В українському соціумі склалася парадоксальна, небачена у сучасній європейській цивілізації, ситуація. На відміну від міста, котре живе важко, напружено, але при цьому має усі можливості із часом подолати будь-які негаразди, існує тре- тина української людності — селяни, становище абсолютної бі- льшості яких є не лише неймовірно тяжким для початку ХХІ сторіччя, але й, що найстрашніше, безпросвітним. Українське село — колиска нації — цілеспрямовано, абсо- лютно ганебним чином було зруйноване за роки незалежності: економічно, господарчо, соціокультурно. Як не прикро, прак- тика господарчого нищення села, цілковитого упослідження абсолютної більшості його мешканців (окрім працівників чудом уцілілих працівників колективних господарств), про- довжується — під привабливими гаслами — й понині. Складається дуже стійке враження, що за роки незалеж- ності щодо українського села реалізується якийся зловісний,279 прихований, але глибоко продуманий план із його цілковитого знищення. План, котрий спрямований, зрештою, на радика- льний підрив підвалин національного буття українства, його подальшого існування та розвитку. В Україні самій по собі, на відміну від Росії із її спокон- вічною національною ідеєю — «звільнення» інших народів, іс- торично ніколи, від часів Київської Русі, не існувало проблеми голоду (окрім штучно створених більшовицьким режимом трьох голодоморів, особливо 1932—1933 років). Натомість нині існує інше питання — і це дійсно проб- лема — розтоптаного життєвого світу і правового статусу осо- бистості українського селянина як результат цілеспрямованої й наполегливої руйнації українською владою усього того від- лагодженого господарського механізму в українському селі, котрий склався і прекрасно функціонував у 80-ті роки — деся- тиліття, котре передувало наступним рокам так званих реформ на селі, а фактично його повного розорення. Йдеться не про ті поодинокі винятки, які дивовижним чином збереглися в окре- мих районах, успішних колективних господарствах, агрофір- мах, племзаводах, птахофабриках, тепличних господарствах тощо, а про решту загалу — понад 90 відсотків українського села, котре пущене на самоплив, розграбоване, повернуте від цілко- витої механізації у полі і на фермі знову до ручної праці, поз- бавлене елементарних благ цивілізації, наскрізь контрольоване рекетирством трейдерів, перекупників та посередників, де існує найнижча заробітня платня у державі (якщо вона взагалі є), тобто, якщо говорити у цілому, котре опущене свідомими діями, здавалось би, уже української влади на цілковите соціальне дно. Опущене на це дно, звичайно, не вперше у своїй історії. І у цьому весь жах: влада уже, здавалось би, незалежної дер- жави, а найбільш зримо у кучмівські часи, гідно продовжила традиції найбільш знавіснілих окупантів України впродовж ос- танніх майже п’ятисот років. Усі сторіччя окупації України, спочатку польської, потім російської, а особливо рельєфно — російсько-більшовицької, були позначені найбільшою мірою саме розтоптуванням особистості українського селянина, а отже, й українства у цілому (бо ж на селі тоді проживала пе- реважна більшість українців).280 Відтак, ставлення до селянина, його правової захищеності та особистісної самореалізації, а отже, і його людської гідності — це ставлення, власне, до України: шанобливе, виважене, люди- номірне, чи, з іншого боку — упереджене, зневажливе, злостиве. Отже, найцікавішим, знаменним та показовим є те, що по- передня майже півтисячолітня історія збиткування над ук- раїнським селом, найжорстокішого й брутального гноблення його мешканців (окрім горбачовських часів) була продовжена з неменшою заповзятістю й наругою уже у роки незалежності і продовжується у наш час. Парадокс ситуації полягає у тому, що єдине десятиліття в історії українського села, коли його мешканці пожили по-люд- ськи, коли село дійсно економічно відродилося, міцно ставши на ноги, завдяки повній механізації у полі та на фермі, у гос- подарчих справах (а відтак і у плані соціокультурному) — це були 80-ті роки минулого сторіччя, горбачовські часи. Тоді практично усі господарства на селі в Україні були прибутко- вими, а український селянин чи не вперше за усю історію країни відчув себе по-справжньому господарем, людиною, до інтересів та потреб якої ставляться уважно та прискіпливо і яка почала повертатися із узбіччя життя до стану повноцін- ної буттєвої закоріненості, об’ємного й повновагого світовід- чуття. Проте це повернення українського селянина до повноцін- ного, по-справжньому наповненого буття у добу незалежності було різко перервано й