Художній спосіб осягнення світу як буттєве самоствердження людини
Серед інших питань осмислення художнього способу осяг- нення світу одним із визначальних є розгляд його як буттєвого самоствердження людини, особистості. Адже художнє осяг- нення світу є як вельми різноплановим (література, малярство, архітектура, театр, художні фільми тощо), так і глибоко зако- ріненим у буття людини, особливо впродовж останніх сторіч, через що справляє надзвичайно помітний вплив на усі скла- дові сукупної її життєдіяльності. Водночас і сама література та мистецтво не є чимось зовнішнім, потойбічним для пере- січного громадянина, а дуже вагомим аспектом його самореа- лізації: і стосовно власного художнього самовираження, і стосовно сприймання, переживання і проживання мистецьких витворів інших. Питань, окремих проблемних пластів і зрізів при спробі осмислити проблему буттєвого статусу художнього способу осягнення світу виникає безліч, свідченням чого є величезна література, присвячена їх висвітленню. Хочу зупинитися лише на одному аспекті цієї об’ємної проблеми, котрий має нині як велике теоретичне, так і практично-духовне значення. А саме — на проблемі буттєвої закоріненості української художньої, передовсім літературної спадщини перших трьох десятиліть минулого сторіччя, на питанні її статусу і її впливу на суспі- льне самопочування, смисложиттєві орієнтації української людини.198 Проте, щоби підійти до цієї проблеми більш об’ємно і зва- жено, слід хоча б коротко зупинитися на більш загальному пи- танні — про взаємовідношення філософії і мистецтва, теоретичної і художньої рефлексії у європейській культурній традиції. Уп- родовж принаймні двох останніх сторіч відбувалося як бурхливе тематичне і дисциплінарне розростання філософії та мистецтва й літератури, так і щільна їхня взаємодія та взаємовплив. З од- ного боку, у філософії відбулися антропологічний, лінгвістич- ний та феноменологічний повороти, внаслідок чого бурхливого розвитку набули спочатку нео кантіанство та філософія життя, а потім ціла низка інших напрямків, так чи інакше сконцентро- ваних на осмисленні різних граней людського світовідношення та світовідчуття: феноменологія, онтологія, екзистенціалізм, герменевтика, персоналізм, структуралізм, постмодернізм, ана- літична традиція, практична філософія тощо. До того ж сфор- мувалася і набула активного розвитку психологія в усій різноманітності своїх напрямків і підходів, починаючи від біхе- віоризму і гештальтпсихології через психоаналіз, юнгіанство і гуманістичну психологію аж до різних напрямків трансперсо- нальної психології. З іншого ж йдеться про надзвичайно плідний розвиток і розквіт упродовж попередніх двох сторіч усього спектру мис- тецтва і літератури. При цьому особливо важливим є те, що у результаті розвитку літератури і мистецтва були одержані такі вагомі здобутки, котрі є неперевершеними у плані проник- нення до найзаповітніших закутків людського серця і душі, до таких пластів психіки не лише її свідомого, але й несвідомого і підсвідомого (у тому числі архетипів колективного несвідо- мого, символічної сфери), які були малодоступними для літе- раторів і митців попередніх епох. При цьому напрацьовувався як сам матеріал, що стосу- вався розкриття і художнього показу найутаємниченішого у людській психіці та поведінці людини, у його мотиваційній сфері, так і десь підспудно випрацьовувалися власне методо- логічні прийоми естетики: екзистенційного аналізу, феноме- нологічні, герменевтичні, психоаналітичні тощо. Звісна річ, що як сама художня творчість, так і художня рефлексія не відбувалися у європейській культурній традиції199 у безповітряному просторі, а здійснювалися у межах загаль- ноцивілізаційних і загальнокультурних процесів. Вони не були відгородженими від тих інтенсивних пошуків і здобутків, які були притаманні філософським та психологічним досліджен- ням, а також пошуків і здобутків у галузі історії, структурної антропології, лінгвістики, археології, етнографії і етнології, археографії тощо. Але хочеться підкреслити якраз наступне. Ті вагомі нап- рацювання і ті результати, котрі були одержані у різних галу- зях філософії і психології, мабуть, не були б такими значними, повновагими і вмотивованими (а окремі і взагалі стали б не- можливими), якби вони не здійснювалися у конкретному ку- льтурно-історичному контексті, позначеному саме інтенсивним розвитком художньої творчості взагалі і