирається на міметичні уявлення. Отже, відвертаючись від метафізики присутності, постмодернізм заперечує долінґвісти-чний зв'язок із природою, що його передбачає мімезис. Це заперечення можна також розглядати як критику просвітницького ідеалу ясної антиміфологічної мови. Дерида натомість припускає, що сама метафорична мова належить донауковому етапові мови, а, на думку Адорно та Горкгаймера, модерність Просвітництва була вже своїм власним міфом. У цій філософії відсутності означуване, що традиційно осмислювалося як об'єкт міметичної мови, саме тепер розглядається як відсутнє.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Мімезис» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
