Відсутність — це нестача, що розриває або відстрочує повну присутність. Оскільки традиційна західна думка та її новітні досягнення включають у себе метафізику присутності, функції "відсутності" мають критичне значення для постмодерністських критиків західної думки. У метафізиці присутності первісна "істина" прирівнюється до буття, а буття прирівнюється до "присутності": бути істинним або істинно бути — це бути первісно й повністю присутнім. Цей зв'язок між первісною істиною та онтологічною присутністю наповнює змістом новітні концепції Бога (джерело всієї істини, як повної присутності буття); людського суб'єкта (істина його думки й особистості реалізується в раціональній присутності його самого); а також значення у мові (істину його означувального руху слід шукати в присутності означуваного). Завдяки здійсненому Мартіном Гайдеґером новому визначенню онтологічної істини як характерного руху "зняття покривала" {"unveiling") постмодерні мислителі досліджують, в який спосіб прояв будь-якої присутності залежить від приховання якоїсь відсутності. Оскільки прояв присутності є характерним рухом, присутність неможлива окремо від відсутності; ця необхідність відсутності для присутності не дозволяє присутності бути первісною або повною. Таким чином, притаманне постмодернізмові уявлення про відсутність відкидає метафізику присутності, й це відкидання вирішальним чином формує постмодерні підходи до смерті Бога, критики суб'єктивності та деконст-рукції мови. Якщо розуміти повну присутність буття, традиційно осмислювану як Бог, як таку, що являє собою первісне джерело істини або значення, світогляд постмодернізму наштовхується на кризу істини або значення тією мірою, якою він успадковує, передусім від Фридриха Ніцше, глибоке відчуття відсутності Бога. У відпо- 65 відь на цю кризу такі різні мислителі, як Жан-Лкж Маріон і Марк С. Тейлор наголошують на теологічному або релігійному значенні відсутності, в якій і через яку Бог або священне можуть бути приховано виявлені. Мислителі постмодернізму подібним чином згадують про відсутність, коли критикують спробу модернізму оперти істину на раціональну присутність самого тотожного собі суб'єкта. Від "ніщо" смертного існування в Гайдеґера до радикальної підсвідомості розколотого суб'єкта Жака Лакана, до сліду іншого в опрацьованій Емануелем Левінасом феноменології етично зобов'язаного "я" мислителі постмодернізму говорять про фігури відсутності, які невідступно переслідують суб'єкт, щоб не дозволити реалізувати його тотожність самому собі через власну присутність. Центральними для всіх постмодерних тлумачень відсутності є питання мови й репрезентації, до яких передусім звертається Жак Де-рида, котрий розглядає відсутність як фундаментальну основу функціонування мовних знаків. Усупереч погляду, що знаки забезпечують значення настільки, наскільки вони представляють присутність якогось означуваного, яке перевершує рух означення, Дерида твердить, що відсутність будь-якого такого "трансцендентного означуваного" є необхідною для самого функціонування знаків: знаки щось означають лише в їхньому характерному стосунку між собою, а отже, лише тією мірою, якою вони ніколи не досягають повної присутності позамовного означуваного. Символи відсутності, які наповнюють пост-модерністське мислення, коли йдеться про мову та репрезентацію Буття, Бога й суб'єкта, стали центральними також для літератури, критики, мистецтва й архітектури постмодернізму (наприклад, у Едмона Жабеса, Моріса Бланшо, Ансельма Кіфера та Пітера Айзенмана).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Відсутність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