літератури, театру та кіно — зокрема. Усі філософські та психологічні прозріння ос- танніх двох сторіч так чи інакше були пов’язаними із різно- плановими мистецькими здобутками цієї доби, свідомо чи не- свідомо, але активно і безперестанку спиралися на них. Адже усі найбільш вагомі здобутки філософської думки ос- таннього сторіччя так чи так були пов’язаними із досліджен- ням буттєвого статусу інтелекту, узятого в усіх його проявах та можливих іпостасях: свідомого і несвідомого, раціонального та ірраціонального, — інтелекту як способу самовизначення лю- дини у світі. Зрозуміло, що така інтенсивна і плідна філософ- ська рефлексія над засадами буття, екзистенційними його параметрами, проблемами суб’єктивності та інтерсуб’єктив- ності, свідомого, несвідомого та підсвідомого, символічного світу людини були б якщо не зовсім не можливими, то при- наймні мали б зовсім інші, не такі плідні та вагомі свої резу- льтати, коли б вони не спиралися на увесь багатющий і різнобарвний художній, мистецький досвід останніх двох сто- річ, коли б не відбувалася постійна взаємодія філософської та художньої рефлексії, осмислення глибинних засад людського буття, нехай і узятих у різних, своєрідних своїх виявах. Проте специфіка такої взаємодії, ступінь розвитку філо- софського і художнього способів освоєння світу значно різня- ться щодо тієї чи тієї національної культури. Скажімо, якщо стосовно більшості європейських культур та культури росій-200 ської як розвиток художньої та філософської рефлексії, так і їх взаємодія та взаємозбагачення протікали більш-менш при- родньо, без особливих, надзвичайних проблем та ускладнень, то цього зовсім не скажеш про вітчизняну культуру, культуру українську, як дореволюційну, так і культуру радянських часів. Будь-яка поглиблена філософська рефлексія так чи так пов’язана із осмисленням проблеми самоідентифікації, як осо- бистісної, так і етнонаціональної. Ідентичність, отже, висту- пає як осьова стосовно усієї гами проблем європейської гуманістики. Але особливістю осмислення цієї дійсно визна- чальної проблеми є те, що повноцінна, багатобарвна філософ- ська рефлексія стосовно проблеми особистої самоідентифікації можлива лише за умови хоча б якогось прийнятного розв’язання проблеми національної самоідентифікації, ство- рення мінімально необхідних умов для національного само- ствердження. Останнє є не чиєюсь забаганкою, а абсолютно необхідним імперативом як нормального співбуття людей (просто немислимого поза невикривленим етнонаціональним співбуттям), так і повноцінної особистісної самореалізації. Українська історія, чи не найбільш драматична у колі єв- ропейських народів, об’єктивно, через оманливе сподівання Богдана Хмельницького на спільність із росіянами православ- ної віри (цю облуду він усвідомив дуже швидко, але фізично, усього за три роки, не встиг виправити), ось ця українська іс- торія на кінець ХІХ — початок ХХ сторіччя склалася так, що українська інтелігенція, українська духовна еліта об’єктивно не мала змоги докладати необхідних зусиль для повновагого і різноаспектного теоретичного філософування. Усе упиралося у нерозв’язаність національного питання, не у принциповому і остаточному плані, але хоча б на мінімальному рівні, на рівні культурної автономії. Це були часи дії Емського і Валуєвсь- кого указів, заборони української школи й українського кни- годрукування, часи послідовної і активної русифікації України у межах царської Росії і її полонізації — у межах австро-угор- ської імперії, у Галичині та на Буковині. До того ж усе це було помножене на страшенний соціальний гніт, як на селі, де по- міщицькі землі після 1861 р. так і не були поділені, так і у201 місті, де відбувалося первісне нагромадження капіталу із усіма відомими наслідками, із усіма бідами для середньостатистич- ного українця, що воно несло із собою. Звісно, за таких умов повновагої, різноаспектної і заглиб- леної філософської думки у чистому вигляді просто не могло бути, бо провідним українським культурним діячам того часу доводилося докладати зусиль на зовсім іншій ниві, на ниві ку- льтпросвітньої роботи, у боротьбі за політичне обстоювання своїх національних, а почасти і соціальних інтересів (у залеж- ності від партійної приналежності). Втім, і саме створення ук- раїнських партій спочатку у Галичині, а із 1900 року і у великій Україні (Революційна українська партія, а згодом решта інших) вимагало за умов царату не лише величезних зу- силь, але і неабиякої мужності. Отже, для повновагого розвитку професійної філософської думки в Україні кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя не було дос- татніх передумов, бо усі сили інтелектуальної еліти пішли на розв’язання інших, більш нагальних проблем. Останніми ве- личними постатями на цій стезі були М.