обрубано, відкинувши село назад на 100—150 років, і у плані основних знарядь праці (система вил та лопати — при практично повній зношеності парку тракто- рів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки) і у плані ефективності праці (низькотоварність, а отже, низька рентабельність й малоприбутковість, якщо не збитковість), і щодо стосунків між людьми (відчужених, якщо не відверто во- рожих). І як наслідок щодо соціокультурної сфери — її повний занепад. Владарююча після 1991 року еліта зробила усе можливе і неможливе, щоб зруйнувати село, його успішно функціонуюче, прибуткове господарство (а це були практично 100 відсотків колгоспів на усіх обширах України), розтоптати — матеріально,281 морально й правовим чином — людину села, третину усієї української людності. Колгоспи, замість їх плавного, зі збере- женням виробничих фондів, переведення — через трансформа- цію їх у добровільні сільськогосподарські кооперативи — на ринкові рейки, були знищені, а їхнє майно (машинно-трактор- ний парк, комбайни, тваринницькі та птахоферми, ремонтні майстерні, польові стани тощо) розграбоване. Були створені усі умови, щоб ніяка нова техніка до села не доходила (бо ж ніхто не у змозі її нині купувати), щоб на селі господарче і соціоку- льтурне життя зайшло у глухий кут. Проблеми села почали виходити на поверхню, впадати в очі. І коли говорять чи пишуть про село, то можна почути про масу окремих проблем: катастрофічну нестачу сучасної сільсь- когосподарської техніки і неможливість її оновлення, нестачу мінеральних добрив та засобів захисту рослин, диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, руйнування тваринницьких ферм, ремонтних майстерень, тепличних та ме- ліоративних комплексів, страшний відсоток необроблюваних площ, масова бідність, безробіття, закриття шкіл, садочків та ФАП-ів на селі тощо. Але чомусь не говориться, обходиться стороною, не дис- кутується питання головне: що лежить у основі усього щойно згаданого, що є корінною, визначальною причиною усіх цих негараздів. Тобто, у цілому, що є центральною ланкою, котра тягне за собою решту усього іншого. А йдеться про головне, визначальне — про сам господар- чий механізм на селі. Це питання або ж обходиться, коли ро- биться вигляд, що його просто не існує, або ж мається на увазі як само собою зрозуміле, що нормальним, адекватним ринко- вим умовам є лише фермерське господарство. А тому як сама собою зрозуміла панацея виставляється паювання землі із дуже близькою перспективою торгівлі нею. Ну про що іще, мовляв, можна говорити? Це ж само собою зрозуміло. І ніякої альтернативи бути не може. Воно-то так, якщо під селом розуміти совково-кучмівське його бачення лише як засобу постачання сільськогосподарської продукції, лише як комори. І зовсім не згадувати про те, що село — це передовсім життєвий світ його мешканців, які хо-282 чуть працювати у рентабельних, високоприбуткових госпо- дарствах, де вони самі є господарями, та відповідно й законо- мірно прагнуть такої ж правової захищеності й соціокультурного облаштування, як і жителі міста. І для яких їхнє нинішнє, котре тягнеться уже понад деся- тиліття, безпросвітне існування невідворотно підводить кож- ного із них до думки: а за що мені ці страждання? Та й навіщо вони мені взагалі? І, дякувати Богові, зараз не сталінські часи — паспорти ви- дають усім, то чого ж я і далі буду жити у муках на фермер- ському шляху, як уже понад десятиліття страждають мої батьки? До біса усе це, подамся до міста чи за кордон, там якось не пропаду. Гірше, ніж є, не буде. І це не сценарій віддаленого майбутнього. Це сьогоднішні сільські реалії. Масова втеча молоді із села — це не якесь майбуття, це — сьогодення. І цей масовий процес — будь-якою ціною вирватися із села — буде продовжуватися у найближчі роки і десятиліття невідворотно, якщо суспільство у цілому й владна еліта зок- рема не задумаються про корінні, визначальні причини такого деструктивного, вкрай хворобливого явища, як знелюднення українського села, коли його масово покидає якраз його май- бутнє — молодь. Якщо влада на усіх рівнях не допоможе са- моорганізуватися селянам. Що можна прочитати й почути як рецепти лікування цієї хвороби? Тут йдеться і про безпосередні дотації сільгоспви- робникам, і про бажаність їх кредитування (яке зараз під ве- ликим знаком питання), і про бажаність десяти відсотків держбюджету на підтримку села та одного відсотка ВВП на підтримку його соціальної сфери, і про необхідність розвитку сільськогосподарського машинобудування, і про МТСи, і про зразкові агрофірми у кожному районі, і про бажаність відрод- ження поливного землеробства і т.