Лері, Мішель (Leiris, Michel) Hap. 20 квітня 1901 p., Париж, Франція; пом. ЗО вересня 1990 p., Париж, Франція. Письменник і етнограф Лері можна вважати винахідником сучасної автобіографії. Він був одержимий смертю, і його автобіографічна праця — це одне нескінченне зусилля визволитися з "пастки" смерті, прогна- ти своїх "внутрішніх демонів". Його теорія автобіографії суперечить традиційному поняттю жанру. Для Симони де Бовуар, наприклад, роман, який "включає в себе художню вигадку", вимагає докладання "більш конструктивних зусиль", аніж "автобіографічний наратив, який включає в себе реальність". Тому автор автобіографії може дозволити собі сказати кілька речей у "банальний спосіб, тому що він (або вона) є для читачів "реальною" особою (de Beauvoir, відеофільм про неї). Визначений у такий спосіб автобіографічний наратив входить у категорію того, що Барт називав "читабельними текстами". Автобіографія Мішеля Лері — це, по суті, "писабельний текст". Його техніку можна описати як "відрізай і підклеюй". Ще в 1925 р. Лері, тоді сюрреаліст, уже робив те, що нині відоме під назвою "la technique du bout à bout" (техніка з кінця в кінець) зі своїми снами кожної ночі (тобто з'єднував їх одне з одним, орієнтуючись на присутні в них аналогії), намагаючись відкрити приховане в них послання. У своїй автобіографії Лері робить приблизно те саме: він викидає дати, розламує на частини різні події зі свого життя й розкидає їх повсюди, перетворюючи оповідь на складну головоломку для читача. Але різниця між теорією Лері і теорією традиційною криється не лише в техніці, а й у понятті про "я" як про об'єкт пошуку. Лері ставить перед собою запитання осмислення/ написання "я", що дебатується Фуко в "Порядку речей": а що, як cogito не веде до існування? А що, як "я мислю" не означає "існую"? (1970: 322—328). Згодом Фуко у своїй праці "Думка іззовні" пропонує поняття "я говорю, отже, я не існую , щоб показати, як усе є матерією мови. Опинившись віч-на-віч із цією проблемою перед лицем смерті, Лері намагається у схожий спосіб "одурити смерть" за допомогою своєрідного літературного "самогубства". Це самогубство полягає в тому, що він ховається за цим головоломним наративом і "калічить себе" бентежними зізнаннями (відомими як "автовампіризм"), надаючи собі можливість здобути символічний тріумф над смертю. В результаті цієї гри у схованки з читачем (і смертю) Лері витворює позірно самореференційну оповідь, яка відкривається в "ніщо". Проте са- 234 ме в цьому "ніщо" здійснюється те, що Мішель Лері називає "оманою". Як пише Ріфатер, автобіографія Лері — це "сиґнальні вогні, що кличуть до пошуку; вона постійно кидає виклик читачеві, який, отже, перетворюється на "археолога, що в часі пірнає у неусвідомлене тексту" (1990).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лері, Мішель» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