Драгоманов та І.Франко. Заглиблене теоретичне осмислення проблем особис- тісної самоідентифікації навряд чи є можливим за умови не- розв’язаності низки нагальних соціокультурних проблем, передовсім національної. Як неможливим у повному обсязі, аж до хрущовської від- лиги, до кінця 50-х — початку 60-х років, часу виходу у світ праці «Діалектика як логіка» П.В.Копніна (1961 р.), було таке повноваге теоретичне філософування і за радянських часів доби тоталітаризму. Правда, довоєнний український Інститут філо- софії розгорнув цілу низку досліджень і досяг певних резуль- татів (у ньому, зокрема, працювали такі видатні постаті, які одержали освіту у західноєвропейських університетах, як В.Юринець, П.Демчук, С.Семковський та інші), але працювати його співробітникам доводилося під неусипним партійним та ГПУшним оком, в умовах постійного психологічного й мора- льного терору. Однак навіть вимушена ідеологічна зашореність праць співробітників Інституту не допомогла, бо сталінських поплічників не влаштовувала будь-яка теоретична думка в Україні.202 Увесь колектив Інституту, до останнього співробітника, був репресований і знищений у застінках НКВС та концтаборах ГУЛАГу, звідки ніхто не повернувся. Змогли врятуватися лише три аспіранти, завдяки тому, що виїхали углиб Росії і пересиділи до початку війни (щоправда, один із них — М.Юш- манов — знову-таки опинився у сталінських концтаборах, де відсидів 19 років). Отже, високопрофесійна і ваговита філософська думка, яка так чи так існувала в Україні упродовж багатьох віків, почи- наючи із Київської Русі і завершилася десь на межі ХІХ—ХХ сторіч знаковими постатями М.Драгоманова та І.Франка, по суті, вимушено зникає на довгі десятиліття аж до кінця 50-х — початку 60-х років, до хрущовської відлиги. Але усе це зовсім не означає, що саме у цей час, із початку ХХ сторіччя і аж до цих знаменних 60-х років в Україні був якийсь інтелектуальний провал, духовна перерва. Навпаки, це були часи надзвичайно інтенсивної і плідної духовної і душев- ної роботи українства, хоча остання і здійснювалася передов- сім у царині красного письменства. (Принагідно слід зауважити, що ніколи не слід забувати: українці змогли вис- тояти у своїй страшній історії після Батия, особливо впродовж останніх майже 350 років, після Переяславської ради, знач- ною мірою завдяки українській пісні і тому, що з ними було слово Тараса Шевченка). Саме у цей час відбувся перехід української літератури від побутово-народницького свого періоду до періоду модерного, позначеного як жанрово-стилістичним урізноманітненням, так і поглибленим психологізмом, проникненням в утаємничені за- кутки людської душі і серця, незалежно від того, йдеться про художні образи представників соціальних низів, витонченої ін- телігенції чи маргіналізованих суспільних верств. Цей мистецький досвід був позначений глибинною худож- ньою рефлексією стосовно визначальних, найвагоміших, а отже, і найбільш смислоствердних рис тогочасної української людини, людини часів найбільшого піднесення її духовних та душевних сил, людини буремних років, осяяної неймовірними до того сподіваннями, непереборною вірою у невідворотно щас- ливе своє майбуття. Йдеться, що принципово, про життєвий203 порив не вибраних, не еліти, а пересічного громадянина, йде- ться про десятки мільйонів, котрі чи не вперше після козач- чини на повну силу почали обстоювати свої визначальні на той час інтереси та права, свою людську гідність. По-друге ж, йдеться про те, що у цій літературі знайшли своє відображення радикальні антропокультурні зрушення в українській людині перших трьох десятиліть минулого сто- річчя. В українській людині, у пересічного громадянина на повну силу прокидається непереборне прагнення до волі, зві- льнення від національного та соціального поневолення. Від- бувається чи не вперше за багато сторіч поворот від спокон- вічного (хай і вимушеного, як захисної реакції) егоцентризму до засад солідарності і взаємопідтримки усередині етнічної спі- льноти. Вперше з’являється єдина воля нації. Тому для