де Ман, Поль (de Man, Paul) Нар. 6 грудня 1919 p., Антверпен, Бельгія; пом. у грудні 1983 p., Нью-Гейвен, Конектикут, США. Теоретик літератури Наукова спадщина Поля де Мана, теоретика літератури й символу деконструкції, після його смерті піддається дедалі гострішій критиці. Один із учених, які входили до Єйлської школи критиків, де Ман народився в Бельгії, де працював редактором ліберального студентського журналу "Cahiers du Libre Examen" ("Зошити вільних досліджень' ), водночас вивчав хімію у Вільному університеті Брюселя. З 1940—1942 pp. писав літературні та культурологічні статті для колабораціоністської газети "Le Soir" ("Вечір"), що згодом призвело до великих суперечок після їхнього повторного відкриття в 1987 р. Попрацювавши кілька років у видавничій царині, де Ман емігрував до Сполучених Штатів, де одержав звання доктора філософії в галузі порівняльного літературознавства в Гарвардському університеті (1960), потім викладав у Корнелському університеті, а 1970 р. перейшов до Єйлського. Спочатку він зосереджувався на романтичному періоді, в центрі уваги його праць були такі літературні постаті, як Бодлер, Гельдерлін, Кляйст, Маларме, Пруст, Рільке, Русо, Шелі, Вордсворт та Єйтс, і автори філософських творів, зокрема Геґель, Кант, Лок, Ніцше, Паскаль, Шілер і знову ж таки Русо; також він цікавився критичними течіями XX століття. Ставлення де Мана до літератури й філософії було взаємодоповнюваним; з літератури він черпав тези й положення, з філософії — образи та поняття. Хоч наукова діяльність де Мана зазнавала різних часових видозмін, її приблизно можна поділити на період, коли він віддавав перевагу дослідженням операцій із мовою, і період, коли він зосередив свою увагу на основах політики. Щоправда, це протиставлення не є досить чітким, оскільки, читаючи будь-яке есе де Мана, можна виявити, що як якась із цих двох тем насамперед впадає у вічі, то й друга неодмінно неявно там присутня. Причому обидві вони, як правило, досліджуються крізь призму "прочитання" — цей термін, як і всі інші істотні терміни праці де Мана, не слід брати в його буквальному розумінні. Проблеми, пов'язані з "прочитанням" літературного тексту, радше, ніж, наприклад, сприйняттям його як естетичного об'єкта, виступають як предмет особливої зацікавленості навіть у першій книжці де Мана "Сліпота і проникливість". Критикуючи підхід до літературної творчості і "нових критиків", і європейських фено-менологів, де Ман водночас говорить про те, що багато чим завдячує цим двом школам і прояснює деякі інтуїтивні прозріння, які ховаються у "сліпих плямах" їхніх текстів (1983: 102—103). У своїй праці "Форма і наміри американської "нової критики" "де Ман критикує формалізм таких авторів, як Вімсет і Бердслі за "натуралізацію" — перетворення літературного тексту на об'єкт естетичного споглядання через вилучення цілеспрямованих операцій автора. Де Ман наполягає на тому, щоб не відкидати намірів автора, а радше заново вводити герменевтику або пошук референційного значення у формальний аналіз, попри ті перешкоди, які чинить поверхня тексту герменевтичному епістемологі-чному розумінню. Це есе подає щойно народжену версію роздвоєності і нерозв'язності, що заново постають у працях де Мана. Тоді як у праці "Форма і наміри" обґрунтовується необхідність при інтерпретації тексту брати до уваги інтенції автора, наступне есе "Людвіґ Бінзван-ґер і сублімація Я" уточнює це твердження, застерігаючи критика перед тим, щоб ставитися до такого творця як до суб'єкта досліду. У "Вибаченнях (Сповіді) ", останньому розділі "Алегорій читання", постульовані розбіжності між продукуванням і сприйняттям та між формальними й референційними аспектами тексту стають навіть більш виразними. Тут ми зустрічаємося із застосуванням терміна "іронія", 120 спершу серйозно вжитого в "Риториці темпо-ральності". Іронія, що в цьому есе визначена як темпорально комплементарна до алегорії, дістає остаточну дефініцію в прочитаній 1977 р. лекції "Концепт іронії", як "постійний парабазис алегорії