д, і т.п. І усе це є гарними побажаннями, котрі можуть посприяти хоч якомусь вижи- ванню мешканців села. Проте усе це не може бути достатньою підставою того, щоб молодь масово не тікала із села, і не лише у місто, але й за кордон. Тобто, що головне, не може зупинити знелюднення283 села, а отже, і остаточну втрату ним своєї господарчої й, від- повідно, соціокультурної перспективи. І це на українських, найкращих у світі, чорноземах. Які підстави так твердити? Руйнування села, яке наполегливо здійснювалося впродовж усіх років незалежності (через цілеспрямоване руйнування кол- госпів, паювання землі та палке бажання як найшвидше перет- ворити на товар те останнє, що іще залишилося в українського народу — землю сільскогосподарського призначення) продов- жується, як не прикро, й у післякучмівський час. Україна ніяк не може відійти від стійкої радянської тра- диції: спочатку штучно створити проблеми, а потім героїчно їх долати, експериментуючи на людях. При цьому зовсім забувається про власне ж визначальне гасло: європейський вибір України. Але коли це так, коли ми дійсно прямуємо у Європу, себто облаштовуємо внутрішньоук- раїнське буття у відповідності до європейських засадничих цін- ностей, стандартів та норм суспільної життєдіяльності, то не слід забувати, які із них стали визначальними для Європи у післявоєнний час. А такою засадничою цінністю у європейсь- кій цивілізації, котра цілковито змінила її обличчя, є соціа- льна ринкова економіка, яка остаточно прийшла на зміну дикому капіталізмові, котрий панував там до цього. Відповідно, якщо ми уже остаточно визначилися зі своїм європейським вибором, то слід також визначитися і з україн- ською ідеєю, сучасною українською мрією, якою не може бути ніяка інша ідея, аніж та, котра уже зреалізована у Європі уп- родовж останніх 60-ти років — йдеться якраз про соціальну ринкову економіку. В Україні ж впродовж усіх років незалежності відбуває- ться зовсім інший, протилежний за спрямуванням процес — процес розбудови дикого, кланово-олігархічного капіталізму, про який уже давно забули у Європі. Відповідно стосовно села реалізується, підспудно й при- ховано, але надзвичайно наполегливо, відома ідеологема: у країні уже практично усе приватизовано, то треба так само пустити з молотка те єдине, що іще залишилося в українців — землю сільськогосподарського призначення, перетворивши284 селян спочатку в безправних, нічим не захищених придатків вил і лопати (фермерське, фактично натуральне господарство), а нині — у батраків новоявлених господарів життя на селі. Про яку там соціально орієнтовану ринкову економіку стосовно третини української людності — українських селян — може йтися. Нащо їм ці європейські цінності та життєві стандарти? Обійдуться. Паювання землі проходило під гаслом: землю тим, хто її обробляє. Насправді ж це обернулося одним: ліквідацією ве- ликотоварного, прибуткового, а отже, конкурентоздатного ви- робництва на селі і повернення його на 100—150 років назад — до низькотоварного, напівнатурального господарства, а у со- ціальному плані — до системи панів та наймитів. Отже, це суто шлях, продиктований ідеологією зразка XVIII століття, ранньобуржуазною ідеологією первісного на- копичення, коли інтереси селян до уваги не беруться взагалі, а йдеться лише про реалізацію «гарної» ідеї — головне, щоб вона була ліберальною, у сенсі — різко антисоціальною щодо пересічного українця, тобто потрактованою у дусі Адама Сміта, а не хоча б Кейнса чи сучасних теоретиків соціальної ринкової економіки. А ще — щоб були задоволені невгамовні потреби та інтереси новоявлених українських нуворишів, яким після прихватизації усього та уся у місті іще хочеться стати панами й на селі. Щодо села існує два розуміння капіталізму: чисто ідеоло- гічний, ненауковий (капіталізм — це приватна власність і крапка) та науковий, сучасний, вивірений досвідом сторіч (ка- піталізм — це ринкове, конкурентне ринкове середовище — не- залежно від форм власності). Через це, говорячи про перспективи економічного пос- тупу українського села, саме конкурентоспроможної перс- пективи господарювання на селі — чи у внутрішньо-, чи у зовнішньоекономічному плані — можна говорити лише про дві такі форми: латифундія, панщина та сільськогосподарська коо- перація. Третього не дано. Успішне сучасне сільськогосподарське виробництво — це великотоварне, високомеханізоване, засноване на передовій агро- та зоотехніці виробництво. І форм такого виробництва285 лише дві: латифундії — якщо дбати про інтереси новоявлених хазяїв життя, і