Проблеми укоріненості людини у буття, у безперервний часовий потік, зв’язок минувшини і майбуття, подолання, при- наймні мінімізація знеособлюючих тенденцій сучасної жит тє- діяльності сьогодення, деформація усіх складових людської суб’єктивності, далі, збереження національної самоідентифікації і, відповідно, створення адекватних стартових умов для індивіда, для самореалізації особистості, розширення, удосконалення цих стартових умов належать до вузлових проблем сьогодення. Не менше значення для нормалізації особистої самоіден- тифікації, буттєвого самоствердження людини, як ми спробу- вали показати вище, є також вирішення усіх питань сфери інтерсуб’єктивності: питань подальшого ствердження та роз- витку демократичних засад та інституцій, сфери публічності й відкритості та розв’язання проблеми відновлення гармоній- ного зв’язку у системі «людина-довкілля». У цілому ж ідеться про те, що осмислення й вибір суспі- льно значущих орієнтирів й пріоритетів, подальшого розвитку буде малопродуктивним, якщо воно не спиратиметься на усві- домлення специфіки онтології українського світосприймання, буттєво укоріненого у глиб віків. 269 Світосприймання як практична, буттєва свідомість завжди ґрунтується на двох взаємопов’язаних засадах: безпосередній вплетеності у тканину життя та такого способу цієї вплете- ності, який водночас визначається не просто ситуативно, пов- сякденністю, але й випливає із загальніших контекстних засад прояснення граничних підвалин способу буття людини у світі та його темпоральних вимірів. З огляду на це зазначимо таку принципову рису світо- сприймання, як поєднання усталеності та нестатичності. З од- ного боку, йдеться про повсякчасну спрямованість світосприй- мання у минуле, сучасне й майбутнє, незалежно від того, хоче цього людина чи ні. Відтак йдеться про сув’язь багатосторіч- ного історичного досвіду, який відкладається не лише у від- рефлексованій історичній пам’яті, але й у щобільш об’ємній скарбниці колективного несвідомого (котре усе одно інтенсивно працює) і з постійним проектуванням свого майбуття, без якого світосприймання стало б просто марнуванням часу. З іншого боку, статичність світосприймання теж має свої межі. Відповідно, відбувається процес його оновлення, пов’яза- ний зі зміною ціннісних орієнтацій та пріоритетів, і уточнен- ням вихідних бажаних параметрів подальшого антропо- та соціокультурного поступу. Звернемо увагу також на незвідність сучасної буттєвої практичної свідомості до свідомості тих, хто спустився із пальм чи вийшов із печери — як відомо, останнє відбулося, відпо- відно, кілька мільйонів та кілька десятків тисяч років тому. Нинішня практична, буттєва свідомість є надзвичайно інфор- маційно й емоційно насиченою й урізноманітненою. Це свідомість людей, які у масі своїй працюють на наси- ченому технікою сучасному складному виробництві чи у сфері послуг, здебільшого мають середню та середньо-технічну ос- віту, а мільйони — і вищу. Їм широко доступні телебачення, радіо, преса, книги й подорожування, комп’ютерне забезпе- чення, виставки, театри тощо. Практична свідомість сучасної людини незвідна до тради- ційних фактичності та предметно-смислової неоднозначності. Ця свідомість, завдяки можливості ввібрати усе те нове мен- тальне та ціннісно-смислове різнобарв’я, можливості, яка стала270 реальністю завдяки небувалому розширенню інформаційної сфери, усе більше характеризується такими рисами, як раціо- нальна вивіреність, внутрішня структурованість, інформаційна насиченість, у певному аспекті — смислова однозначність. Хоча загалом, звичайно, практична свідомість сучасної людини, як і раніше, має характер безпосередньої дійсності. Пронизувати повсякденне буття людини — у цьому її суть. Такі принципові зміни у статусі та типологічних рисах практичної свідомості сучасної людини базуються також на тих грандіозних змінах у самому способі практичної життє- діяльності, які, звісно ж, не можуть не позначитися на духов- них пріоритетах та ціннісних орієнтаціях нашого сучасника. Це зміни, по-перше, що відбулися у найбільш розвинених, передових країнах світу за останні 50 років і які можна, у ці- лому, схарактеризувати як перехід від дикого капіталізму до сучасної цивілізованої моделі соціальної ринкової економіки та соціальної держави. Для цих країн характерним