Термін "великий наратив" був запроваджений Жаном-Франсуа Ліотаром для позначення оповіді того виду, яка лежить в основі конкретних варіантів вибору, що їм культура приписує властивість бути можливими напрямками діяльності, а також надає леґітимності цим варіантам та пояснює їх. Великий наратив, який називають також "головним наративом", забезпечує зв'язність, охоплюючи різні конфлікти, дифере-нди (див. диференд), що виникають в історії суспільства. Прикладами таких наративів є християнство, Просвітництво, капіталізм і марксизм. Великий наратив діє як метанаратив, пропонуючи модель, у якій усі інші наративи знаходять своє підґрунтя і набувають свого значення та леґітимності. Провістям постмоде- рнізму був той час, коли великі наративи втрачали свою вірогідність, а малі виникали у незліченній кількості. Цей термін з'явився у книжці Жана-Франсуа Ліотара "Постмодерні умови", такому собі "звіті про знання", замовленому університетською радою при уряді Квебеку й опублікованому в оригіналі 1979 p., a в англійському перекладі — 1984 р. Своєрідне походження цього тексту надало мові Ліотара полемічного й програмного тону, який почасти пояснює, чому ця книжка зіграла надзвичайно важливу роль у розвитку постмодерністської критичної теорії. Великі наративи становлять головний ідеологічний апарат модерності й відіграють особливо важливу роль у леґітимізації модерних наук. Кожен великий наратив складається з притаманної тільки йому сукупності елементів (герой або суб'єкт, мандрівка, сповнена небезпек і велика мета) і пропагує свою окрему ідеологію. Наприклад, у марксизмі суб'єктом є пролетаріат, а метою — усуспільнення засобів виробництва, тоді як при капіталізмі суб'єктом є приватний підприємець, а метою — нагромадження багатства. Наратив, згідно з Ліотаром, — це технічний апарат для впорядкування, накопичення та повторного аналізу інформації, яка суперечить науковому знанню. Тут Ліотар, можливо, думав про твердження, яке Клод Леві-Строс зробив у своїй "Структурній антропології" (1963) про те, що міфи є зразком альтернативного або протонаукового пошуку зв'язних пояснень для пережитого досвіду. Якщо вірити Ліотарові, традиційні наративи наділені оповідною прагматикою передачі: місця відправника, адресата й героя можуть бути зайняті тією самою особою в різний час. Саме це чергування наратив-них місць і Гарантує леґітимізаційну функцію оповідей наративів. Великий наратив функціонує у подібний спосіб: щойно кому-небудь щастить добутися до місця адресата, він опиняється в точці, з якої може продовжити наратив. Наприклад, студент університету, який стає адресатом великого наративу наукового поступу, в такий спосіб уміщується в певний контур, який вимагає, щоб він (або вона), у свою чергу, став і героєм (вченим, що сприятиме подальшому поступові), і відправником (як учитель або громадський діяч). 58 У "Постмодерних умовах" Ліотар обговорює два великі наративи леґітимізації знання. Перший — це наратив визволення, в якому людство є героєм, а визволення досягається за допомогою наукового знання. Цей великий наратив характеризує революційний період, коли виникали національні держави й водночас робився наголос на народній, насамперед початковій, освіті. Другий — це умоглядний наратив, який виникає з утворенням великих сучасних університетів і підсумовується у фразі "наука задля науки". Тут героєм є умоглядний дух, а його метою — створення Системи. З розвитком технології, подоланням міждисциплінарних кордонів, розвоєм постіндустріального суспільства та переважанням капіталізму обидва наративи втрачають свою правдоподібність, оскільки тепер саме капітал забезпечує набуття знань в університетах. Ліотар передбачає, що в майбутньому інформація стане міжнародною валютою та що будь-які знання, що їх не можна буде перевести в інформацію, виявляться застарілими. Повертаючись назад, до своїх марксистських джерел, Ліотар бачить у постмодер-ній появі малих наративів можливість розчищення поля для мовних ігор тих, хто позбавлений права голосу, й прихильно розглядає зрушення в освіті, які роблять повсюдним застосування технології з метою зробити інформацію максимально доступною. У своїй праці "Університет у руїнах", опублікованій 1996 p., Біл Ридінґс (1960-1994) повертається до проблем, порушених Ліотаром два десятки років тому. Ридінґс вважає, що постмодернізм сприяв виникненню післяістори-чного Університету, університету, який пережив свою корисність як сіяча національної культури, який мав на меті витворити ліберального, раціонально мислячого суб'єкта. Світ досконалої інформації для кожного, до якого закликав Ліотар, став неможливий через ту безліч даних, які розповсюджуються електронними засобами масової комунікації. Зростання кількості малих наративів в університеті відкрило дорогу для іншого лиховісного великого на-ративу леґітимізації, гонитви за досконалістю. Ридінґс не застосовує терміна "великий наратив" у цьому контексті і має на те вагомі підстави: післяісторичний Університет Досконало- сті мислиться як корпоративна адміністративна реальність, у якій студенти є замовниками; тому, якщо студенти займають тут місце адресата, то це відбувається в наративі, де місце героя посідає діяльний адміністратор, а місце відправника — глобальна корпоративна культура. На відміну від будь-якого іншого великого нарати-ву, гонитва за досконалістю не передбачає ніякого центрального референта та ідеологічної мети; досконалість — це термін переваги, який передбачає співіснування ідеологічно суперечливих знань, що розуміються як своєрідний продукт. Ліотар часто повертався до питання про на-ративне знання та його леґітимізаційну функцію, але його найзначущішим внеском було формулювання поняття диференда. У його праці "Диференд" (1988) наратив обговорюється, як той тип сукупності фраз, у якому неоднорідність фраз, що утворюють диференд (конфлікт, для розв'язання якого немає адекватних юридичних засобів), найменш помітна. У цьому контексті постмодернізм може бути визначений як вибух диферендів на суспільно-політичному обрії в кільватері розпаду великих наративів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Великий наратив» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
