Ліотар, Жан-Франсуа (Lyotard, Jean-François) Hap. 10 серпня 1924 p., Версаль, Франція; пом. 21 квітня 1998 p., Париж, Франція. Філософ, письменник, інтелектуал Жан-Франсуа Ліотар зажив у Франції та у США великої слави як філософ та відомий широкій публіці інтелектуал, здобував професорські звання в таких відомих навчальних закладах, як Восьмий Венсенський університет Парижа в Сен-Дені, Каліфорнійський університет в Ірвіні та університет Імері; він також був одним із співзасновників Міжнародного філософського колежу в Парижі, разом із Жаком Де-рида; проте найбільше він відомий завдяки своєму дослідженню "Постмодерні умови" (1979), яке замовила йому Університетська рада уряду Квебека. "Постмодерні умови", що вийшли 1984 р. в англійському перекладі під назвою "Постмодерні умови: звіт про знання", поставили не лише термін, а й саме поняття постмодернізму в самісінький центр сучасних інтелектуальних дискусій у галузі мистецтв, гуманітарних та природничих наук. Головну увагу в цьому тексті Ліотар приділив кризі легітимації, що, на його думку, визначає постмодерні умови; війна "великим наративам", яку він про- голосив, ініціювала переоцінку з боку неоскеп-тиків знання, естетики та політики в післяпро-світницьку добу. У своєму звіті Ліотар і прямо, і непрямо критикує широкий діапазон філософських перспектив, що стосуються проблем наукового знання, котре, як він твердить, стало можливим через звернення до універсальних наративів, що було характерною ознакою прогресизму Просвітництва, який мав на меті розв'язати визнану проблему відмінності. Постмодернізм, як його описує Ліотар, є проголошенням війни цьому закликові до універсальності та пропонованому ним розв'язанню проблеми відмінності через нав'язування фраз, які керують певними правилами. Зберігаючи відмінність як радикальну неоднорідність через звернення до малих наративів, які не утверджують універсальності й не закликають до неї, Ліотар пропонує політично-естетичну філософію, яка замінить узагальненість та однозначність у мистецтві й політиці. Твори Ліотара як одного з найбільших пропагандистів постмодернізму в 1980 — 1990-х pp., включно з його посмертними публікаціями, привертають до себе увагу вчених, що долають кордони багатьох дисциплін. Його роздуми про мистецтво, літературу, філософію та політику прокладають шляхи, що ними простує аргументація з приводу проблем знання та судження в естетиці, етиці та політиці. У 1980-х pp. Ліота-рові погляди на постмодерністські умови зазнали критики відразу з кількох ідеологічних позицій за помічену в них симпатію до логіки пізнього капіталізму та притаманної йому практики експлуатації. Марксистський літературний критик Фредрик Джеймсон у своїй уславленій передмові до "Постмодерних умов" не приховує своєї підозріливості щодо проголошеного Ліотаром відкидання закликів до універсальності. Тоді як Ліотарова війна з усеохопністю справді включає в себе марксизм як політичну філософію, він веде цю війну саме проти все-охопності, але зовсім не обов'язково проти капіталізму. Ліотар з однаковою неприхильністю ставиться і до визволення через зростання прибутків, і до диктатури пролетаріату. В той час як можна твердити, що праці Ліотара вступають у суперечку з великими наративами, з не меншою певністю можна говорити й те, що ця 243 суперечка не є тільки опозиційною. Ліотар не пропонує контрметанаративу тим метанарати-вам, які пропонуються через так званий незавершений проект Просвітництва; радше він просто заперечує заклики до універсальності, внутрішньо притаманні цим великим наративам. Інакше кажучи, Ліотар піддає сумніву наполягання на метафізичній необхідності перед лицем мови, що є прикметною характеристикою всіх великих наративів (пост)Просвітництва, включаючи марксизм, капіталізм, фемінізм та психоаналіз. У своїх працях "Справедлива гра", "Дифе-ренд" та "Мандри: закон, форма, подія" Ліотар далі розвиває чимало з тих ідей, які він окреслив у "Постмодерних умовах". У "Справедливій грі", великому, розтягнутому на цілий тиждень діалозі з редактором французького щоквартальника "L'Esprit" Жаном-Лу Тебо, Ліотар досліджує поняття справедливості за відсутності абсолютних критеріїв. Проте ця відсутність абсолютних критеріїв не спричиняє відсутності судження. Натомість судження для Ліотара стає естетичним заходом, через який людина приходить до визнання відмінності, відмовляючись розміщувати фрази відповідно до метана-ративів. Але вже в "Диференді" Ліотар повніше з ясовує філософське поняття судження як фрази в диспуті. Поняття диференда дозволяє Ліотарові поєднати два свої зацікавлення, мистецтво й політику. На зразок тієї діалогічної особи, яку Ліотар створює у "Справедливій грі", у "Диференді" він через спорадичні вкраплення та довгі примітки до розділів веде розмову з історією філософії. Цей текст пропонує нам філософію радше як стиль, аніж як підсумок мислення. Схожий підхід до філософського письма знаходимо в "Мандрах..." та його пізніших працях, де поетичність стилю часто виходить на передній план. Внесок Ліотара в сучасну європейську філософію великий, він включає поняття диференда, метанаративів, малих наративів (див. малий наратив), поганської естетики та пароло-гії, що стали часто вживаними словами в пост-модерністському лексиконі. Хоч іще багато чого в його працях залишається дослідити, мабуть, можна твердити, що саме філософічна поетика залишиться найтривалішою частиною йо- го наукової спадщини. Опубліковані в перекладі невдовзі по його смерті "Moralités post-modernes" ("Постмодерні притчі") та "Signé Malraux" ("Підписано Мальро") зводять докупи різноманітні наративні форми, біографію, автобіографію, белетристику і теорію. У своїх останніх працях Ліотар дозволяє цим багатьом наративним формам співіснувати, причому жоден із жанрів не обмежує неоднорідність думки, що її він розглядав як постмодер-ністську.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ліотар, Жан-Франсуа» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