є також закріплення засад демократії, розвиток високотехнологічного виробництва, перехід суспільства в еру інформаційних техно- логій. Паралельно відбувається процес глобалізації та наростання низки глобальних проблем. По-друге ж, йдеться про те, що Україна відмовилася від радянської моделі соціалізму й перейшла на рейки капіта- лізму. Але модель капіталізму, яка ствердилася у нас, це мо- дель кланово-олігархічного капіталізму із усіма «принадами» цієї моделі. Як вирватися із цього зачарованого кола, здійснити модер- нізацію країни та перейти до сучасної європейської, людиномір- ної й котра має величезний потенціал, моделі — моделі соціальної ринкової економіки і соціальної держави, помноженої на уста- лену, без будь-яких рецидивів авторитаризму, а тим більше то- талітаризму демократію — ось корінь проблеми. Далі йдеться про необхідність абсолютно чіткого усвідомлення того, що без підт- римки на достатньому рівні НАН України та подальшого онов- лення виробництва на основі інноваційних технологій Україна — це країна без майбутнього. Йдеться також про те, що фактичне знищення, розтоптування життєвого світу українського селянина271 — це удар у саме серце, нищення генетичного коду українства. Нарешті, йдеться про необхідність подолання штучно створеного, але усе ж реально існуючого соціокультурного розколу в україн- ському суспільстві, без чого завдання формування етнічної та по- літичної нації в Україні зависають. Осмислення шляху розв’язання цих вузлових проблем по- дальшого поступу України як основи дійсного відновлення соціального оптимізму української людини може бути продук- тивним та реалістичним лише за тієї обставини, якщо воно буде спиратися на чітке усвідомлення традицій українського народу, історично сформованих рис його буттєвої свідомості як способу орієнтації у світі та засобу упорядкування власного життя. Реалізація сучасної національної ідеї в Україні — а це є пе- редовсім розбудова соціальної ринкової економіки як надзви- чайно непростого завдання — навряд чи є можливою поза опертя на багатовіковий досвід боротьби та праці, здобутків та втрат, звершень і прорахунків. Як свідчить світовий досвід, народи, які досягли певних результатів на шляху свого соціа- льно-економічного розвитку, чи то народи Західної Європи або ж Японії, США чи Китаю, Туреччини чи країн — «східних дра- конів», досягли цього лише завдяки тому, що вони максима- льно уважно, прискіпливо ставилися до своїх національних традицій, устрою життя, вірувань та уподобань, намагалися повсякденно максимально повно послуговуватися ними у розв’язанні проблем спочатку індустріального, а потім і пос- тіндустріального суспільства. Зрозуміло, що це цілком і повністю стосується й україн- ського народу, який нещодавно виборов свою державну неза- лежність. Досягти поставленої мети — стати гідним членом сім’ї європейських народів — звичайно ж, неможливо, якщо не зважати на всі складові буття українського народу, не спира- тися на, певною мірою, усталені складові його національного характеру, його світосприймання. Зрозуміло, що все це досить умовно, бо ж людське, нормальне (втім, як і негативне) прита- манне всім народам світу. Проте на деяких найістотніших, на мій погляд, моментах, прикметних рисах українського харак- теру та способу світосприймання треба спинитися, пам’ятаючи,272 повторимось, про максимальну обережність і реалістичність, орієнтацію на невигаданість цих тенденцій та рис. Насамперед зазначимо, що найглибиннішою рисою, такою, що проймає буквально всі інші риси характеру та світобачення народу, визначає їх вихідні параметри, є драматизм світо- сприймання українця впродовж усієї багатовікової історії ук- раїнського народу. Та й якої іншої домінанти в народному сві- тосприйманні можна було очікувати, якщо вся історія українців, починаючи від татаро-монгольської навали і аж до наших днів, — це безупинне прагнення (що вимагало титаніч- них зусиль) стати самими собою, вибороти право самостійно визначати власну долю, щоразу наштовхуючись на шалений, навіжений опір та тиск, і яке придушувалося завжди — і за часів Сагайдачного, і Богдана, і Мазепи, і Української рево- люції 1917—1920 рр., і в 20—50-ті роки нинішнього сторіччя — надзвичайно жорстоко й брутально. І з усім цим була пов’язана ціла низка аспектів та тенденцій