Уявлення про те, що наше знання речей (культур, текстів, об'єктів, подій) повністю або почасти детермінується їхньою історичністю (їхньою позицією та функцією в первісному історичному контексті, в якому вони були витворені, та на подальших етапах розвитку, через які вони пройшли) є головною доктриною філософії історицизму, першою назвою якого була Historismus. Хоч ідея, на якій ґрунтується історицизм, була відома ще в античні часи (ми знаходимо її у Аристотеля, Геродота, Фукідида та інших), сама філософія — це переважно феномен XIX ст., що виник у Німеччині. Виступивши проти чималої кількості "просвітницьких" мислителів XVII та XVIII ст.ст., які були переконані, що наше знання про речі було функцією одвічних раціональних законів, внутрішньо притаманних нашій реальності (Декарт, Гобс, Кант), кілька практиків та теоретиків історіографії XIX ст. почали відкидати ідеї універсальної істини та не підвладної змінам природи і замінили їх вірою у випадковий характер явищ. Уславлені теоретики історицизму, такі, як Якоб Бургардт ("Цивілізація Ренесансу"), Вільгельм фон Гумбольдт ("Про завдання історика") та Фридрих Ніцше ("Про вигоди та невигоди історії для життя"), приєдналися до не менш знаменитого висловлювання Леополь-да фон Ранке, в якому він твердить, що історики повинні показувати речі такими, "якими вони є" (а>іе es gewesen), а не sub specie ae-ternilatis (з погляду вічності), тобто у світлі будь-яких універсальних систем, що їх раніше історики намагалися їм накинути. Попри відносну ясність його визначення, є принаймні дві фундаментальні проблеми, які стосуються поняття історицизму. Першою з них є той факт, що філософія, проти якої виступали Ранке та інші представники німецького Historismus, в англомовному світі теж стала відомою як "історицизм". "Убогість історицизму" Карла Попера, якщо ми наведемо найвідо-міший приклад, є критикою саме тих спекулятивних істориків, чиї ідеї спростовували Ранке й Гумбольдт. Як і вони, Попер твердить, що історики, які мислять історію в термінах певної кількості раціонально поясненних, еволюційних законів або прогресу, або занепаду (такі, як Ге-ґель, Тойнбі та Шпенґлер), насправді зовсім не вивчають історію. Вони показують історію не такою, якою вона була, а такою, якою вона мусить, на їхню думку, бути. Друга проблема, яка торкається цього поняття, — проблема, що становить особливий інтерес для аналізу наших постмодерних умов, — це той факт, що ідеал історицизму, як його мислив Ранке, передбачає віру у здатність добути об'єктивне й фактичне знання про історичну реальність, якого ми вже не маємо. Історіографи XX ст., такі, як Мішель Фуко та Гейден Вайт, переконливо довели, що історія завжди приходить до нас не такою, "якою вона була", а у формі текстів та інших документальних об єк-тів, які дають нам опосередковану версію історичної реальності. Тексти — це аж ніяк не прозоре вікно у реальність, яку вони репрезентують; їх треба інтерпретувати в термінах тих риторичних конструкцій, якими вони є. Крім того, як твердить Ганс-Ґеорґ Ґадамер у своїй праці "Wahrheit und Methode" ("Істина і метод", 1960), історики мають узяти до уваги той факт, що як дослідники вони теж розташовані історично. Як вважає Ґадамер, історики дивляться на свої історично детерміновані об'єкти дослідження з перспективи, яка сама є історично детермінованою. Вони бачать те, що дозволяють їм бачити "упередження" їхнього часу (Ґадамерові Vorurteile). Попри ті критичні рефлексії, які вони містять, праці Ґадамера, Фуко та Байта не призвели до краху ідеалу історицизму. Навпаки, вони, як здається, надихнули чимало літературних критиків та культурологів на те, щоб подивитись на історію зовсім іншими очима. Окреслюючи нові форми культурної історії, представники таких розмаїтих галузей та методів культурних студій, як новий історицизм, культурний матеріалізм та постмодерністська історіо- 174 графія, чимало запозичили з їхніх праць. Один із пунктів критики, на яку наражаються як давніша, так і новіша версії практики історицизму, полягає в тому, що їхній підхід є фундаментально релятивістським і в кінцевому підсумку загрожує привести до того, що Фридрих Май-неке назвав "анархією цінностей". Проте закид у релятивізмі — це той, на який прихильникам історицизму неважко дати обґрунтовану відповідь: релятивізм є логічним наслідком тієї філософії, яку вони застосовують.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історицизм» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
