Демократія, свобода та проблема легітимації у контексті реалізації цінностей сучасної європейської цивілізації на українській землі
Питання про європейський вибір України належить до числа найважливіших, сенсоутворюючих для неї. Йдеться не про якісь другорядні, буденні за своєю сутністю речі, а про речі принципові — про вихідні, засадничі цінності, цивіліза- ційний вибір України, про її подальший стратегічний шлях, про її рух до повноцінної демократії, відповідальної влади, про становлення справжнього громадянина, української ет- нічної й політичної нації як основи, стрижня повновагого громадянського суспільства. Суспільства, котре складається із громадян як людей, котрі прагнуть забезпечити спільне добро і повинні оберігати політичну стабільність та бути пат- ріотами 36 . Тобто йдеться не просто про зовнішньополітичні орієнтації і деякі зовнішні ознаки західної цивілізації, не просто про єв- ропейські політичні і економічні структури, членами яких ба- жано було б стати. Ідеться передовсім і визначальним чином про засадничі європейські цінності, про демократичну перс- пективу, про внутрішні (політичні, ідеологічні, антропо- та со- ціокультурні, якщо говорити у цілому) орієнтації та про цілу низку відповідних параметрів та стандартів європейської ци- вілізації, які повинні рано чи пізно стати повсякденністю буття громадянина України. Чи не найважливішою прикметною рисою європейської ку- льтурної спадщини та цивілізаційного процесу є те, що ця єв- ропейська історія відбулася і продовжує свій плин, хоч би які неймовірні драми, проблеми, колізії, кров та страждання її супроводжували. А відтак, усі ті метафізичні зусилля, пошуки вихідних орієнтирів раціонального облаштування домівки власного буття та персональної долі у минулому і сьогоденні є тим надбанням, без якого неможливо уявити нинішні пошуки шляхів відновлення ідентичності, пошуку шляхів у майбутнє. У відповідь на небувалі для історії випробування, які ви- пали на долю європейської людини у ХХ ст., були напрацьо- вані принципи нової, некласичної раціональності, серед яких257 як найважливіші слід виокремити наступні: плюралізм, аль- тернативність, децентрованість, екосвідомість, ставлення до ін- шого як до Іншого з великої літери, орієнтація на справжню, а не цинічну (тобто протилежну для себе та для інших, або коли мета виправдовує засоби) мораль. Далі — некласична раціональність націлює на такі орієн- тири світобачення, як реалістичність, критичність і самокри- тичність, зорієнтованість на самовираження та водночас інтерсуб’єктивність як таку творчу реалізацію суб’єктивності, яка була б чітко унормованою у системі суспільної комуніка- ції, не перешкоджала б самореалізації Іншого. Остання (інтер- суб’єктивність як принцип співбуття вільних громадян, котре відбувається на основі взаємних вимог відповідальності мис- лячих людей у межах комунікативної спільноти) виступає тео- ретичною підвалиною етики відповідальності: перед іншими, собою, за доручену справу, за невикривлені людські стосунки та неспаплюжене довкілля. За відсутності суспільного діалогу, у монолозі може бути лише менторська раціональність. І лише у діалозі, реальному мовленнєвому спілкуванні вперше постає критична раціональ- ність, тобто така ознака людської спільноти, де через унормо- ваність реалізуються принципи етики відповідальності. Отже, некласична раціональність не лише виступає сер- йозною, принципового плану когнітивно-методологічною уста- новкою, яка стосується глибинних підвалин реалістичного, адекватного світосприймання у нинішню, постіндустріальну добу. Вона також дозволила окреслити нові горизонти прак- тичної філософії, одним із центральних пунктів якої стала ус- тановка на відпрацювання та утвердження у суспільстві системи постійно діючого дискурсу (у тому числі і діалогу із владою) із найбільш значущих питань сьогодення та подаль- шого суспільного поступу. Спираючись на ці ментальні здобутки європейської циві- лізації нашої доби, були відпрацьовані та закріплені відповідні ціннісні орієнтації, центральними серед яких є наступні: — демократія, справжня, представницька, а не декора- тивна, демократія за будь-яких обставин, попри всі перешкоди чи зазіхання з боку «владної еліти»;258 — правова держава, яка базується на відомих принципах, закладених передовсім у «Декларації прав людини» та «Хар- тії» соціально-економічних її прав; — правова держава, смисл існування якої є один: відпові- дальність перед громадянином. Себто: президент, котрий оби- рається всенародно та який є гарантом збереження суверенної та соборної держави Україна, і парламент, котрий обирається за відкритими партійними списками, та парламентська біль- шість, котра створює уряд більшості і бере на себе політичну відповідальність перед громадянином за діяльність цього уряду; — ще одна фундаментальна європейська цінність — це гро- мадянське, насамперед чітко партійно структуроване суспі- льство, звернене до особистісного виміру буття; — чітка партійна структуризація суспільства, яка виражає інтереси усіх без винятку соціальних груп населення, висту- пає засадничою передумовою відпрацювання та ствердження системи суспільного дискурсу, себто різнопланового і постійно функціонуючого суспільного діалогу. Одним із вагомих здо- бутків якого є, зокрема, і функціонування механізмів грома- дянського контролю владних структур; — турбота про середній клас — не лише про дрібних під- приємців та працівників фінансових установ, які у нас чомусь цілковито ототожнюються із середнім класом, а про представ- ників основної маси населення: кваліфікованих робітників, ін- женерів, лікарів, вчителів, учених, працівників сільського господарства тощо; — нарешті, турбота про сферу «тонких структур»: науку, літературу, мистецтво, усі можливі громадянські об’єднання тощо — не лише як вирішальних засобів виживання в умовах інформаційного суспільства, а як найглибинніших підмурків існування демократії та функціонування повноцінного грома- дянського суспільства. Відповідно, понятійний перелік цінностей європейської ци- вілізації є доволі значним і включає у себе такі поняття, як свобода, соціальна справедливість, рівність, нація (етнічна і політична), гарантована легітимність влади, політична дина- міка за умов стабільності, правова безпека тощо. 259 І усі ці цінності та ціннісні орієнтації, які є взаємо по - в’язаними та взаємоузгодженими, знаходять у Європі своє вті- лення у розбудові так званого відкритого суспільства. Тобто йдеться про розбудову демократичних суспільств, у яких би ставилися перепони на шляху тоталітарності й за консервовано- сті, ідейного догматизму будь-якого ґатунку та владної безвід - повідальності. Демократичність суспільств, у яких вті люються плюралістичні засади в економіці, політиці, культурі і духов- ному житті та які характеризуються розвиненими структурами громадянського суспільства і правової держави. А найголов- ніше, у центрі розвитку яких — культивування свободи, а отже, і відповідальності осо бистості. Суспільна життєдіяльність на Заході вибудовувалася у від- повідності до випрацюваних ще за доби Просвітництва фунда- ментальних ідей та ідеалів свободи, рівності, братерства. З часом ці ідеї набули більш приземленого, більш реалістичного, але не менш суспільно значущого звучання: свободи, справед- ливості, солідарності. У такому контексті реалізація свободи, громадянської та ін- дивідуальної свободи не відбувається сама собою, а у суспільстві, де справедливість і солідарність є невід’ємними складовими його повноцінного функціонування. Відтак громадянське сус- пільство як повноцінне функціонує лише за умови взаємо- пов’язаної реалізації усіх трьох складових: справедливості, солідарності і, відтак, свободи. Як і навпаки. Ідея справедливості важлива тому, що це є по-сучасному, у відповідності до нинішніх реалій сфомульованою ідеєю сус- пільного договору. Найбільш розгорнуто й аргументовано ідею справедливості на сьогодні відпрацював Дж. Ролз 37 . Згідно його концепції, визначальною при цьому є ідея спільного блага, заснованого на трьох основоположеннях: політичній демократії, ринковій економіці та національній формі організації держави. Далі йде- ться про те, щоб на основі усвідомленого прийняття особис- тістю цих основоположень відбулося раціональне промислення кожним ситуації, у якій він перебуває у найнижчій соціальній позиції. Саме виходячи із цього, перебуваючи у невідомості стосовно свого майбутнього, людина і випрацьовує систему260 своїх соціальних запитів, раціонально вибудовуючи їх. При цьому під справедливістю розуміється реалізація вимоги, щоби люди розділяли долю один одного. Тобто у людини, громадя- нина вільного суспільства, щоб досягти суспільного