Ніцшеанська генеалогія — це пошуки "предків" для сучасної моральної практики, або інституції, або ідеї. Це те саме, що простежити, як вона долає час, у дарвінівському сенсі змагаючись за виживання з конкурентними культурними моделями та цінностями. Вона еволюціонує, примушуючи кожну з них або зникнути, або пристосуватися до інших. Поняття Початку як сутності й істини замінюється генеалогією форм, що випереджають інші форми та зазнають перетворень, безперервно змінюючись, аж поки єдиною сутністю залишається відмінність ("диференційоване відтворення"), єдиною істиною — історія того, як істина визначалася й витворювалася, розгорталася, руйнувалася та 83 спотворювалася. Іншими словами, реальною історією є історія влади та знання, взаємодія їхніх методів, методів дослідження, які розгортаються для того, щоб з'ясовувати, оцінювати та подавати істину як моральне підґрунтя влади-знання. Звичайно, сама генеалогія зазнає впливу радикальної невідповідності істини собі самій. Вона перетворюється на стратегічне розшифрування та оцінювання текстів, палімпсес-тів без оригіналу. Але й генеалог також і сам є палімпсестом, чия кінцева істина — це мотиви, пристрасті, наміри, ритуали — не лише не відомі йому самому, а й, в остаточному підсумку, неприступні для пізнання. Генеалогія — це не метод, а здатність просіювати складні положення і вирізняти їхні компоненти, виявляти безперервність у видимих розривах і знаходити хибні риси, розлами, розгалуження там, де культурна практика розколюється на окремі лінії, одна з яких, можливо, уривається, а інші й далі відтворюються, зазнають змін і мутацій. Щоразу, як біологічний індивід відтворює себе, нащадок є відмінним від своїх батьків. Культурне відтворення має стосунок до винаходів, мистецтв і наук, ідей та ідеологій, що їх генеалогія аналізує як методи виховання та формування тіл і душ. її теми включають у себе сексуальну практику, релігійні вірування та ритуали, злочини й покарання, економіку, родину й дитинство, працю, гроші, літератури й мови в усіх можливих комбінаціях. Фуко показав, що терапевтична практика приписування сутнісної істини сексуальним бажанням та імпульсам, наприклад, має генеалогію, що починається ще від християнської сповідальні й проходить через медико-психіатрично-правничий комплекс, що еволюціонував протягом XIX та XX століть (від істини злочину, захованої в пристрасті й спокусі, до істини як інстинкту, спадковості, розумової хвороби, дитячого виховання та знущання з дітей і так далі: "кримінальна антропологія й нескінченний дискурс кримінології"); і що витоки сучасної науки про суспільство можна простежити ще в механізації та мілітаризації методів виховання, тренування та муштрування (виправлення й покарання), що були винайдені в XVII та XVIII століттях із метою "виготовляти індивідів, добре пристосованих до змінних у часі та у своєму розвитку програм індуст- ріального й технократичного капіталізму. Перед Просвітництвом був період "незрілості", протягом якого люди мали бути "розсуспільне-ні" задля формування та виховування з них індивідів, чия особистість виокремлювала їх із племені та родини, а з часом і робила їх здатними мислити та діяти автономно. Розкопуючи ґрунт ("археологія") просвітницької автономності, індивідуалізму та відповідальності, щоб відкрити матрицю влади, яка формує процес індивідуалізації, Фуко додатково розвинув кілька ніцшеанських запитань: як стало можливим виховати тварину, наділену здатністю та правом давати обіцянки? Які засоби були знайдені для здобування істини? Як обов язок та провина, що стали внутрішніми чинниками, як сумління, сформували відповідального суб'єкта (і чи цей суб'єкт сумісний із фантазією про "автономного індивіда"?). Але це запитання (в його фройдівській версії: якою є функція провини в психологічній структурі?) було згодом виведене назовні й поширене на суспільне поле. Фуко вочевидь десексуалізує суспільне або історизує "сексуальність". Але роблячи так, він відкриває лаканівську проблему "втіхи". Фройд усвідомлював, що потреба суб'єкта признатися у своїх "злочинних" фантазіях — якщо не втілювати їх у життя — була функцією діяльності самокатування супереґо, загнаної вглиб у дитинстві. Його теорія про первісного Батька була генеалогією несвідомого: складний парадокс бажання, стримуваного законом та