народного життя, які розви- валися зовсім не у тому напрямі, який визначається природ- ною логікою. Це й пошматування української землі державами-сусі- дами, багатовіковий, насильницький розрив Східної і Західної України, це і штучно перерваний, у зв’язку з придушенням Запорізької Січі й козаччини, шлях до буржуазних демократії та суспільно-економічного устрою, минаючи кріпацтво, це й насильницьке покріпачення з боку російських можновладців, це і зруйнування масової системи шкільної освіти, що скла- лася ще за часів Литовського князівства, це і постійні утиски української церкви з боку московського патріархату. Так само, звичайно, і постійний тиск степу, віковічна загроза набігів, спочатку печенігів та половців, потім татаро-монголів, крим- ських татар, Туреччини. А як не згадати, далі, зруйнування Січі, закриття Києво-Могилянської Академії, різні укази та циркуляри — понад 160 — про заборону української мови від часів Петра І аж до початку ХХ сторіччя. І нарешті — всі страхітливі події, які випали на долю ук- раїнського народу вже в XX ст., починаючи від двох світових воєн, в обох із яких українці не виступали як самостійний та са- модостатній суб’єкт історії, починаючи від збройного спротиву у273 1917—1921 рр. абсолютно легітимних Центральної Ради та Ди- ректорії більшовицькій навалі та денікінцям, сталінських со- ціально-політичних експериментів, голодомору 1933 року, масових розстрілів та репресій українців і закінчуючи Чорно- билем. На всьому цьому тлі майже незначними видаються такі «дрібниці», як викривлена, потворна структура економіки, промислова інфраструктура із значно спрацьованими основ- ними фондами, з переважанням чорної металургії та важкого машинобудування і, як наслідок, — незбалансована у плані роз- витку високотехнологічного виробництва та випуску усього спектру сучасних товарів широкого вжитку структура вироб- ництва. Далі, це розорані, як ніде в світі (понад 70 відсотків зага- лом, а на півдні України — понад 80 відсотків) чорноземи, за- солені, понівечені відкритими кар’єрами степи України, занапащені малі річки, озера, Дніпро, Чорне та Азовське моря, викачані надра, поширені застарілі, екологічно брудні техно- логії, знищені в страхітливій кількості пам’ятки історії та ку- льтури, у півтора раза менша, ніж у Російській Федерації, кількість студентів на 10000 населення тощо. Зрозуміло, що особливе геополітичне становище України як надзвичайно ласого шматочка, як важливої транзитної держави (і через це як провокуючого чинника для усіх її далеких і бли- зьких сусідів), помножене на важкі й постійні удари долі, стало величезним випробуванням для природних, підкреслимо — неа- бияких, сил народу та його волі до життя і самоствердження. Від часів Батия всі ці чинники, разом узяті, і визначили тра- гічну історичну долю України, що й спричинило, зрештою, драматизм світосприймання українця як домінанту його ду- ховного життя. Проте цей драматизм, це особливо гостре відчуття своєї тяжкої долі спричиняло не лише постійно пригнічений стан українця, а й зумовило його героїчні та відчайдушні спроби вирватися з лабет ненажерливих сусідів. І це щоразу додавало йому нових сил, підіймало на опір, а згодом і відкриту боро- тьбу в обстоюванні своїх законних прав та інтересів, попри всі страхітливі дії, спрямовані на придушення цих спроб. 274 Звідси, звісно, інша фундаментальна риса українського на- ціонального характеру — це його свободолюбивість, одвічне прагнення волі. Жили з північним сусідом упродовж понад 300 років ні- бито разом. Але історія у кожного народу була своя. І не просто своя, а своя до протилежності. Якщо для Росії основним, визначальним і незмінним завданням було власне ствердження на українській землі, позбавлення українців їх- ньої національної ідентичності, перетворення України на не- від’ємну частину своєї імперії — малоросійську губернію, то сенсом існування українців упродовж цих сторіч було й зали- шається — як вирватися із обіймів свого «старшого брата», який ніяк не може змиритися із існуванням самостійної дер- жави Україна та із постійною наполегливістю оголошує її зоною своїх особливих інтересів. Але й тут не обійшлося без обставини, яка додала нові грані драматизму української долі, а саме, йдеться про часте переважання у козацької старшини та полковників прагнення до особистого збагачення над завданнями загальнонаціональ- ного ґатунку, завданнями національного звільнення. А звідси й часті зради, підлість, непорядність у їхньому середовищі. Те ж саме, правда, в іншій формі, повторилося і у 1917 р., коли голова Секретаріату (уряду) Центральної Ради В.