договору (спільного блага), повинні бути розвиненими раціональна влас- тивість уявити собі своє власне благо і почуття справедливості. У такому контексті нерівність є несправедливою, якщо вона не гарантує нормальне існування менш активних, опускаючи їх на соціальне дно. Ідеали справедливості та свободи перебувають в органіч- ному зв’язку, бо проблема розподілу завжди була пов’язана із тим, яка міра демократичності та свободи притаманна тому чи тому суспільству. Але в одному аспекті — справедливості як рівності можливостей — це «проблема вічна, принципова і в певному сенсі метафізична» 38 . Не випадково один із найвиз- начніших соціальних мислителів сучасності Р. Дарендорф 39 поняття життєвого шансу відносить до числа найважливіших у соціальному аналізі, без залучення якого залишається неп- роясненою низка фундаментальних антропо- та соціокультур- них проблем. Так само структурно різними, але внутрішньо взаємо- пов’язаними у західній цивілізації є поняття солідарності й свободи. У цивілізованому суспільстві, де через суспільний договір (договір про спільне благо) долається одвічна боро- тьба всіх проти всіх, складається ціла система складно структурованих стосунків, у яких індивідуалізм (особистіс- ний і груповий) урівноважується системою солідарних сто- сунків. У такому плані громадянське суспільство і є сферою солі- дарних стосунків, складовими якого, зокрема, є такі: партійна структуралізація суспільства як вираження ви значальних, ко- рінних інтересів усіх провідних соціальних станів суспіль ства — це засаднича складова; місцеве самоврядування; не-заанга- жовані засоби масової інформації, преси, а особливо — елект- ронні засоби: телебачення і радіо; громадські організації; неформальні об’єднання людей за інтересами; екологічні та ку- льтурологічні об’єднання; організації захисту прав громадян тощо. 261 Найбільшими ворогами громадянського суспільства є страх і брехня, інформаційний пресинг, відсутність свободи слова, не- легітимність тих чи тих ланок владних структур. А однією із визначальних рис, котрі стверджують саме солідарні, вільні і відповідальні стосунки у рамках громадянського суспільства, є антропо- й соціокультурні традиції, їх підтримання і розвиток. Відтак принциповою для європейської цивілізації формою солідарності, солідарних стосунків є національні держави і нації. Нації, де роль соціокультурних традицій, історичної та соціальної пам’яті відіграє чи не найпершу роль серед інших її рис (спільність мовна та економічна, етнічна територія), бо саме вони визначають самобутню ментальність того чи того народу, його національний характер і національну самосвідомість. Саме національна згуртованість, солідарність є основою для свободи, для реалізації як народного волевиявлення, так і особистої свободи кожного громадянина. Коли говорять про свободу «від» і свободу «для», то одним із найвагоміших проя- вів цих характеристик свободи є їх прояв саме в українській традиції. Історично, від часів Київської Русі, і в знаменні часи — упродовж трьох віків — козаччини, українці ніколи не вибудовували свою державу на засадах авторитаризму, деспо- тизму чи тиранії. Це завжди відбувалося на засадах демокра- тії, ради, виборності, місцевого самоврядування, поваги прав особистості і жінки, відсутності української системи кріпос- ного права. Українство історично йшло від вільного селянина і ремісника часів Київської Русі до буржуазного устрою, ми- наючи кріпацтво. Усе щойно зазначене є найбільш переконливим свідченням того, що ми завжди у своєму цивілізаційному виборі були у Європі, завжди були європейською нацією. Через це навіть лексично і семантично українська традиція — це свобода як воля, як воля від зовнішнього диктату, а то й ворогів. І воля «для» — воля як реалізація власного світобачення, власної стратегії, власних життєвих проектів. І як не дивно, це ук- раїнське розуміння і відчування свободи, свободи як волі, не втратило своєї значущості і нині, коли нам знову, як і двад- цять, і п’ятдесят, і сто, і триста, і чотириста років тому, на- магаються нав’язати чиюсь, зовнішню, не нашу волю. 262 Свобода у європейській традиції, звичайно, завжди асо- ціювалася зі свободою вибору. Розуміючи всі межі такого трак- тування (бо можна ж вибирати і у жорстко заданих рамках), усе ж слід підкреслити головне, визначальне і сенсоутворююче у такій