Мілер, Дж. Гіліс (Miller, J. Hillis) Hap. 1928 p. Деконстпрукціоніст і критик Джозеф Гіліс Мілер — центральна постать у теорії та критиці, що мають на меті вивчення читацької реакції. В 1960-х pp. він публікував праці з вікторіанської критики та деконструкції, у 1970-х — із критики напрямку "реакція читача"; в цей час він також приділяв значну увагу вікторіанській літературі. Вправність, із якою він переміщував свою увагу від багатошарової, проте на сьогодні вже досить традиційної царини текстуальної теорії та дискурсу до неясної сфери гіпертексту і знову назад, — роблять його досить популярною постаттю в сьогоднішньому постмодерністському світі. Перші публікації Мілера, що з'явилися на початку та в середині 1960-х pp., були написані з феноменологічних позицій. Головною темою більшості цих праць була вікторіанська література, головне поле його інтересу. Його книжка "Форма вікторіанської белетристики" (1968) не тільки досі зберігає своє значення для вікто-ріанських досліджень, а й показує, якою мірою Мілер (а він це робить і донині) наголошує на 264 тексті як на елементі, найважливішому для критики. Він зосереджує свою увагу на природі вікторіанських текстів у типовий для нього спосіб, коли твердить: "Використання того факту, що в мові можна уявити, ніби ти маєш безпосередній доступ до іншого розуму, робить вікторіан-ську художню літературу можливою" (1968: 3). Не дивно, що коли наприкінці 1960-х pp. виникли деконструкціонізм та його наголошення на розтині тексту, Мілер змістив свою увагу саме в цьому напрямку. І справді, "Форма вік-торіанської белетристики" розглядається як його перша праця, зосереджена на деконструкції. Мілера звичайно зараховують до групи, відомої як єйлські деконструктори, яка включає в себе також Жака Дерида, Поля де Мана, Гаролда Блума та Джефрі Гартмана. їхня праця дійшла своєї найвищої точки в "Деконструкціонізмі та критицизмі" (1979), що часто розглядається як їхній маніфест. Деконструкція переважала як панівна форма в літературній теорії від середини 1970-х до середини 1980-х pp. Потім на зміну їй прийшли інші стилі критики, зокрема новий історицизм. Більшість із них характеризувалася зміщенням уваги від тексту до світу, в якому він був створений. Цей рух від тексту став джерелом великої стурбованості для Мілера, вся наукова творчість якого була побудована на його пристрасному інтересі до тексту. В його президентському зверненні до Асоціації сучасних мов 1986 р. він мусив із тривогою визнати, що увага дослідників перемістилася з мови на історію та культуру. Тоді як критика культури здебільшого наголошує на зв'язках між нею і текстами, що їх продукує культура (і навпаки), Мілер постійно протиставляв їх у своїй промові. Він прямо говорив про цю різницю і в першому розділі своєї "Етики прочитання" (1987), твердячи, що хоч суспільні та політичні умови, як правило, зумовлюють появу текстів, такі суперечки самі є лише фігурами мови (1987: 6). "Віддзеркалення, відтворення або мімезис — це різновиди метафори", — вважає він. Мілер додає, що його розуміння протилежності між культурою й текстом вимагає лінгвістичного і/або риторичного аналізу (1987: 7). Далі він пише, що не вірить у те, ніби дослідники історії середини 1980-х pp. змогли продемонструвати, що історичний контекст стоїть над мовою або хоча б зумовлює її у значущий спосіб. Якщо взяти до уваги точно визначене ставлення Мілера до місця, яке посідає культура в тексті (і навпаки), то викликає подив, чому в 1995 р. він написав і опублікував статтю про гіпертекст. З одного боку, гіпертекст, за самою своєю природою, є повністю текстуальним. Зв'язки там створюються не тільки минулим досвідом читача або фізичною можливістю знайти текст у книгарні або в бібліотеці, а й рядами літер, чисел та розділових знаків, відомих під назвою "мова гіпертекстової розмітки" (МГТР). З другого боку, — і, можливо, це має ще більше значення, якщо взяти до уваги погляди Мілера на культуру, — гіпертекст та веб-сайти, що є його похідними, породили цілу галузь кіберкультури, в якій культура та мова, що утворює гіпертекст, переплітаються. Але Мілер здатний витлумачити це поєднання так, як він не міг цього зробити, коли культура та мова розглядалися лише через теорію та критику. Гіпертекст для Мілера є в якомусь розумінні завершальним варіантом текстуальності. У своїй останній книжці "Читаючи нара-тив" (1998) Мілер розглядає мову в наративі роману. Він досліджує кількох традиційно канонічних авторів, включаючи Аристотеля, Віль-яма Шекспіра та Чарлза Дікенса. Він говорить про важливість наративу на всьому протязі роману — на його початку, в середині та в кінці — і ділить свою книжку на частини, в яких окремо розглядає кожен із цих варіантів. Мілер дбайливо аналізує свої приклади, але говорить нам, що приклад не має переваги над теорією і так само теорія не має переваги над прикладом. Реально кожне з них спирається на друге для того, щоб ефективно функціонувати. Та ще більшу вагу, мабуть, має те, що в термінах постмодернізму і теорія, і приклади зорієнтовані на текст.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Мілер, Дж. Гіліс» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