К.Вин- ниченко упродовж літа й осені три рази ставив на Центральній Раді на голосування питання про поділ поміщицької землі і три рази воно було нерезультативним, бо приховані класові ін- тереси членів Центральної Ради, які були вихідцями із родин дворян та колишніх царських чиновників, брали гору. Цей драматизм долі та світосприймання дістає свій вияв і в пісні («і біль, і жаль, і туга»), і в особливому, бережливому ставленні до сім’ї як опори у житті, і в особливому місці у суспільстві жінки, і в гуморі (наперекір долі), і в певній мрій- ливості (бо в реальності було занадто багато горя), і в розра- хунку насамперед на власні сили, і в індивідуальному, і в загальному плані. Сюди ж належить і вроджена толерантність, вміння ужива- тися з представниками інших націй і культур, і поміркованість, отой певний «конформізм», а вірніше — прагнення спокійного275 життя, одвічне прагнення кращої долі. І як квінтесенція оте Григорове: «Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові». Відтак в умовах існування в Україні титульної нації (близько 80% її мешканців) та проживання цілої низки груп інших національностей) магістральним завданням є консолі- дація суспільства, як у сенсі остаточної консолідації українсь- кої нації, так і щодо формування української політичної нації та громадянського суспільства усіх громадян держави Україна. Ще одна фундаментальна риса національного характеру, вихована століттями, — це довготерпимість. Українець в основі своїй — це немовби віл, який пре й пре свого плуга, попри всі негаразди й вибрики долі, що й привело, зрештою, українсь- кий народ до першого грудня. Ця риса має іще один свій вагомий аспект — це історично вироблена здатність до виживання, незважаючи на жодні, най- несприятливіші та страшні обставини існування. Довготерпимість, у свою чергу, має два боки, і обоє вагомі. З одного боку, це є головною, найпотужнішою підставою істо- ричного оптимізму: у подальшій долі українського народу можна не сумніватися. Але з іншого, йдеться про те, що не варто й надалі випробувати долю, треба завжди пам’ятати, що й довготерпимість має свої природні межі, через що дуже ба- жано нею не зловживати. Отже, свободолюбність та напружена, тяжка праця попри усе — ось висхідні українського національного характеру, що й справді йдуть ще з часів оріїв-орачів, антів, а потім — Київсь- кої Русі і які дають підставу не лише полишити історичний песимізм, але з надією дивитися у майбуття. Водночас його опорою виступає і така фундаментальна цінність української культури, що склалася історично і на яку цілком можна опер- тися у подоланні нинішніх негараздів економічного й полі- тичного штибу, як повага до людини, до її особистості. Не індивідуалізм, як часто можна почути від декотрих «спеціа- лістів» з української ментальності, а саме ствердження само- достатньої цінності людської особистості, ота своєрідна українська етика серця. Та й чи можна собі уявити, щоб «при-276 роджений індивідуаліст» з такою наполегливістю, наперекір долі, впродовж століть боровся за свою віру, мову, звичаї, державу. Звісно, був в історії й егоїзм, і індивідуалізм, але не бі- льше, аніж у інших народів, це по-перше, а по-друге — був він лише наслідком, нашою бідою, що спричинювалася постійним зовнішнім тиском, зіштовхуванням лобами та політичними утисками, необхідністю особистого виживання за умови не- можливості колективної самореалізації, а не отим вихідним, про яке твердять запопадливі «доброзичливці» українського народу. Усе ж домінантою завжди виступала якраз соборність, якраз спільна боротьба українського народу за свою кращу долю. Та, до речі, це й по-християнському, а саме — по-пра- вославному, — слід завжди пам’ятати, що Запорізька Січ — це саме православна республіка, бо православ’я засноване на за- садах ідей братерства, рівності й справедливості. І забувати про те, що ці християнські цінності впродовж століть грали ви- няткову роль у духовному житті українського народу, просто неприпустимо. І, нарешті, треба