постановці питання. Йдеться про те, що якщо у лю- дини немає свободи вибору, то ні про яку свободу, як і полі- тичні права громадянина, взагалі не може йтися. Адже свобода завжди корелюється із відповідальністю. То хіба ж може той, хто позбавлений свободи вибору, бути уповні від- повідальною особистістю. Водночас слід чітко усвідомлювати, що у поведінці вільної особистості, у вчинку виявляється не лише свобода як вибір, а й свобода як творення нових форм життя. Стосовно специфічно українських обставин взаємозв’язок свободи та свободи вибору проявляється — й проявляється надз- вичайно болісно — у тому, що за конкретно українських реалій здійснення ідей свободи та свободи вибору можливе лише за прямого права громадян України обирати свого президента. В Україні так історично склалося, що Верховна Рада не може достатньо відображати прагнення усіх верств та груп насе- лення, української спільноти. Тому єдиним засобом, щоб ці прагнення й інтереси відображалися, для українського народу є лише прямі президентські вибори. У такому контексті однією з фундаментальних рис євро- пейської цивілізації є вимога легітимності: виборів, влади, тих чи тих суспільно значущих рішень. Демократія і принципи свободи панують лише там, де існує як повне підтвердження і виконання закону у процесі виборів, так і солідарна народна довіра і визнання визначальних, найбільш принципових дій влади, а також відсутність фальші й брехні при реалізації владних повноважень. До дуже виразних рис європейського бачення проблеми свободи належить теза про єдність свободи зовнішньої і внут- рішньої. Існує глибинний, нерозривний зв’язок внутрішньої свободи, особистого вибору і персональної відповідальності лю- дини. Звичайно, за несприятливих зовнішніх умов (диктатури, тиранії, утисків і репресій, психологічного і морального тиску)263 говорити про свободу важко. Але в тому-то й річ, що людина приречена бути вільною. Це одна із її визначальних екзистен- ціальних характеристик, бо людська гідність, яка лежить в основі прагнення свободи, є її природною, невід’ємною влас- тивістю. Кілька слів потрібно сказати також про проблему, виз- начальну для по-сучасному раціонально облаштованої будівлі буття, тісно пов’язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Ідеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому корінь проб- леми. Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже настійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Ортеги-і-Гассета про негативність омасовлення, які бе- руться абсолютно поза українським культурно-історичним кон- текстом. А для української історії іще з давніх часів, впродовж віків якраз і є характерним, що людська гідність, особисте са- моствердження були надбанням, та і вважалися притаманними лише еліті, то своїй, то іноземній, а то і тій і другій. Що і було, зокрема, основною причиною поразки першої спроби ук- раїнства відродитися — поразки національно-визвольної боро- тьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники ХVІІ—ХVІІІ сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кра- щого застосування, дбали передовсім про одне — про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не згірш за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якій нічого іншого не ли- шалося, як дбати виключно про свій партикулярний інтерес, зрештою — просто про виживання. Але не треба забувати, що найбільший підйом українсь- кого руху в усіх його складових, який відбувся у перші три десятиліття минулого сторіччя, був пов’язаний із величезним прагненням до обстоювання своїх корінних інтересів саме пе- ресічним українцем, прагненням до особистісного самост- вердження саме його. Отут і постала вперше цілком зримо, в усіх своїх проявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а ідея особистісна, осо- бистісна ідея кожного середньостатистичного українського264 громадянина. Так, людська гідність дійсно є непересічною, нічим не замінюваною цінністю, але не вибраних, а усіх і кожного зокрема. Так було тоді, на початку минулого сторіччя, і так є нині, якщо ми дійсно хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, інших, але таких же, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як антропокультурні зрушення, так і ніяке покращення соціокультурного облаштування буття, якщо пе- ресічний українець і надалі буде