Геґель, Георґ Вільгельм Фридрих (Hegel, Georg Wilhelm Friedrich) Нар. 27 серпня 1770 p., Штутґарт, Німеччина; пом. 14 листопада 1831 p., Берлін, Німеччина. Філософ, теоретик абсолютного ідеалізму Філософія Геґеля продовжує посткантіанський німецький ідеалізм разом із філософією Фіхте 82 (1762-1814) та Шелінґа (1775-1854). Як і його попередники, Геґель тлумачить кантівську філософію, а конкретніше, "критику чистого розуму", в якій Кант робить фундаментальне розрізнення між "річчю в собі" (непізнаванною для людського розуміння) та "феноменом" (доступним для пізнання). Геґель відкидає це обмеження. Він критикує Кантову заборону, що стосується метафізичного знання, і шукає умов та можливостей для повного й "абсолютного" пізнання. У цьому причина того, що гегелівська філософія розглядалася як інтегральний раціоналізм. Справді, на думку Геґеля, немає нічого непізнаванного для розуму, який структурує дійсність; причиною цього є глибинна реальність речей. Він намагався виразити це у своїй "філософії права", твердячи, що "дійсне є розумним, розумне є дійсним". Таким чином, цілком припустимо відкривати в розмаїтті речей та в їхніх перетвореннях раціональні принципи, які ними рухають, які є їхніми підвалинами. Таким чином, Геґель вважає, що "абсолютне знання можливе, але заперечує можливість прямо чи непрямо пізнати цей абсолют. Лише в процесі повільного поступу, протягом різних епох приходить таке знання. Геґель аналізує цей рух на рівні людської історії та в її різних вираженнях — естетичному, релігійному, філософському і соціальному. Мета "феноменології духу" полягає в тому, щоб розповісти про виникнення і свідомого, і історичного руху вира-ження-абсолюту. Тому існує історія пізнання, що охоплює періоди, які позначають різні етапи просування істини до "абсолютного знання", яке триватиме доти, доки настане "кінець історії". Отже, Геґель вмістив поняття руху, процес перетворення речей, які прямують до органічної єдності, в самий центр своєї філософії. Цей процес є діалектичним. Тобто джерелом руху незмінно є суперечність, перехід від твердження до його заперечення, що створює напругу. Ця напруга долається третім моментом — запереченням заперечення, тією основою, яка містить у собі істину складників, що увійшли в суперечність. Це джерело нового руху. До головних праць Геґеля належать такі твори: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопедія філософ- ських наук" (1817), "Основи філософії права" (1821), "Філософія високого мистецтва" (1835-1838), "Філософія історії" (1837). Гегельянська філософія знайшла новий напрямок, який став фундаментальним для сучасних інтерпретацій Геґеля, після лекцій Кожева (1901—1968), прочитаних 1933 p. y Практичній школі вищих досліджень. Серед інших, ці лекції відвідували також Лакан, Батай, Кло-совський та Мерло-Понті. Застосовуючи гайдеґерівську філософію, Кожев виводив рух "феноменології духу" з понять бажання, усвідомлення, смерті та зв'язку між Часом і Уявленням. У Німеччині деякі важливі фрагменти гегельянської філософії застосовували, в річищі марксистського тлумачення Геґеля, кілька мислителів Франкфуртської школи, такі як Теодор Адорно, Макс Горкгай-мер, а згодом Юрґен Габермас.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Геґель, Георґ Вільгельм Фридрих» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