обов’язково сказати про те особливе, тремтливе ставлення українця до землі, що має велике як ду- ховне, так і безпосередньо практичне значення. Йдеться пере- довсім про те, що національною ідеєю українців ніколи не було «звільнення» інших народів, а було палке прагнення жити на своїй, Богом даній землі, любити її і робити її красивою. Йдеться, отже, про софійність, немеханістичність народ- ного світосприймання, обожнення природного, що виступає як вагоме підґрунтя для становлення нині розвиненої екологічної свідомості. Водночас це і безпосередньо практичне питання про землю, таке чи таке розв’язання якого принципово й надовго визна- чить реальну економічну структуру та ситуацію на селі, а відтак і місце кожного зокрема в структурі суспільної життє- діяльності. Нині дуже багато розмов про купівлю-продаж землі, про перетворення її на товар. Але при цьому забувається, що земля є не лише головним, а практично єдиним загальнонародним277 багатством України, бо усе інше, заводи та фабрики, практично повністю приватизовані. Суть же сільськогосподарського питання в Україні, на принципову відміну від Росії, полягає зовсім не в тому, що ви- робляється недостатньо продовольчої продукції, а в тому, що Україну її зверхники надзвичайно наполегливо штовхають на шлях остаточного розтоптування життєвого світу мешканців села й перетворення їх усіх поспіль на наймитів, беззахисну й безправну робочу силу новоявлених калиток, володарів лати- фундій, які за півроку вкриють усю Україну. Тобто, якщо дозволити продаж землі, то ми всі і не зчує- мося, як вона опиниться в руках перекупників та можновладців, у тому числі компрадорського штабу й закордонних. І замість суспільної стабілізації та розвитку великотоварного виробництва на селі, але, що принципово, без визиску селян, коли вони самі будуть, завдяки добровільній сільськогосподарській кооперації, господарями на землі та у своїй долі, ми матимемо ситуацію, коли українське село цілковито перетвориться на резервацію знедолених, опущених на соціальне дно людей. Отже, лише чітке й послідовне врахування досвіду, віт- чизняного та світового, врахування тенденцій розвитку ни- нішньої планетарної цивілізації, помножене на опору на власні національні традиції та здобутки, насамперед на працелюб- ність, талант та довготерпимість, вроджений оптимізм нашого народу можуть вивести Україну з глухих кутів і в економіці, і у сфері антропо- та соціокультурного, і в екології, і в інших сферах суспільної життєдіяльності, відкрити дорогу до стабі- льного суспільного поступу й створення передумов як для гід- ного індивідуального буття кожного громадянина нашої держави, так і неконфліктного співбуття на рівні держави та громадянського суспільства. Відзначимо насамкінець дві обставини, які, на мій погляд, мають для нас неабияке значення. По-перше, особливо важ- ливим є досвід країн, що порівняно недавно здійснили успіш- ний перехід від тоталітарного режиму до плюралістичного демократичного суспільства із нормально функціонуючою со- ціально орієнтованою ринковою економікою, наприклад іс- панський. І, по-друге, національна ідея в цьому контексті виступає не лише як прагнення бути господарем у власному домі, а й сповнюється цілком нового, конкретного суспільно-політич- ного, соціально-економічного, екологічного, етичного, смис- лостверджуючого змісту й спрямованості. Тобто потрібно завжди пам’ятати, що національна ідея має різний сенс, коли народ виборює свою незалежність і коли він її здобув; в ос- танньому випадку, як бачимо, спектр її смислового наванта- ження значно змінюється і розширюється. Передовсім йдеться про те, що вона включає як свої рів- нозначні домінанти дві складові: безсумнівну турботу про збе- реження української національної ідентичності та перехід суспільно-економічного ладу від безперспективної моделі кла- ново-олігархічного капіталізму до сучасної, реалізованої у всіх передових країнах світу моделі соціально орієнтованої ринко- вої економіки. А запорукою того, що обидва ці завдання будуть успішно виконаними, якраз і є ті визначальні риси, котрі характери- зують національний характер та світосприймання українців.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Онтологія українського світосприймання» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