займатися виключно осо бис- тісним розв’язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову затухне бажання, пробуджене на Майдані Неза- лежності, прагнення самоствердження, суспільної самореалі- зації, активного обстоювання своїх визначальних на тепер потреб, прав та інтересів. Отже, тоді, коли людська гідність зневажається, а то й топ- четься, це не може не викликати душевного спротиву. Через це свобода — не лише величезне надбання світу людини, предмет його втіхи, але й постійний ризик та випробування. Шлях сво- боди є тяжким і довготривалим, і чітке усвідомлення цього, яке є керівництвом до дії, мабуть, і робить людину справжнім громадянином. Відтак кілька зауважень, на мій погляд, найбільш прин- ципових, стосовно реалізації цінностей сучасної європейської цивілізації на українській землі. Демократія, котра є, мабуть, засадничою при розгляді усіх інших проблем сьогодення. Демократія є особливо значущою й універсальною цінністю для української людини тому, що уся остання кількасотрічна історія буття українців у світі була історією випробувань та бо- ротьби, підневільного існування: то під Польщею, то під ро- сійськими імперськими зверхниками, спочатку царськими, потім більшовицькими. Те, що довелося пройти українській людині впродовж усієї історії, а за радянських часів — особливо, спонукає ставитися до демократичних цінностей і демократичного устрою як до особливих, нічим не замінюваних речей. І треба берегти ці речі як зіницю ока, щоразу підтверджуючи, розвиваючи й укріп- люючи демократичні засади суспільного устрою України, обе-265 рігаючи їх не те що від жахіть тоталітаризму, але й від най- менших проявів авторитаризму, як було упродовж десяти років до 2004 року. Відтак йдеться про представницьку демократію, яка по- винна залишатися й удосконалюватися і щодо виборів прези- дента, і щодо Верховної Ради, і щодо рад усіх інших рівнів. Зокрема, це стосується недопустимості підміни дійсно предс- тавницької парламентської демократії розподілом країни між різними кланово-олігархічними групами. Так в Україні трапилося, що в силу різних причин Вер- ховна Рада не зовсім представляє інтереси та прагнення усіх без винятку соціальних верств та груп населення, а представ- ляє передовсім інтереси кланово-олігархічних угруповань. У такому контексті єдино можливими способом для народу до- нести свою волю є прямі вибори президента. Відтак ті, хто за- зіхають на таку процедуру, тим самим зазіхають на засадничу підвалину української демократії. Звісна річ, що перехід на євростандарт у питанні виборів — виборів з відкритими списками до Верховної Ради — повинен обов’язково відбутися, бо без цього ми не лише постаємо перед Європою як не у всьому демократична держава, але й, що го- ловне, без цього дійсно немає з кого спитати за виконання обі- цяного на виборах. Відтак виникає і цей специфічний зріз проблеми легітимації, яка є всеохоплюючою у демократичних суспільствах. Отже, система контролю й противаг повинна перебувати під постійною увагою експертного середовища й громадськості. Зрозуміло, що й на місцевому рівні повернення до якоїсь моделі змішаної системи виборів теж унормує питання — із кого спитати. Як потрібно й унормувати процедуру виборів у мерію міст, перевести їх у двотурові. Бо без цього, як бачимо, відбуваються вибори без вибору й обрані мери представляють лише незначну меншість мешканців міст. Знову іще однією гранню повертається проблема легітимації. Але усе щойно згадане не вирішує найболючішого питання української демократії — проблеми дійсного представництва у Верховній Раді усіх основних верств та груп населення, без чого питання легітимації цієї гілки влади зависає. 266 Ідеться про те, що у нинішньому складі Верховної Ради, по-перше, зовсім не представлена третина української люд- ності, українські селяни, які, відтак, жодним чином не можуть впливати на розв’язання будь-яких проблем свого власного життя. А по-друге, про те, що надзвичайно невиразно предс- тавлені інтереси людей найманої праці, немає реальної змага- льності, як є у всій Європі, ліберально-консервативної та соціал-демократичної ідеологій. Ось ці питання, питання якраз представницької демок- ратії, виявилися за конкретних українських реалій зовсім підвішеними. А це, звісна річ, не може не мати своїх щонай- негативніших наслідків. Передовсім у плані подолання