сільськогосподарська кооперація як доброві- льне господарське об’єднання власників земельних паїв — якщо дбати про сільськогосподарських виробників, власне про селян. Натомість Україна пішла своїм, доморощеним шляхом — шляхом паювання землі, фермерського господарства і торгівлі землею сільськогосподарського призначення у найближчій перспективі як найкоротшого шляху до латифундій, до пан- щини, до системи панів та наймитів як системи визиску ос- танніх. Чому фермерство як таке, саме по собі, є безперспективною, несучасною формою господарювання на землі. Найперше — тому, що це низькотоварне, а відтак — низь- корентабельне, малоприбуткове, фактично натуральне госпо- дарство, засноване на ручній праці. Через це воно як таке не може бути конкурентоздатним за визначенням. Єдиною перспективою такої форми господарювання є перетворення із часом окремих фермерських господарств у латифундії із цілим селом як найманою робочою силою. Далі, безперспективність фермерства самого по собі ґрун- тується на неможливості узяти достатні кредити: банки дали б кредити під великотоварне, високорентабельне й високопри- буткове виробництво, а під натурально-господарське фермер- ське — хто ж ризикне. Та й агробанків, сільськогосподарських кредитних товариств та агроспілок поки що в Україні не спос- терігається. Наступна підстава господарчої безперспективності фер- мерства — це повна неможливість для неї як низькотоварної й малоприбуткової купувати нову сільськогосподарську тех- ніку й обладнання для тваринницьких комплексів, навіть через лізинг. А без цього про яку конкурентоспроможність може йтися? Відтак неможливим, а головне — безглуздим є організа- ція у країні сучасного сільськогосподарського машинобуду- вання: якщо ніхто не зможе цю техніку купувати, що й спостерігається нині в Україні, то навіщо тоді її й взагалі ви- пускати.286 Непотрібними для фермерства, як для шматочного (паї) господарювання та такого, де відсутні сівозміни і тваринни- цькі комплекси, ніякі ні агрономи, ні зоотехніки. Водночас фермерство є не лише системою некваліфікованої й низькокваліфікованої праці, але й корінною причиною — через руйнування тваринницьких ферм та машинно-трактор- ного парку — масового безробіття на селі. Далі — фермер є нині й буде завжди задавленим трейде- рами, посередниками, чия діяльність, узагалі-то, нині є нічим іншим, як узаконеним рекетом на селі. Саме по собі фер- мерство вирватися із зашморгу посередників ні нині, ні на перспективу не у змозі. Із усього щойно згаданого випливає неможливість для фер- мера організувати власний магазин у районному чи обласному центрі, неможливість створити також власні маслобойні, кру- порушки, ковбасні цехи, молокопереробні заводи, тобто спі- льні міжгосподарські виробництва. Сюди ж прилягає й неможливість для розрізнених, ніяк господарчо між собою не пов’язаних окремих фермерів придбати, хоча б у перспективі, елеватори, цукрові й комбікормові заводи. Неможливим, як для зовсім роз’єднаних поміж собою фер- мерів, є нормальне ведення меліорації, поливного землеробства, котре стало в умовах глобального потепління та майже щоріч- ної посухи в Україні нагальною потребою, чищення ставків та малих річок, будівництво гребель, посадка дібров, гаїв тощо. Неможливим для фермера як бідної у масі своїй людині є правовий захист, оскільки одна справа — правовий захист на рівні трудового колективу із чітко унормованими й прописа- ними у Статуті кооперативу правами та обов’язками, а зовсім інше — для обмеженого у ресурсах індивідуала. Нарешті, неможливим для фермерського шляху як такого є забезпечення соціально-культурної сфери: будівництво та ут- римання шляхів, шкіл, дитячих садків, магазинів, ФАП-ів, будинків культури, лазень, мережі газопостачання на селі, во- догонів, котелень, будинків для спеціалістів (агрономів, зоо- техніків, учителів, медпрацівників тощо). За відсутності у фермерстві звичайної заробітної платні, трудових книжок та трудового стажу не може бути й ніякої287 мови про якісь у майбутньому пенсії для нинішніх селян пра- цездатного віку. Водночас усе те, що є неможливим для фермерського шляху існування сільськогосподарського виробництва, є цілковито можливим для однієї з двох провідних форм великотоварного, високомеханізованого, науково забезпеченого сільськогосподар- ського виробництва — для добровільної сільськогосподарської кооперації. Власне, дещо із вищезгаданого є можливим і для лати- фундії як форми сільськогосподарського виробництва, пере- довсім у плані великотоварності. Проте латифундії, системі панів і наймитів, притаманна низка рис, котрі