Пошуки нових засад філософування у контексті онтології нинішнього світосприймання
Як уже зазначалось, на різних історичних відтинках від- бувалося антропо- та соціокультурно зумовлене самовідособ- лення людини у структурі сущого. А це, в свою чергу, спричиняло той чи той спосіб філософських роздумів про природу людського буття у поєднанні із тим чи тим різно- видом практичної філософії (незважаючи на те, чи усвідом- лювалася остання обставина, чи ні). Зрозуміло, у такий спосіб відбувалася редукція власне сутності та існування лю- дини у тих чи тих філософсько-антропологічних доктринах, зведення багатомірного людського світу лише до тих чи тих його параметрів. Це можна побачити, як ми спробували показати, і у кла- сичних метафізичних ученнях, схильних до субстанціювання людської природи (у різних його формах), і у постметафізичних210 ученнях. Останні, хай і в інший спосіб, однак теж намагалися розкрити специфіку людського існування, знайти теоретичні спо- соби його осягнення, хоча і на інших засадах, спочатку на заса- дах інтуїціонізму, потім некласичної рефлексії, феноменологічної редукції, принципової деконструкції тощо. Ясна річ, що редукціонізм в осмисленні людини, педалю- вання тих чи тих особливостей і її природи, завжди породжу- вав певні труднощі, призводив до однобічності. Але, мабуть, іншого способу на цьому шляху, шляху розкриття глибинних підвалин людського існування, просто не існує. Говорячи про різні способи теоретизування, слід сказати і про глибинні, корелятивні до нього, власне, цивілізаційні про- цеси. Йдеться про те, що становлення та розвиток установок самосвідомості знаходилося у внутрішньому (хоча й опосеред- кованому) взаємозв’язку із антропо- та соціокультурною пара- дигмою гіперактивізму, який виступав як визначальний для доби метафізики, починаючи із нових часів. Панування цієї па- радигми, котра спиралася передовсім на істини абсолютного ро- зуму, у реальній життєдіяльності справило дуже неоднозначний вплив. Бо поряд із незаперечними досягненнями науково-тех- нічної цивілізації відбувалася і ерозія людського у ній. Людське завжди багатопланове і повинно реалізовуватися як у діяльніс- ному активізмі, так і можливості здійснення своєї екзистенції. Далі — у становленні коеволюційного, органічного взаємозв’язку із природою зовнішньою. І, нарешті, у ствердженні неконф- ліктних, людиномірних параметрів комунікативного середо- вища, сфери спів-буття індивідів. Отже, у новоєвропейські часи склалася усталена, але внут- рішньо суперечлива, соціокультурна традиція. Це традиція ак- тивізму, діяльнісної особистості, традиція постійного оновлення, пошуку і ризику, що ґрунтувалася на вірі у науку та просвіт- ницьких ідеалах, традиція прогресизму. Водночас же посту- пово, крок за кроком складалася традиція самозаглиблення, напруженої внутрішньої роботи, яка із часом відкривала усе нові і нові грані людської душі, її неоднозначну природу і ба- гатошаровість та різновекторність. Ці тенденції реальної життєдіяльності знаходили своє ві- дображення у відповідних парадигмальних способах філософу-211 вання. Домінантною аж до середини ХІХ ст. була логоцентрична лінія рефлексивної філософії, філософії самосвідомості. Але поряд із нею складалася інша лінія, корелятивна другій грані антропо- та соціокультурного життя — лінія, започаткована Паскалем, Кіркегором, Ніцше, де основна увага зверталася саме на душевні глибини людини, на її внутрішній світ як осе- реддя буттєвої сфери, на буттєву укоріненість власного пере- живання світу як визначальну, осьову. Відповідно, викристалізувалися і два способи розуміння іс- тини: як істини розуму і істини серця. Поступово усвідомлення цієї обставини призвело до постановки питання про збалансу- вання цих стратегій осягнення істини буття як визначальної засади подальшого збереження людського у людині, збере- ження тендітної будови цивілізації і її подальшого поступу. Тобто йдеться про фаустову людину і її роль у долі сучасної цивілізації. Ми уже говорили про висування на перший план тих чи тих сторін людської природи. І якщо у першому випадку йдеться передовсім про детермінацію і цілереалізацію як домі- нанти людського життя, то у другому про саморозкриття, заг- либлену екзистенцію, про акцентування особистісного проекту буття, яке знайшло своє класичне вираження у сартрівській тезі про ніщо як визначальну характеристику людського буття. При цьому, як уже зазначалося вище, йдеться про відповідну ради- кальну зміну способу філософування, зміщення центру уваги із рефлексуючої самосвідомості на рефлексію щодо глибин людсь- кої екзистенції і буття як значущості для людини, як найваго- мішого сенсоутворюючого у розмаїтті плинного сущого. У методологічному плані це означало переорієнтацію із пояснюю- чих моделей на моделі передовсім інтерпретативні. Але водночас перехід від класичної метафізики до пост- метафізичного філософування поставив низку надзвичайно гострих питань, які стосуються як, власне, подальшої долі самого теоретичного способу осягнення світу, його принци- пової здатності до цього осягнення, так і розуміння перспек- тив збереження цивілізаційних засад