Закриття книжки — це критика всеохопності і фіксованого значення, пов'язана з проголошенням смерті автора. В широкому розумінні, закриття книжки є важливою декларацією в межах постмодерності, що збігається і зі смертю автора, і з переосмисленням традиційної концепції значення в західній думці. Три мислителі найбільше сприяли утворенню цього концепта у взаємодоповнюваний спосіб: Жак Дерида, Ро-лан Барт і Жан-Франсуа Ліотар. Важливим є те, що нібито негативні приховані наслідки смерті розглядаються тут як позитивний розвиток у процесі переоцінки значення. Хронологічно Дерида розпочав цю критику в 1967 p., коли вийшла друком його книжка "De la Grammatologie" ("Про граматологію") (англійський переклад 1976 p.). Тут він проголосив "кінець книжки і початок письма" (саме такий заголовок він дав своєму першому розділу), прирівнявши структуру західного мислення і до мови, і до книжки, кожна з яких припускає закриття та всеохопність. Назва розділу, можливо, є запозиченням з назви книжки Мартіна Гайдеґера "Кінець філософії і завдання думки". Для Гайдеґера "Кінець філософії — це місце, саме те місце, в якому вся історія філософії збирається у своїй граничній можливості. Кінець як завершення означає цю зібраність" (1977: 375). Отже, цей кінець свідчить про завершену зібраність одного підходу й наступне відкриття інших можливостей, з наголосом на множинності в її протиставленні одиничності. У книжці "Про граматологію" Дерида зазначає: "Ця смерть книжки незаперечно свідчить... не про що інше, як про смерть мовлення (так званого повного мовлення) і нову мутацію в історії письма" (1976: 8). Цей антагонізм між мовленням і письмом простежується назад до Аристотеля, а історію, яка розгортається після Аристотеля, Дерида називає логоцентриз-мом, де logos асоціюється з перевагою мовлення над письмом. Ця смерть, отже, є "знаком початку деструкції, не руйнування, а де-седи-ментації, де-конструкції всіх значень, які беруть свій початок у значенні лотоса" (1976: 10). А в кінці він додає: "Ідея книжки, яка завжди звернена до природної всеохопності, глибоко чужа сенсові письма" (1976: 18). Що тут є проблемним для Дерида, то це так звана фік-сованість значення, якому віддають перевагу мовлення і полісемія, пов'язані з письмом. Та коли проголошується смерть книжки, то що відбувається зі статусом автора? Барт відповідає на це запитання у своєму есе "Смерть автора" (1968), а потім обговорює нову форму письма в есе "Від Твору до Тексту" (перша публікація 1971 p.; обидва есе вміщені в збірнику "Образ — музика — текст"). Хоч праця Варта й не є прямим коментарем до думок Дерида, вона, проте, доповнює його критику. Він пише: "Ми знаємо тепер, що текст — це не послідовність слів, які передають одне "теологічне" значення (послання Автора-Бога), а багатовимірний простір, у якому безліч писань, жодне з яких не є оригінальним, змішуються й зіштовхуються" (1977: 146). А наприкінці Барт додає: "Дати текстові Автора — означає накинути цьому текстові межу, наділити його значущим фіналом, закрити письмо" (1977: 147). Застосування Бартом слова "текст" у наведеному вище фрагменті має стосунок до природи письма, яким воно робиться після того, як настає кінець книжки, до протиставлення, про яке він говорить у "Від Твору до Тексту". Тут твір несе на собі всі ті негативні наслідки, які Дерида пов'язував із Книжкою. "Текст плюралістичний. Це не просто сказати, що він має кі- 164 лька значень, — пише Барт, — а що він реалізує всю множину значення: незвідну... множину" (1977: 159). Наприкінці свого опублікованого 1982 р. есе "Réponse à là question: qu'est-ce que le postmodeme" ("Відповідь на запитання: «що таке постмодернізм?»"), відразу ж перекладеного англійською мовою й опублікованого в додатку до "The Postmodern Condition" ("Пост-модерні умови"), Жан-Франсуа Ліотар закликав: "Оголосімо війну всеохопності" (1984: 82). Розширюючи праці Дерида та Варта, Ліотар цікавиться, як саме наші наративні структури детермінуються прагненням до всеохопності, як це показують метанаративи (grands récits) історії. Як Дерида та Барт настроєні скептично до здатності мови бути вичерпною (як Книжка або Твір), так і Ліотар скептично настроєний щодо здатності наративу, в свою чергу, бути вичерпним. Справді, у "Вступі" до своєї книжки Ліотар пише: "Я визначаю постмодернізм як недовіру до метанаративів" (1984: XXIV). Ця недовіра перебуває в самому осередді постмодернізму й також доходить до переоцінки традиційної концепції авторства. Більше не твердять, ніби автор може говорити або оповідати єдиним однозначним голосом. Тоді як модернізм, мабуть, припускав можливість останнього слова та мови як закритої системи, постмодернізм кидає цьому припущенню виклик, твердячи, що жодне слово і жоден текст не є навіть першим словом, а лише одним у низці потенційно нескінченних можливостей. Тобто смерть автора і закриття книжки вказують на кінець презумпції всеохопності та віри в значення як закриту й фіксовану систему, на те, що множинність має перевагу над одиничністю, а значення є завжди відстроченим, що робить закриття неможливим.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Закриття книжки» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