упо- слідженості третини громадян України — мешканців села, а також у плані розв’язання найбільш гострої соціально-еконо- мічної проблеми — проблеми переходу на рейки соціальної рин- кової економки, без чого сподівання на вирішення питання дійсної консолідації українського суспільства видається при- марним. Не сприяє нинішній склад Верховної Ради і розв’язанню надзвичайно болісного питання оновлення виробництва, пере- ходу на інноваційні технології, підтримку найбільш техноло- гічно просунутих виробництв, без чого ми можемо остаточно опинитися на задвірках сучасної європейської цивілізації, котра є суспільством, яке здійснює перехід від індустріального до інформаційного щабля розвитку 40 . Про це свідчить і абсо- лютно недостатнє (0,4% ВВП замість 1,7%, як згідно з Зако- ном «Про науку та науково-технічну діяльність») фінансування впродовж усіх років незалежності НАН України, і підтримка передовсім важкої металургії, замість природної на початку ХХІ сторіччя підтримки розвитку виробництва високих та ін- формаційних технологій. Із часом це також загрожує нам усе меншою конкурент- ноздатністю української продукції на світових ринках, де без високотехнологічних, заснованих на досягненнях сучасної науки й техніки, товарів просто нічого робити. Тобто продовження існування Верховної Ради у нинішньому й подібному до нього складі є не основою надій та сподівань, а основою, скоріше, утрачених можливостей. 267 Кілька слів потрібно сказати й про свободу. Звичайно, сво- бода і заперечення несвободи лежать у підвалинах сучасної єв- ропейської цивілізації, так само як і ідея свободи, волі впродовж віків була національною ідеєю українського народу. І у цьому плані, як і у плані розбудови засад демократії, Україна проробила (на відміну від північного сусіда) свій не- простий та результативний шлях. Проте й проблеми при цьому залишаються. Найголовніша із них — це фактична відсутність суспіль- ного дискурсу із найвагоміших, суспільно значущих проблем українського соціуму, його сьогодення і перспектив розвитку. Йдеться про те, що усі можливі й існуючі в Україні теле- проекти, ціла низка телешоу не можуть цілковито замінити повноцінну систему дискурсів. Суспільні дискурси стосовно найбільш вагомих питань вимагають об’ємної процедури: не лише телешоу, але й більш широкого обговорення цих питань на тому ж телеба- ченні, проте й на радіо, в пресі, на конференціях та круглих столах, де, по-перше, обов’язково присутня розгорнута аргу- ментація. По-друге ж, залучені провідні фахівці, дійсно експертне середовище, із інститутів НАН України, вузів, фахівці вироб- ництва різних галузей тощо. І де думка цих фахівців є, по- перше, достатньо представленою, а по-друге, звучить постійно і є дійсно визначальною експертною оцінкою. Відповідно, жодні державні рішення стосовно визначаль- них суспільних проблем в Україні не повинні прийматися без щойно згаданої системи суспільних дискурсів. Наступна проблема у сфері свободи, може, не така гостра, але усе ж значуща — це проблема обстоювання в українських засобах масової інформації (на телебаченні, в радіо, в пресі) саме українських, а не чиїхось інших, державних інтересів. Це стосується і приватних телеканалів, де інтереси й погляди їхніх власників іноді превалюють над державними, і деяких місцевих радіостанцій та преси, де не завжди обстоюються ін- тереси саме держави Україна. І, нарешті, слід сказати про таке: свобода, як відомо, є не- можливою без свободи вибору.Але із цього правила є один виняток, який, проте, має фундаментальне значення для подальшого буття України у світі. А саме, йдеться про текст Василя Симоненка, із якого нічого ані відняти, ані додати: Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати… Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Отже, підсумовуючи, слід сказати, що Україна за роки не- залежності успішно пройшла свій шлях у царині демократії, свободи й розбудови громадянського суспільства. Нам є чим пишатися у цьому плані. Але й залишаються проблеми, і вони є гострими. Саме про них мені й хотілося поговорити, окреслюючи можливі шляхи їх розв’язання.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Демократія, свобода та проблема легітимації у контексті реалізації цінностей сучасної європейської цивілізації на українській землі» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