тієї доби літератури, а також українського театру було характерним як значне сюжетне і композиційне усклад- нення творів, поглиблений психологізм, зануреність у най- утаємниченіші закутки людської душі і серця, персонального людського світу, так і, що має особливо принципове значення, вона поспіль була просякнутою, незважаючи на усі складності, неоднозначність, драматизм, а то й трагізм тогочасного життя, попри найжорстокіші випробування долі, наскрізь просякнута оптимізмом, непереборною життєствердністю. Цей оптимізм (хай і не рожевий, бо ґрунтувався на тогочасних, наскрізь су- перечливих реаліях) був заснований, за великим рахунком, на тому неймовірному, не баченому до того духовному піднесенні українця, на радикальних зрушеннях його душевної організації, котрий почав прагнути, попри усе, до активного суспільного са- моствердження, до принципового обстоювання своєї самості, своєї людської гідності, котра знову — тепер уже ґрунтовно і на- довго — пробудилася. Саме ці перші три десятиліття були поз- начені, ще раз підкреслимо, активним просуванням на шляху подолання одвічної хвороби українців — егоцентризму, і повер- ненням до нормальних, солідарних стосунків усередині етнічної спільноти. По-своєму це був зоряний час української історії, поз- начений непереборним прагненням української людини до волі, котрий і покликав до життя неймовірно світлу, сонцесяйну, життєствердну літературу та театр.204 Усе це й викликало у 20-ті роки не лише роздратування, але і ледь не паніку у московських зверхників (адже йшлося про 35-мільйонний народ), через що масовані, мільйонні реп- ресії та голодомори, котрі обрушилися на Україну, були зу- мовлені не лише загальносоюзною так званою класовою позицією, але і особливою підозрою і ненавистю до українців, ксенофобією, різким несприйняттям цього фундаментального і багатомільйонного, до того ж персонально означеного пробуд- ження. Отже, йдеться про глибинну художню рефлексію найваго- міших, найбільш життєво значимих, життєствердних, по- справжньому буттєвих проблем української людини, цілої низки проблем персональної самоідентифікації, котра немис- лима, звичайно ж, поза ідентифікацією етнонаціональною. Усе це відбувається на тлі художнього відтворення надзвичайно су- перечливої, але принципово значущої доби небувалого після козацьких часів пробудження українства, їх усе активнішого упродовж перших трьох десятиліть минулого сторіччя праг- нення до волі, до обстоювання своїх визначальних національ- них та соціальних прав та інтересів. Про це засвідчила як соціальна та національно-визвольна боротьба перших двох де- сятиліть минулого сторіччя, особливо гостра у часи загально- російської революції 1905—1907 рр. та Української революції 1917—1920 рр., так і у 20-ті роки, уже у радянський період, але коли ще не була скасована політика НЕПу і тривали процеси українізації. Хоч і зазнавши поразки у 1918—1920 рр. у про- тистоянні із Москвою, із більшовицькою навалою, українці усе ж продовжували тяжко, але наповнено, повноваго жити і у місті, і на селі (а це було майже 90% населення), жити і тво- рити: як робітники і селяни, так і в масі своїй молода, але надзвичайно енергійна й талановита інтелігенція. Відтак маємо ситуацію небувалого злету національного духу і творчих сил українства, що і знайшло своє відобра- ження у прекрасній, витонченій, суголосній добі модерній лі- тературі, котра йшла у ногу із літературою європейською. (Правда, усе це, разом узяте, налякало московських можнов- ладців, налякало страшенно, і їхньою відповіддю був той жах національного геноциду, котрий довелося пережити українсь-205 кій людині у часи сталінщини: розкуркулювання, штучно зор- ганізований Москвою голодомор 1932—1933 рр. із 7 мільйо- нами прямих, без урахування демографічних наслідків, смертей українських селян, неодноразові масові депортації ук- раїнців, терор НКВС, фізичний і моральний, масові, мільйонні репресії і розстріли, катівні НКВС і концтабори ГУЛАГу, фі- зичне винищення цвіту нації — української інтелігенції і т.