облаштування будинку власного буття. У цьому плані некласичне філософування виступає як внутрішньо двоєдине. Незаперечно, що завдяки йому розкрилися принципово нові пласти світорозуміння, ба-212 чення людської природи, багаторівневість і багатовекторність людського єства, поєднання у людському єстві та світові людини позитивного та негативного. Проте при цьому ми по- дибаємо і такі явища як суб’єктивізм, безмежний індивідуа- лізм, релятивізм у підході до визначальних етичних норм і ціннісних орієнтацій. Отже, постає питання про збереження самого філософсь- кого теоретизування як вагомої складової у визначенні засад самовідновлення цивілізації. Нам видається, що відповідь на дане запитання знаходиться у поєднанні резонів і мінусів як класичної метафізики (не відкидало б трансцендентального ар- гументу у його усталеній, вивіреній віками формі), так і пост - класичного теоретизування (тобто в останньому випадку, було б зорієнтованим на буттєву заглибленість, екзистенційну на- пругу існування, на альтернативність, плюралізм, децентрова- ність, екосвідомість, толерантність, моральну фундованість, ко- мунікативну природу людського буття, залученість людини до світу, а не лише її закиненість у світ). Причому як визначальні тут виступають дві стратегії. Перша пов’язана із розв’язанням проблеми поєднання постк- ласичних підходів як результативних у плані поглибленого аналізу онтологічних підвалин людського існування із кла- сичною трансцендентною методологією. Без останньої не можна подолати морального і ціннісного релятивізму і відпра- цювати нехай не абсолютні, але усе ж чітко окреслені цінності і норми антропо- та соціокультурного життя. Друга ж пов’язана із необхідністю усунення дуалізму тео- ретичної і практичної філософії, бо розв’язання проблем прак- тичної філософії принципово неможливе нині без розв’язання вузлових проблем теоретичного порядку. Як і навпаки: без ант- ропо- та соціокультурної спрямованості будь-які теоретичні розробки перетворюються у гру в бісер, в безпредметне фанта- зування. А реалізація цих двох взаємопов’язаних стратегій вбачається у зверненні до ідеї та феномену інтерсуб’єктивності, до комунікативної сфери як визначальної у способі буття су- часної людини, завдяки чому і можна знайти опосередковуючі ланки між екзистенційною та нормативно-ціннісною гранню єдиного (хоча і внутрішньо суперечливого) світу людини.213 Нині модним стало говорити про усе (Бога, історію, текст, автора, метафізику тощо) із додатком «кінець». Так само як особливий та довершений спосіб похизуватися виставляється думка про кінець епохи гуманізму. Воно-то так, якщо виходити лише із методологічних глу- хих кутів класичної метафізики та неспрацювання у ХХ ст. жодних гуманістичних реляцій у плані найбільшого поши- рення на планеті катівень, концтаборів, масових розстрілів, ге- ноциду цілих народів тощо. Коли ресентиментні явища почали набувати загрозливих форм і на поверхню життя вихлюпну- лася ціла низка деструктиву, далеко не найкращих рис люд- ського єства, споконвічної людської природи. Але ніколи не слід забувати, що у сучасному світі, пере- повненому ризиками, викликами та загрозами, лише опертя на розум як систему сенсів універсуму людського буття, звісно, скоригованих та співвіднесених із усієї сукупністю неодно- значної та тяжкої практики минулого сторіччя, може прислу- житися у протистоянні з новими викликами та загрозами, котрі нікуди не поділися на початку ХХІ сторіччя. Так, людське єство та світ людини є цілим універсумом позитивних та негативних рис і характеристик. Але їхня унормованість у рамках антропо- та соціокультурного сере- довища, яке не лише не несло б катастрофічних загроз лю- дині, людській спільноті та довкіллю, але яке б виступало опорою для гальмування рис деструктивних та можливості ствердження рис продуктивних, ця унормованість є чи не найголовнішим завданням колективного інтелекту людства у цілому та кожної спільноти, спільноти окремих держав — зокрема. Українській людині, яка пройшла чи не найдраматичнішу історію в колі європейських народів, усе, щойно означене, пот- рібно не меншою мірою, аніж решті світу. Більше того, соціа- льний оптимізм є чи не найбільшим дефіцитом у буттєвій ситуації сучасної української людини. І повернення цього соціального оптимізму аж ніяк не є можливим поза гуманістичними підходами, хай і в радика- льно трансформованому, обов’язково із урахуванням усього гіркого та болючого досвіду минулого сторіччя, вигляді. Українська людина у минулому сторіччі стояла на межі свого фізичного існування. Відтак, нарешті маючи свою дер- жаву, ми повинні постійно думати і про те, як зберегти цю державу, убезпечити подальше існування української спіль- ноти, і про те, як українській людині, громадянинові дер- жави Україна, скористатися своїм життєвим шансом, уповні виконати свій життєвий проект, побудувати суспільство, де були б забезпечені умови для гідного існування кожної осо- бистості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Пошуки нових засад філософування у контексті онтології нинішнього світосприймання» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