забороною, кастрація й спотворена відчуттям провини фантазія та імператив супереґо — зазнати втіхи, "зробити це та бути покараним". У цьому комплексі Батько був розділений на первісного ґвалтівника (Urvater) та свідомого ("структурного") законодавця й кас-тратора. Лакан вважав, що комплекс супер-еґо-закон є садомазохістською соціопсихічною машиною, в якій провина функціонує водночас і як втіха, і як покарання і в якій розбещеність здобуває вигоду з обох сторін закону. Фуко йшов за Лаканом і Фройдом (та Ніцше), демонструючи збочене розгортання дисципліни та покарання, втіху від влади-знання. Якщо генеалогія простежує походження поточної практики, вона може перетворитися на 84 дослідження й аналіз її змін та становлення. Що відбувається сьогодні з технологіями "афекту", методами сприймання, відчуття, оцінки, пізнання, спілкування? Які нові владні сили та інституції утворюються навколо та всередині них? Як змінюється тіло, його хронологія та ритми, щоб пристосуватися до них? Які органи заторкуються, більшають або зменшуються, "розширюються" (МакЛюен), заново складаються в нові біотехнологічні комбінації? Як пристосовуються, йдуть на поступки, чинять опір етика та естетика? Дельоз поставив проблему "контролю" (слідом за Бероузом) генетичних, електрохімічних, правничо-бюрократичних та інформаційно-розважальних втручань у постгуманну і постморальну нервову й лімфатичну системи, що регулюють думки, настрої, емоції та поведінку. Психіатрична та правнича практики розвиваються в симбіозі з інформаційною, біогенетичною та хімічною промисловістю, мірою того як рекламна індустрія об'єднується з анкетуванням, опитуванням та статистикою купівельної спроможності, щоб аналізувати та керувати приватною думкою та споживанням. "Масова публіка" перетворюється на застарілий образ, що потребує подальшого вдосконалення (нині здійснюваного), як давні аеро-фотознімки, що нині доповнюються новими, зробленими набагато потужнішою апаратурою, встановленою на супутниках, або архівні стенограми та протоколи, на зміну яким прийшли незліченні аудіовізуальні записи кожної взаємодії з кожною частиною системи (бізнесом, лікарнями, школами, судами тощо, але також і з родинами та вулицями). Модель школи-в'язниці розвивається у всесвітній юридично-медико-бізнесовий комплекс, що керує людською поведінкою та змінює її засобами хімії та терапії, більше не лікуючи ненормальність, а виявляючи її ознаки й розглядаючи її як задоволення, фантазію відхилень від нормального, що міститься в "підсвідомості". А "люди" — чи вони чинять спротив? Ні, вони лише прагнуть одержати шматочок пирога від нового світового порядку та зіграти в ньому якусь електронну роль. Таким чином, вимальовується (і реалізується) перспектива майбутнього тіла й мозку, що перебуватимуть повністю під "контролем", із довшою тривалістю життя, звільненого від небез- пек (хвороб, злочинів, втрат). А оскільки, як сказав Спіноза, люди — це раби надії та страху, вони воліють обіцянку "більшої безпеки". Але там, де люди розвиваються разом із машинами, ми створюємо для себе дороги до втечі з мереж, які обплутують нас, у міру того, як ми їх розбудовуємо. Ми експериментуємо на собі, вимагаючи права брати участь у грі та в практичній діяльності без правничо-бюрократичного регулювання. В міру того, як просвітницькі підвалини закону руйнуються навколо нас, ми намагаємося знайти нові підстави для того, щоб чинити спротив намаганням уряду, бізнесу та різних інституцій "захищати" нас від нас самих, водночас вимагаючи реального захисту від них та від технократії, що здійснює теле- і комп'ютерне керування розвитком правничо-медичної системи. Багато хто відступає під захист "родинних цінностей" або групових спільнот і не бажає знати про можливе майбутнє. Але інші утворюють експериментальні громади або творять естетичні цінності. Одне слово, існує генеалогія, діагноз та опір (експериментування) — скрізь, де люди розгортають свою розвішену здатність входження у спільноти і вчинки одне одного. Але в міру того, як добра стара людська форма (душа, тіло) зазнає змін разом із технокапіталом, постає запитання, чи з являться істоти, здатні зберігати бажання серед невпинної повені втіх?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Генеалогія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