д., і т. п. Але усе це було потім і мало свої катастрофічні наслідки, котрі даються взнаки в українському суспільстві і в українсь- кій людині і донині. Проте це уже інше питання, питання іншої розмови). Цей унікальний, принциповий для української людини і його подальшої долі художній досвід, досвід перших трьох де- сятиліть ХХ сторіччя: духовний, душевний, етичний і естетич- ний — є непоцінованим і донині з однієї, надзвичайно банальної, але дуже вагомої причини: відсутність у продажу та у бібліоте- ках (шкільних, сільських, районних, міських) достатньої кіль- кості найкращих художніх текстів, а також висока ціна на ці книги та майже повна ліквідація у райцентрах книжкових ма- газинів, або просто небажання на уже дев’ятнадцятому році не- залежності перевидавати значну їх частину: багатьох іще із початку минулого сторіччя, 20-х років, і тих, яких просто немає ніде: ні у бібліотеках, ні у продажу. За нових обставин, тепер уже із новою мотивацією, але повторюється ситуація 1933 р., коли постановами ЦК ВКП (б) і ЦК КПбУ була заборонена і ви- лучена із бібліотек практично уся українська інтелектуальна лі- тература перших десятиліть минулого сторіччя, уся справжня, модерна, позначена вписаністю в історію свого народу, глибо- ким психологізмом і могутнім візіонерським баченням україн- ська художня книжка. І це за нинішніх, дуже непростих духовних обставин, коли молодь і так не дуже хоче читати. На- віть коли книжка є вдома, адже існують відики, інтернет, теле- візор — зрештою. Йдеться, отже, про те, чи не найкраще, найвагоміше на лі- тературній ниві, що було створене українською людиною за увесь час її історії. Тут і «Перехресні стежки», «Маніпу- лянтка» та «Зів’яле листя» І.Франка, і «Бояриня» та низка інших творів Лесі Українки, і «Царівна» та «Людина» О.Ко-206 билянської, і мистецький доробок літераторів кола «Українсь- кої хати» (М.Євшан, М.Вороний, О.Олесь тощо). Тут також увесь спектр літератури розстріляного україн- ського відродження: твори В.Підмогильного, М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, Є.Плужника, М.Драй-Хмари, М.Семенка і т.д., і т.п. Сюди ж відносяться і ранні П.Тичина та М.Рильський, «Мазепа» та «Третя рота» В.Сосюри, «Чотири шаблі» (український «Тихий Дон») та «Майстер корабля» Ю.Яновського, зболена, але своєрідна і яскрава діаспорна лі- тература, художні твори вимушених емігрантів. Нарешті це величезний обшир історико-літературних та історико-культур- них досліджень, передовсім праці С.Єфремова, М.Грушевсь- кого, Г.Костюка, О.Гермайзе, Є.Чикаленка, Є.Маланюка, І.Огієнка та інших. А найважливішим завданням є перевидання (якого не було із 20-х років минулого сторіччя) масовими накладами неоцінен- ної, унікальної літературної спадщини найвидатнішого україн- ського прозаїка усіх часів, Шевченка у прозі — В.К.Винниченка, лише дореволюційна літературна спадщина якого, починаючи із 1903 року, складається із 14 романів, 25 п’єс та понад 130 оповідань та повістей. Усі його твори були заборонені і пов- ністю вилучені із бібліотек 1933 року. Найприкметнішою рисою його літературного доробку було те, що у ньому відтворено неповторно-майстерно, як умів лише він, слово якого нібито ллється, усі грані буття української лю- дини, її прагнення, переживання і душевні муки, починаючи від наймита і вантажника та аж до інтелектуальної еліти пер- ших десятиліть минулого сторіччя: художньої, мистецької, політичної тощо. Бо через усе це він пройшов сам, від батра- кування, студентства, підпілля і тюрем до еміграції і керів- ництва найбільшою в Україні революційною партією — Українською соціал-демократичною робітничою партією — та Генеральним секретаріатом — урядом Центральної Ради. Літературна спадщина В.К.Винниченка є найвитончені- шим зразком української інтелектуальної прози, через яку і донині, як і десять, і двадцять років тому, не можуть пройти юні душі, українські старшокласники і студенти. А головне — це література про нас і для нас. До того ж помножена на ви-207 тончену і ґрунтовну художню, етичну та світоглядну рефлек- сію, яскравим свідченням якої є його об’ємний, на кілька томів, «Щоденник» та фундаментальна, наскрізь пронизана життєствердним духом (незважаючи на усі негаразди і самот- ність вимушеної еміграції) підсумкова теоретична праця «Кон- кордизм». Отже, увесь цей багатющий, багатобарвний мистецький та інтелектуальний, у тому числі етичний досвід перших трьох десятиліть минулого сторіччя, сконденсований у літе- ратурі того часу, є унікальним для української людини, бо він був випрацюваний у часи найбільшого злету українського духу, часи пробудження і активного обстоювання не просто українською елітою, але десятками мільйонів пересічних ук- раїнців, своїх корінних, визначальних на той час інтересів, потреб та прав, обстоювання