тропів..." (1996: 179). Цей "парабазис", або обрив, порушує оповідну зв'язність тропів, яка для де Мана ніколи не є просто декоративною, а завжди епістемологічно детермінована. Таким чином, іронія з'являється там, де треба поставити під сумнів місце будь-якого сукупного розпізнавання. У "Вибаченнях" де Ман розглядає випадок, коли Русо, звинувачений у крадіжці стрічки, у відповідь "при першій же нагоді попросив пробачення" (1979: 288) за непричетну до цього служницю Маріон, у такий спосіб звинувативши її замість себе. Розглянувши діяльно/констатуючу відмінність між теорією акту мовлення і текстами Дж. Л. Ості-на, де Ман перетворює її на діяльно/пізнавальну. Навівши кілька пояснень, метою яких було "зрозуміти" дії Русо, де Ман припускає, що звучання слова "Маріон" могло взагалі нічого не означати; ця дійова відсутність відсилання мала послужити найпереконливішим виправданням для Русо, але водночас, після того як її було вимовлено у конкретному контексті, вона породжує цілий ланцюг розпізнавальних пояснень, що їх де Ман уже називав. Далі де Ман здійснює екстраполяцію від слова "Маріон" на царину власне белетристики, твердячи, що вона затиснута між діяльною і пізнавальною функціями. Де Манове дослідження процесу викладання — галузі, в якій він сам здобув високий авторитет ("Yale French studies" — "Французькі студії в Єйлському університеті"), — можна вважати тим пунктом, у якому сходяться мова й політика. У своїй праці "Естетична формалізація у Кляйста" він твердить, що "шіле-рівські естетичні категорії, усвідомлюємо ми це чи ні, — це, як вважають, очевидні передумови нашої педагогічної, історичної та політичної ідеології" (1984: 266). Для того, щоб її можна було викладати, літературу треба формалізувати, але ця формалізація завжди виявлятиметься чужою до природи тексту, в якому невситима логіка доведення зіштовхується з риторичною функцією мови; справа в тому, що де Ман ба- чить пастку "естетичного виховання як поєднання історії з істиною, добутою формально" (1984: 276). Коли де Ман потім пояснює у праці "Опір теорії", як літературна теорія сама собі чинить опір у формі мови або радше у формі тропологічного виміру мови (риторики), що стоїть над формалізацією граматики й логіки, двома іншими елементами класичного, тією самою формалізацією, яка вважається необхідною для теорії, якщо остання має досягти статусу науки, — так що "опір теорії є насправді опором читанню..." (1986: 15), — ми відкриваємо, що читання саме по собі є каменем спотикання для педагогіки. Зацікавлення історією, яке вперше дає про себе знати в "Естетичній формалізації", дістає ширше формулювання в пізніх есе та лекціях, опублікованих у збірнику "Естетична ідеологія": тут де Ман часто застосовує термін "матеріальність", який рідко траплявся в його ранніх творах, як спосіб переосмислення понять "опір тексту" або "істинної події". Цю "матеріальність" не слід плутати зі спорідненим словосполученням "історичний матеріалізм", хоча вона, поза всяким сумнівом, указує на нього; відповідний приклад, що наводиться для її аналізу, — це Кантова "Критика здатності судження", а ототожнюється вона з розщепленням чуттєвого пізнання завдяки чистій матеріальності естетичної поверхні, але передусім — "письма" (1996: 90). У кінцевому підсумку виявляється, що матеріалізм Канта є тим, чого не помітив Шілер, вибудовуючи естетичну ідеологію, що тяжіла над кількома наступними поколіннями. Як показав де Ман на ключових трьох сторінках свого есе "Кант і Шілер" (1996: 132—134), яке нагадує його ранні студії з літературної історії, вся по-справжньому критична філософія, вся філософія, яку можна назвати "подією", втягується в "перехід від тропа до перформативу" (1996: 133), що його породжує матеріальність, але вона завжди перебуває під загрозою шіле-рівських приписів. Залишається запитання: чи зможуть тексти самого де Мана протистояти такій ідеологізації?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «де Ман, Поль» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