цілковито перекреслюють великотоварність і прибутковість (виключно для пана) цієї форми господарю- вання. Передовсім система найманий працівник — роботодавець, батрак-пан на селі, ця система, як було так споконвіку і як є й донині, залишається системою визиску, а за наших ниніш- ніх сільських реалій — іще й жорстокого визиску. Але це іще не усе: йдеться також про правову незахище- ність найманих робітників, для яких не існує профспілок, ко- лективного договору чи Статуту даного кооперативу (як у випадку із діяльністю добровільної сільськогосподарської коо- перації). Окремо взятий фермер чи найманий сільськогоспо- дарський працівник не у змозі захистити себе правовим чином у принципі. Він є цілковито беззахисним, на що й була розра- хована підступно-далекоглядна ідеологія паювання землі. Перспективи стабільного матеріального становища наймитів та членів їх сімей (а це понад 90 відсотків сільської людності) є примарними, як і доля їхніх дітей щодо можливості одер- жання пристойної освіти. Зависає також уся соціокультурна сфера села: турбота про неї у цілому, як і про пенсіонерів та молодь, є необхідною за визначенням турботою для сільськогосподарської кооперації, але є зовсім не обов’язковою для новоявлених українських панів. Через це для сільської молоді — у разі ствердження на селі системи латифундій, панщини — усе одно, що і зараз, залишає- ться один вихід — втікати із села, втікати за будь-яку ціну.288 А те, що система латифундій, система панів та наймитів, буде стверджена на українській землі, і стверджена прискоре- ними темпами — у цьому немає ніякого сумніву. Фермерство як низькотоварне, малоприбуткове, фактично напівнатуральне ви- робництво, система вил та лопат, є абсолютно безперспектив- ним у загальноукраїнському масштабі. Водночас нинішня влада, як і попередня, кучмівська, робить усе для того, щоб розпочати торгівлю землею сільсько- господарського призначення. А це і є пряма дорога до скупо- вування цієї землі новоявленими українськими нуворишами, котрі встигли практично усе «прихватизувати» у місті. А хіба село можна випускати зі своїх лабет та пазурів? Під прикриттям гарних казочок (про фермерство тощо) сховані справжні наміри й плани цих нових господарів життя: через прискорене проштовхування дозволу на торгівлю землею сільськогосподарського призначення якнайшвидше скупити цю землю, перетворивши українських селян, усіх поспіль, на батраків, а самим стати безроздільними хазяями, глитаями іще й на селі, найнявши управителів маєтків та інших спеціалістів і через них здійснюючи на селі нічим не обмежений визиск наймитів, себто мешканців села, пересіч- них людей, котрі у горбачовські часи стали почуватися повноправними хазяями на землі, а нині знову опущені но- вими хазяями життя та їхньою владарюючою обслугою на соціальне дно, котрі поставлені у ситуацію абсолютної безп- равності, примітивного виживання і сприймаються як бидло, котре усе стерпить. Водночас є, звісна річ, і інший шлях села, котрий до того ж має давню українську традицію кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. Йдеться про до-сталінську добровільну сільськогос- подарську кооперацію на селі, яка мала у дореволюційні часи найбільше поширення в Україні й на Кубані, котра функціо- нувала за Статутом (при цьому існував також еталонний — для зразку — Статут сільськогосподарської кооперації) та була об’єднана у дореволюційні часи та часи Української Народної Республіки у єдину загальноукраїнську організацію — Дніпро- союз, котрий регулярно проводив свої з’їзди й пленуми вико- навчого комітету як на загальноукраїнському, так і на289 губернському рівнях. Уся ця документація Дніпросоюзу збе- реглася в архівах та центральних бібліотеках, як і документа- ція Інституту кооперації імені М.Туган-Барановського — було б лише бажання нею скористатися. Йдеться, отже, про сільськогосподарську кооперацію як добровільне господарське об’єднання вільних, суверенних і рівноправних громадян — володарів майнових панів. Про сіль- ськогосподарську кооперацію як таку форму сільськогосподар- ського виробництва, котра здатна забезпечити у ринкових умовах великотоварне, високомеханізоване ефективне сільсь- когосподарське виробництво і котра здатна на цій основі — що принципово — убезпечити селян від панщини, системи лати- фундій, котрі одномоментно, як пошесть, розповзуться по всій українській землі, убезпечити їх від наймитування й упослід- ження. Досвід існування цієї, вибудованої на європейських заса- дах в Україні добровільної кооперації прекрасно узагальнений у Курсі лекцій для студентів «Теорія кооперації» (опублікова- ний у 1924 р. у Подебрадах (Чехія), друге видання у 1947 р. — Регенсбург-Берхтесгаден (Німеччина)) 41 видатного організатора кооперативного руху в Україні у 1910—1920 рр., першого мі- ністра земельних справ в уряді Центральної Ради, міністра про- довольчих справ в уряді Директорії (із квітня по серпень 1919 року очолював уряд УНР і водночас обіймав посаду міністра фі- нансів) Бориса Миколайовича Мартоса (1879—1977 рр.). Отже, за всіма вищеозначеними позиціями добровільна сільськогосподарська кооперація є перспективним у масштабах усієї України напрямком розбудови великотоварного, високоме- ханізованого, науково забезпеченого сільськогосподарського ви- робництва за сучасних ринкових умов — умов конкурентного середовища — і внутрішньоукраїнського, і зовнішньоеконо- мічного. Найперше йдеться про те, що це добровільне об’єднання людей із турботою про них, а не для їхнього визиску й забез- печення прибутків новоявлених українських калиток. Отже, нормальне, людиномірне життя на селі може бути заснованим лише на базі нормального, конкурентоспроможного, тобто ви- сокотоварного, ефективного сільськогосподарського вироб-290 ництва, котре можливе лише із використанням сучасної тех- ніки, адекватного агрономічного та зоотехнічного забезпе- чення, сучасної сільськогосподарської науки. Усе це є можливим лише у великих, на рівні усього села кооператив- них господарствах, де б селяни самі були господарями і пра- цювали не як батраки, а як вільні, юридично, на базі Статуту кооперативу захищені люди та самі щороку пе- реобирали керівників кооперативу. Відтак кооперація за нинішніх українських реалій є най- більш перспективним шляхом подолання визиску на селі, пле- кання особистості й нації, водночас, що принципово, стверджуючи конкурентне, ринкове середовище в ньому. Бо сі- льськогосподарська кооперація за самою своєю природою не протистоїть буржуазному суспільно-економічному устрою, а органічно у нього вписується, водночас відкриваючи можли- вість для цілковито легальних засобів радикального спротиву і подолання визиску з боку нового панства, новоявлених нуво- ришів: кооперація «не вириває людини з сучасних умов життя і не відокремлює їх од решти суспільства; і вона намагається в існуючих умовах, в існуючому оточенні організувати госпо- дарство на таких підставах, щоб не було визиску. Ця відсут- ність будь-яких ілюзій, це тверезе відношення до існуючих в суспільстві умов, це стремління використати реальні обставини і стосунки — є основна прикмета кооперації, яка одріжняє її від різного роду утопічних теорій та дає життєздатність коопера- тивному рухові» 42 . «Кооперація не ставить своїм завданням перебудувати сучасний лад в суспільстві, замінити його новим; вона не од- межовується також од сучасного життя; вона лише, так би мовити, доповнює його» 43 . Причому доповнює радикальним чином, а саме, дозволяє за нинішніх українських реалій вир- ватися величезному секторові української людності — третині усього населення держави, до того ж найбільш упослідженій його частині — українським селянам із лабет як нинішньої розрухи, так і ще більш жахливої перспективи перетворення усіх їх поспіль на наймитів нових хазяїв життя на селі. От тільки була б добра воля влади на це, бо в нинішньому українському селі нічого без «начальства» — районного, облас-291 ного чи столичного — не робиться, неможливо нічого зробити. Як і особливі сподівання, звісна річ, на Верховну Раду, бо саме вона, зрештою, законодавчо визначає та закріплює ту чи ту стратегію подальшої господарської спрямованості та соціоку- льтурного облаштування села. У справі дозволу на самоорга- нізацію селянам роль влади є незамінною. Ринкова економіка може працювати ефективно, коли в ній немає місця монополізму, коли сповна зреалізовуються засади конкуренції. Через це сільськогосподарська кооперація, яка за визначенням усуває монополізм на ринку (у тому числі моно- полізм перекупників, трейдерів) значно розширює, зміцнює конкурентне середовище, а отже, і ефективність функціону- вання ринкової економіки. У такому плані говориться про «не- достачу конкуренції, монопольне становище підприємця, як головне джерело зиску. Практика кооперативна на кожному кроці показує наочно, що поява кожного нового кооператива, це є поява конкурента, і то дуже небезпечного, для того чи іншого підприємця» 44 . У такому контексті, що принципово, кооперація відіграє подвійну функцію — ствердження конку- рентного середовища, котре сприяє розвиткові ринкових засад господарювання, і водночас постає як надзвичайно потужна перепона