Термін "гіперреальність" був запропонований французьким теоретиком Жаном Бодріяром для опису умов, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої леґітимності, цінності й сили, аніж самі оригінали. У своїх ранніх працях Бодріяр намагався сформулювати неомарксистську позицію, яка найточніше віддзеркалювала б нинішнє постмодерністське суспільство споживання. У "Симулякрах та симуляції" (1981) він виклав свою теорію гіперре-альності, формулюючи її як теоретичну модель, у якій відмінності між репрезентацією та її первісним референтом більше не існують. Він пише, що товари більше не містять у собі споживчої вартості, як визначав її Маркс, а мають бути осмислені як знаки в розумінні де Сосюра. Цей напрямок аналізу привів Бодріяра до завершального висновку, що постмодерні умови відірвали всі знаки від пов'язаних із ними референтів. Постмодерність (постмодерна сучасність) або нова постіндустріальна доба вирішальним чином перервала зв'язки з їхніми новими формами комунікації, інформації та медіа-технології. Гіперреальність вибудовується з того, що Бодріяр називає моделями або симулякра-ми, які не мають референтів у реальності, а існують у серіях репродукцій, не наділених історичним змістом. Симулякри кидають виклик об єктивності, істині та реальності, вдаючи їхнє існування; "реальність", відтворена в гіперреа-льному, здається реальнішою, ніж сама реальність. Згідно з логікою гіперреальності, не існує "реальності", є лише симулякри. А що ці наслідування видаються реальними і фактично набувають аспектів реальності, вони ніколи не є просто фікціями. Оскільки фікція опирається 93 на автентичний або реальний об'єкт, вона несумірна з цією теорією гіперреальності. Поширення нових технологій, а передусім засобів масової комунікації (мас-медіа), створює основу для гіперреальності. Постмодерний період кінця XX ст. прискорив те, що багато теоретиків розглядають як кризу репрезентації. В рамках цієї кризи, якщо вона справді існує, автономна суб єктивність розчиняється в масах, об'єктивна реальність ставиться під знак запитання, а символічне бере на себе головну роль у формуванні нашого світу. Кінець кінцем, Бодріяр бачить, як цей історичний момент сягає своєї кульмінації у смерті самого значення. Якщо розуміти її в такий спосіб, гіперреаль-ність — це теорія, створена для зрозуміння феноменів, які прийшли з одночасним прискоренням мас-медіа та кризою західних епістемоло-гічних традицій. Тобто гіперреальність — це атака на західний раціоналізм саме тому, що вона ґрунтується на відмінності між об'єктивною науковою реальністю та ілюзорними імітаціями цієї реальності. І хоч гіперреальність прагне дійти згоди з сучасним постмодерним моментом, аналізуючи, як симуляція (наслідування) руйнує бінарну опозицію між реальністю та ілюзією, вона не претендує ані на те, щоб перейти межі суперечностей, внутрішньо притаманних цій напрузі, ані на те, щоб розв'язати їх. Ці суперечності просто стають незначущими, тому що гіперреальне усуває штучний кордон між реальністю та ілюзією. Без такого кордону немає потреби звіряти симулякри з оригіналом; немає потреби, щоб реальність діставала обґрунтування в раціоналістському дискурсі. Тому гіперреальність твориться засобами масової комунікації, що породжують наслідування, які водночас відокремлені від раціоналістської критики й несприйнятливі до неї. В гіперреальності наслідування знаходять широке розповсюдження, не маючи жодного первісного референта, перед яким вони несли б відповідальність. Згідно з Бодріяром, ця "гіперреальність наслідувань (симуляцій)" у засобах масової комунікації репрезентує більше, ніж реальне; вони творять і визначають нову реальність, для якої характерна саме відсутність у ній реальності. У "Симуляціях" (1983) Бодріяр пропонує кілька прикладів наслідувань, що відкривають цей стан гіперреальності. Діснейленд та Вотер-ґейтський скандал, твердить він, являють собою промовисті моделі симуляцій. Діснейленд виразно грається з ілюзіями та уявними світами, і висока якість його фантазій — це начебто саме те, що приваблює публіку. Проте, якщо вірити Бодріярові, людей приваблює сюди якраз об'єктивний зв'язок цієї казки з реальною дійсністю Америки. Діснейленд подається глядачам як уявний світ для того, щоб підтримати в них упевненість, що все поза його стінами є реальним. Подібним чином будь-який політичний скандал роздмухується з метою показати, ніби корупція в політиці — виняток, тоді як політичне середовище загалом є ідеалом моралі та демократії. Бодріяр твердить, що ці "симуляції гіперреальності" створюють суспільний та політичний простір, який не дає провести різницю між істиною і оманою, реальністю і фікцією. І хоча теорія Бодріяра надає зручний контекст для розуміння умов та наслідків постмодернос-ті, чимало дослідників критикують його за те, що він заперечує і матеріальну дійсність, і індивідуальну діяльність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Гіперреальність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
