Арто, Антонен (Artaud, Antonin) Нар. 4 вересня 1896 p., Марсель, Франція; пом. 1948 р. Новеліст і драматург Антонен Арто найбільше відомий своїми творами, нерідко автобіографічними, тим, що пізніше стали називати театром жорстокості; в центрі його були сцени, де людське тіло доводилося до його фізичних та емоційних меж. Арто протягом багатьох років був душевнохворим, для його лікування застосовувалась електрошо-кова терапія, він втратив багато ваги, та все ж одужав і останні два роки життя працював надзвичайно плідно. "Пуп кінцівок" ("L'omblic des limbes", 1925) став твором, із яким Арто увійшов у літературний світ і в світ сюрреалістів; до них він приєднався ще наприкінці 1924 р. Це був опис безлічі жуків, скорпіонів, жаб і частин людського тіла, що розлетілися на всі боки після зіткнення зірок; його людські персонажі переживають вагітність, як та няня, чий живіт роздимається, щоб потім дати нове життя десяткам скорпіонів. Але сюрреалісти бачили Луї Араґона, а не Арто молодим пропагандистом своєї майбутньої слави. Арто був вигнаний із сюрреалістичної верхівки 1927 p., тому що його гностичним поглядам та перевазі, яку він віддавав уяві, не було місця у групі, що зреклася гіперреалістич-них ідеалів комунізму. 28 Арто взявся за вивчення проблем самогубства, заходившися студіювати праці Моріса Бланшо; він перетворює ідею Бланшо про самогубство, як дію, на самогубство, як революцію проти Бога. Але не саме самогубство стимулювало творче бачення Арто протягом решти його життя; це радше дослідження всього, що стосується проблеми знищення. Але саме перехід від тем самогубства до притаманних чужому протагоністу забезпечив Арто його найбільш плідний період. У 1932 р. він розпочав здійснювати задум, який назвав "театром жорстокості". В його рамках Арто написав чимало творів, у яких персонажі, здавалося, вмирали тілом, а їхні душі перебували поруч як сторонні спостерігачі. По суті, тема самогубства його не покинула, а піднялася до інших уявлень, що дозволяли "вмирущому" повністю пережити цей момент, не спізнавши того згасання відчуттів, яке неминуче відбувається в реальному житті, коли людина наближається до смерті. Твори Арто — це своєрідна репетиція того, що має відбутися протягом і після реальної смерті: це та сама ідея страждання в житті, яка посідає помітне місце і в гностичній, і в кабалістичній традиціях. Герой у таких драмах переходить із західного у східний світ, що його він або вона бачить як рай, у якому спроможності розуму й духу можуть повністю реалізуватися. Таким місцем стала для Арто й доколоніальна Мексика, коли він написав "Завоювання Мексики", зобразивши жорстокі сутички між тубільцями та іспанськими конкістадорами. Ми знову бачимо тут частини людських тіл, які мають символічне значення, бо останки іспанців перемішуються з останками тубільців. Сценою наступного проекту Арто стала Ірландія: він захотів повернути патерицю святого Патрика в її законне місце. Він писав листи з Дубліна, Ґолвея та Кілронена, в яких викладав свою теорію, що природа та її боги були змушені відступити перед Богом і Сином Божим, якому було доручено здійснити нагляд над знищенням усіх живих створінь. Ця теорія була мішаниною християнства, гностицизму та індуїзму. Арто до такої міри прагнув перевірити свій проект на практиці, що умисне влаштував заво- рушення в Дубліні, був заарештований поліцією й кілька днів просидів у в'язниці, перш ніж його депортували до Франції. Французькі власті переправили його до божевільні, після чого почався дев'ятирічний період примусового перебування Арто в кількох психіатричних лікарнях. У Родезі, звідки Арто надіслав чимало листів і творів, він виробив у собі переконаність, що його перебування в лікарнях було просто низкою подій, безпосередньо пов'язаних із поверненням патериці святого Патрика до Ірландії. Цікаво відзначити, що в одному з перероблених оповідань Арто ми бачимо його в Дубліні у вересні 1937 року, тут він утверджується в католицькій вірі й відмовляється від своїх попередніх творів. Його лікар Ґастон Фердьєр прописав своєму пацієнтові читання та письменницьку працю, які мали його вилікувати, але насправді підживлювали його давнє бажання писати жорстокі твори. Лікарні, а особливо Ро-дез, були для нього зручним місцем для написання оповідань, пройнятих ідеями християнства, в яких сили добра борються з силами зла. Тлумачення були для нього способом відтворення — в повній згоді зі словами та ідеями когось іншого — божевілля. У "Зошитах із Родеза", розпочатих у 1945 p., описувалися битви, в яких брали участь не людські тіла, а слова, і з цими новими персонажами Арто спромігся досягти тих самих цілей, що їх ставив перед собою раніше, але цього разу без пролиття крові, яке могло б стривожити лікарів. Арто був випущений на свободу в Родезі у травні 1946 р. й почав працювати над "Поверненням Арто Момо" ("Le Reteur d'Artaud le Momo"), a також над кількома творами живопису. В лютому 1947 р. він відвідав виставку картин Ван Гоґа і після цього написав есе, в якому, порівнявши своє божевілля з Ван Ґоґо-вим, висловив думку про те, що душевна хвороба — це щось шляхетне. У квітні 1948 р. садівник, який носив Арто сніданок, знайшов його мертвим. Перед цим Арто у надто великих дозах приймав хлоргідрат і був хворий, тож хоча й не вдалося вірогідно встановити, що при- 29 чиною його смерті стало самогубство, проте він не був похований за католицьким обрядом. Через кілька років впливові французькі теоретики й філософи, такі як Юлія Кристева, Мішель Фуко та Жак Дерида, стали вивчати його життєвий шлях і творчість. Вони побачили в ньому цікаву постать, адже туманність цієї натури, збореної душевною хворобою, можна розглядати безвідносно до самого пацієнта чи його лікарів. Справді, божевілля і сформувало, і спотворило його творчість. Арто становить значний інтерес для вивчення постмодернізму не тільки через інтерес до нього критиків та дослідників, які твердо дотримувалися традицій постмодернізму, а й сам по собі, тому що він досліджував ідею дезінтеграції задовго до того, як до неї звернувся постмодерністський рух.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Арто, Антонен» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