на шляху до посилення визиску нижчих верств на- селення, трудового люду, покупця, а головне, пересічного селянина: «Граючи роль конкурента, кооператив впливає на ціну краму в інтересах покупців, або на оплату праці в інте- ресах працюючих мас. І в тім, і в другім випадку досягається мета кооперації: поліпшення добробуту нижчих верств насе- лення» 45 . Отже, говорячи про добровільну сільськогосподарську коо- перацію як найбільш перспективну форму великотоварного виробництва на селі та єдину можливість уникнути ви- зиску селянина, слід більш детально зупинитися на перевагах цієї форми господарчого механізму на селі у порівнянні із ни- нішнім фермерським, низькотоварним, фактично напівнату- ральним господарюванням. Найперше — це великотоварне, високомеханізоване, нау- ково забезпечене виробництво. А отже, цілковито конкурен- тоспроможне за сучасних українських реалій, більше того —292 здатне виступати надзвичайно сильним гравцем у нинішньому ринковому середовищі. Далі — це абсолютно інша здатність сільськогосподарської кооперації брати кредити, заснована на високорентабельному і високоприбутковому виробництві. У перспективі ж ідеться про можливість створення кооперативами кредитних спілок, участь як акціонерів у діяльності агробанків тощо. Наступна підстава господарчої перспективності сільсько- господарської кооперації — це цілковита можливість для неї як великотоварної й високоприбуткової купувати нову сільсь- когосподарську техніку, обладнання для ферм, мінеральні доб- рива і засоби захисту рослин тощо, включаючи використання лізингу, для системи якого відкриваються зовсім інші перс- пективи розвитку. Відповідно, усе це виступає надзвичайно могутньою підс- тавою розвитку вітчизняного сільськогосподарського машино- будування, починаючи від комбайнів, тракторів, сівалок та іншої землеобробної техніки і закінчуючи випуском облад- нання для тваринницьких ферм, поливного землеробства тощо. Стабільний же попит на мінеральні добрива та засоби захисту рослин є підставою такого ж стабільного розвитку хімічної про- мисловості. А нормально функціонуюча соціокультурна сфера у свою чергу стимулюватиме розширений випуск будівельної техніки, матеріалів та приладів, меблів, побутової техніки, ве- лосипедів, мотоциклів та автомобілів, одягу, взуття тощо. Далі, сільськогосподарський кооператив як успішне, ви- сокоприбуткове господарство здатне не лише на рівних про- тистояти перекупникам, різної масті трейдерам, але й бути мак симально незалежним від них, організовуючи разом із ін- шими кооперативами — на рівні району, а то й області — власну розгалужену систему переробки своєї продукції та її збуту, а у перспективі — стати співвласниками комбікормових, цукрових, олійних, молокопереробних, макаронних, ковбасних заводів та це хів. Небачені перспективи відкриває сільськогосподарська коо- перація і у плані нормального ведення меліорації, поливного землеробства, очищення ставків та малих річок, будівництва тепличних комплексів, посадки садів та виноградників тощо. 293 Абсолютно гарантованим для кожного члена сільсько- господарського кооперативу є правовий захист як основа ствердження та пошанування людської гідності, особистості. Адже увесь характер стосунків між працівниками коопера- тиву, як і між ними та їх керівництвом, базується на прийнятому на загальних зборах Статуті кооперативу. А до- датковими гарантіями нормального правового статусу членів кооперативу є обов’язкове щорічне переобрання голів коопе- ративу. Сільськогосподарська кооперація — це система висококва- ліфікованої, як і було у 80-ті роки, праці, а також, що принци- пово, можливість позбутися нинішнього масового без робіття на селі. Життя сільськогосподарського кооперативу за Стату- том і регулярна заробітна платня є достатньою підставою для пенсії усіх сьогоднішніх працівників кооперативу. Нарешті, лише кооператив може бути повновагим гаран- том нормального функціонування соціокультурної сфери на селі: шкіл, дитячих садків, ФАП-ів, магазинів, будинків ку- льтури, майстерень, будівництва та обслуговування мережі газопостачання на селі, водогонів, котелень, будинків для спе- ціалістів та молодих сімей тощо. Отже, підсумовуючи, слід зробити наступні висновки: 1. В основі розгляду усіх можливих варіантів подальшої долі села лежить одне визначальне: що береться при цьому за вихідне — підхід до села як до життєвого світу особистості, сільського жителя чи лише як до комори, лише як до засобу постачання продуктів харчування. 