Герменевтика (hermeneutics) Герменевтику можна визначити, як мистецтво зрозуміння текстуального дискурсу. На початку XIX ст. Фридрих Д. Е. Шляєрмахер визначив її як загальний і незалежний метод інтерпретації, мета якого — уніфікувати й систематизувати низку спеціалізованих методик (що застосовуються, наприклад, у класичній філології, теологічному та юридичному коментуванні та філософії). Ця методологія мала тривалу історію свого впровадження і врешті-решт прийшла до постмодернізму, зокрема, завдяки працям таких німецьких філософів, як Дильтей, Гайдеґер, Гадамер і Габермас, і таких французьких філософів, як Поль Рікер, Жак Дери-да та Жан-Лкж Нансі. Перші начерки Шляєрмахера щодо більш систематичного методу інтерпретації включали в себе кілька рукописних текстів, примітки та лекції, прочитані з 1805-го по 1833 p., y яких він вперше виклав свій проект загального гер-меневтичного методу. Згідно зі Шляєрмахе-ром, в акті інтерпретації читач переходить між двома головними перспективами мови, що їх він назвав "психологічною" і "технічною" (або "граматичною"), з'ясовуючи значення даної праці або уривка, й доходить до розв'язання лише через процес, який дуже схожий на "відгадування" (raten). Це часто описувалося як "пророча процедура" герменевтики, й саме тому Шляєрмахер визначив герменевтичний метод не як науку (Wissenschaft), а радше як мистецтво (Kunst). Герменевтика — це мистецтво, тому що в певних моментах доводиться відгадувати, "яка сторона має поступитися другій", і цей акт відгадування приводить до успіху лише завдяки "відчуттю завершення", яке є дуже близьким аналогом переживання втіхи в контексті естетичного досвіду або відчуття досконалості в процесі досвіду морального (Schleiermacher, 1998). У 1900 р. Дильтей застосував Шляєрмахе-рів опис загальної герменевтики до своєї "Філософії життя" ("Lebensphilosophie"), розширивши "психологічну" перспективу мови епічним розумінням митця як найвищою та найбільш духовною (geistig) формою індивідуальності (наприклад, такої, як індивідуальність Ґе-те або Шекспіра). Проте згодом Гайдеґер і Гадамер дійшли висновку, що наголос, який Дильтей робив на психологічному й творчому вимірах мови та дискурсу, притлумлював "граматичний ' або навіть структурний бік першої схеми загального герменевтичного методу, яку накреслив Шляєрмахер. Під впливом "антипси-хологізму" феноменології Гусерля визначення герменевтики, яке запропонував німецький філософ Мартін Гайдеґер, мало на меті підпорядкувати будь-який наголос на індивідуальному загальним та онтологічним структурам інтен-ційності. На початку 1950-х pp. дуже багато писав на тему герменевтики Гадамер, виступаючи проти інтерпретації Дильтея, яка панувала над теоріями коментування в гуманітарних науках та в теології. Гадамер запропонував основу для побудови більш загальної теорії інтерпретації, в якій традиційні поняття тексту та автора визначалися як зразки глибшої часової систематизації, що мають бути відокремлені від другорядного аналізу індивідуальних особливостей, тобто від суб'єктивних або психологічних визначень "автора як індивіда", традиційної історіографії та класичної теорії жанрів. Застосову- 89 ючи філософію Гайдеґера та Ґадамера до вивчення наративу, французький філософ Поль Рікер згодом виділив поняття "ефективної історичної свідомості" герменевтичного об'єкта інтерпретації, твердячи, що "розуміння не має нічого спільного ані з безпосереднім сприйняттям психічного життя, ані з емоційним ототожненням із розумовою інтенцією, а цілком опосередковується сукупністю пояснювальних методик, що передують йому та супроводжують його" (Ricœur, 1991). У Сполучених Штатах дискусії між прибічниками "психологічної" (з автором у центрі) та граматичної (або структурної) сторін герменевтичного методу тривали, і то дуже серйозно, протягом усієї середини 1980-х pp. Ще у 1969 р. Ричард Палмер опублікував свою працю "Герменевтика: теорія інтерпретації у тлумаченні Шляєрмахера, Дильтея, ГайдеГера та Ґадамера", в якій давалася постгайдеґерівська критика наївної об'єктивності на основі англо-американ-ського методу "нової критики ", який був панівним способом інтерпретації у школах та університетах, а натомість постулювався нерозривний зв'язок між "смислом" (Sinn) і "значенням" (Bedeutung), що формує історичну зустріч автора з літературним твором, — саме цей погляд був згодом підхоплений і доповнений теоріями інтерпретації типу читач—реакція. Згідно з Палмером, суб'єкт і об'єкт спільно втягуються в акт інтерпретації. Як "твір", а не просто як "об'єкт" (сприймання, знання або досвіду в найвужчому значенні), літературний текст веде за собою первісний історичний вимір (або горизонт), що включає в себе суб'єктивність читача, й це має фундаментальне значення для з'ясування можливості та меж критичної об'єктивності. За два роки до того Е. Д. Гірш опублікував свою важливу працю "Обґрунтованість інтерпретації" (1967), де також висловлювалися дискусійні думки на цю тему у спосіб, що істотно вплинув на дискусії з проблем герменевтики, які тривали протягом наступного десятиліття, оскільки саме Гірш постулював чітку різницю між смислом (Sinn), що його він розумів як намір автора, та його значенням (Bedeutung), що включало в себе форми зацікавлення, асоціації та історичних контекстів, у яких розташовані читання та інтерпретація твору. Згідно з думкою Гірша, значення твору було з необхідності необмеженим, але його смисл був однозначним; проте власне об'єктом герменевтичного методу був саме смисл. Протягом 1970-х pp., після краху панівних категорій інтерпретації (категорій формалізму або "нової критики ", марксистських, психоаналітичних), існувала велика кількість різних "гер-меневтичних теорій", після того як значення цього терміна було розширене феноменологічною інтерпретацією та теоріями загальної текстуальності і метанаративу. Проте історична царина герменевтики здобула нове життя на початку 1980-х pp., коли Фредрик Джеймсон звернувся до неї у своїй праці "Політичне несвідоме" (1981) у суперечці з французькими постструктуралістськими та натхненими Ніцше теоріями "антиінтерпретації", що опрацьовувалися Бодріяром, Дельозом і Ґваттарі, Дери-да, Кристевою та Ліотаром. Виступивши з категоричними запереченнями проти традиційних моделей інтерпретації, що їх узяли на озброєння постструктуралісти та постмарксис-ти, Джеймсон намагався побудувати "іманентну" або "антитрансцендентігу" герменевтичну модель, яка була власне марксистською в тому, що її референтом була каузальність історії, яка "не є ані текстом, ані наративом, головним чи якимось іншим", а проте вона приступна лише в текстуальній формі (Jameson, 1981).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Герменевтика» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