2. При прийнятті тези про село як самоцінний і цілісний життєвий світ особистості — мешканця села (а протилежна думка є не лише антигуманною, але й просто цинічною) постає проблема: як зробити подальше життя на селі не лише пристойним, але й не згірш за міське за усіма параметрами, включаючи адекватну сьогоденню заробітну плату, правову за- хищеність, нерозтоптаний особистісний статус та людську гід- ність і, відповідно, виключаючи можливість повернення села назад на сто — сто п’ятдесят років — на шлях панів і наймитів, визиску селян.294 3. Достатньою підставою для такого пристойного життя може бути, звичайно, не нинішнє, фактично напівнатура- льне господарство на селі, система вил та лопати. До цієї системи було повернуте село у результаті свідомої й цілеспрямованої руйнації колгоспів, паювання землі і ство- рення системи фермерства. Фермерство є абсолютно безперспективним у загальноук- раїнському масштабі передовсім у господарчому плані (мало- товарність). Відповідно, що не менш важливо, у плані соціокультурного облаштування села, де шлях фермерства — це взагалі колапс, шлях у безвихідь. 4. Всерйоз можна говорити, розмірковуючи про ниніш- ній стан і майбутнє села, лише виходячи із можливостей та перспективи ствердження на селі великотоварного, високо- механізованого, науково забезпеченого сільськогосподарсь- кого виробництва, котре єдино є конкурентоспроможним у сучасних ринкових умовах. А форм такого виробництва — і не треба при цьому пле- кати ніяких ілюзій — лише дві: латифундії (із системою ви- зиску, системою панів і наймитів) і на європейських засадах вибудований кооператив — як добровільне господарське об’єд- нання вільних, суверенних і рівноправних громадян. 5. Кооперація — це сучасний шлях не лише великотовар- ного, конкурентоздатного виробництва, але й достойної заро- бітної платні та забезпечення повноцінного функціонування усієї соціальної та соціокультурної інфраструктури на селі. Кооперація — це єдина на сьогодні можливість уникнути визиску селян та перетворення їх на довічних батраків, най- митів, єдина для них можливість залишитися людьми і не пе- ретворитися на бидло — упосліджений, цілковито безправний натовп, де кожен полишений сам на сам зі своїми проблемами й негараздами. 6. Дозвіл же на торгівлю землею сільськогосподарського призначення — це прямий і, головне, стрімкий й незворотний шлях до перетворення усього українського села на систему панів і наймитів, до перетворення його поспіль — у латифундії. 7. Отже, питання про подальший шлях села — це зовсім не питання того, буде Україна з хлібом та іншими продуктамихарчування чи ні. Такого питання не існує, такої проблеми просто немає: Україна історично, починаючи із Київської Русі, завжди була, є і неодмінно буде з хлібом і до хліба. Натомість існує інше питання — і це дійсно проблема: чи залишиться український селянин людиною, чиїми правами, інтересами та потребами, як і його людською гідністю, ніхто не посміє знехтувати. Це питання питань. Бо воно стосується третини усієї української людності. І відповідь на це питання одна: це шлях добровільної кооперації як магістральний шлях ефективного, високопри- буткового, конкурентоспроможного за сучасних умов сільсь- когосподарського виробництва, котрий є єдиним гарантом людиномірного розвитку села, гарантом уникнення визиску його мешканців. Інший же, альтернативний шлях, котрий так чи так, але надзвичайно наполегливо нав’язується українському селу — це, на основі торгівлі землею сільськогосподарського призна- чення, перетворення села на повсюдну систему визиску, систему панів і наймитів, а його мешканців — на цілковито безправних і упосліджених наймитів, фактично кріпаків і рабів нових хазяїв життя на селі. 8. Закони про повернення панщини в Україну прийняті Верховною Радою уже практично усі, залишилося лише три закони. Натомість будь-яка альтернатива, можливість вибору в ук- раїнського селянина цілковито відсутня. Бо немає закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію», і, відповідно, немає ніякої можливості самоорганізації у селян. Водночас без такого закону доля українського селянина наперед і на- завжди визначена: він приречений на цілковите й безпросвітне упослідження. 9. Українським селянам нині потрібно від влади зовсім не- багато, якщо вона справді турбується про них — її дозволу на самоорганізацію. А єдиною підставою цього може бути лише прийняття Верховною Радою України закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію». Усе останнє селяни зроблять самі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Європейські цінності та доля українських селян» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