своєї людської гідності. Цей дос- від є непересічним, нічим не замінимим як із цієї причини, так і з огляду на те, що це є класика української літератури — не підручник, не моралізаторство і гола дидактика, а саме те, що найлегше і найшвидше, але ґрунтовно, як на рівні критично-раціональних схем, так і на рівні підсвідомого, усо- тується молодою душею, серцем і розумом учня, старшок- ласника та студента. І чого так не вистачало українській історії минулого сторіччя після 1933 р. — року заборони, — це усього цього обширного масиву найбільш непересічної ук- раїнської літератури. Конкретніше йдеться про те, що усі сьогоднішні україн- ські негаразди, тяжкі і болісні для понад 90 відсотків ук- раїнської людності, проблеми, пов’язані із нинішнім диким, зовсім не європейського штибу, кланово-олігархічним капі- талізмом, із первісним нагромадженням капіталу, із розрос- танням корупції, небаченим за цивілізаційними мірками процвітанням та сваволею чиновництва, із переважанням над національною компрадорської буржуазії, із постійним виво- зом останньою в офшорні зони українського капіталу (за- мість вкладання його в оновлення виробництва, інноваційні технології), із багаторічною депопуляцією — вимиранням ук- раїнців, із проблемами як існування справжньої, дійсно представницької демократії, яка відображала б інтереси усіх208 соціальних груп та прошарків населення, так і відлагодже- ної системи постійно діючого суспільного дискурсу стосовно найбільш суспільно значущих проблем тощо, — усі ці нега- разди та проблеми спричинені не лише соціально-економіч- ними чинниками. Значною мірою вони спричинені таким, здавалося б на перший погляд, другорядним чинником, як якістю людсь- кого матеріалу, передовсім нових українців і владарюючої еліти, що їх обслуговує. Те, що вони усі поспіль такі, що для них усі засоби добрі і мета (себто особисте збагачення чи влада) виправдовує будь-які засоби, а совість, мораль, етика відповідальності є непотрібними, потойбічними, недотич- ними до їхніх повсякденних турбот феноменами, те, що у те- перішньому українському суспільстві набули панівного статусу однозначно-прихватизаторські ціннісні орієнтації, безмежний егоцентризм, що в ньому набула широкого по- ширення тяжка, задушлива духовна та психологічна атмо- сфера — усе це зумовлене зовсім не в останню чергу тим, що цілих три (а наразі уже і чотири) покоління української люд- ності, починаючи із 1933 року — року заборони найкращої, сенсоутворюючої української літератури, інтелектуальної прози і поезії, не пройшли через отой досвід — мистецький досвід, принциповий досвід української душі буремних років, духовний, душевний, етичний та естетичний. Слід також зазначити, що ми є європейцями не лише тому, що географічно знаходимося у Європі, і не лише тому, що наша історія є власною історією, радикально, аж до проти- лежності, відмінною від імперської російської історії (із ра- дянськими часами — включно, а може, і передовсім): жили останні понад три сторіччя нібито разом, але історія у кожного народу була своя, власна історія, вибудувана на ствердженні імперії у її різних проявах з одного боку, і її запереченні, не- переборному прагненні вирватися із її тенет за будь-яких обс- тавин — із іншого. Але передовсім ми є європейцями саме тому (і наш шлях єдиний — до європейських, а не євразійських цінностей як норми облаштування внутрішньоукраїнської домівки буття), що через своїх найвидатніших, найбільш обдарованих пред-ставників — гордість нації, ми спромоглися упродовж пер- ших трьох десятиліть минулого сторіччя, у часи найбіль- шого піднесення, злету українського національного духу, виплекати і витворити літературу (як, утім, і театр, музику, малярство, архітектуру, кіно), яка не лише не поступалася найкращим європейським зразкам, але й постала в один ряд із останніми. Котра є гідним внеском українства у скарб- ницю європейської, а отже, і світової цивілізації та куль- тури. Відтак перед нинішніми українськими філософами стоїть завдання як сприяння виданню масовими (а отже, і набагато дешевшими) накладами творів усіх вищезгаданих авторів, так і — що особливо важливо і доступно — завдання повновагого ос- мислення цієї багатющої спадщини, узятої в усій її різнома- нітності та заглибленості стосовно найпотаємніших закутків людської душі та серця. Оце і буде однією із найкращих відповідей філософів Ук- раїни на виклики доби, бо лише той, хто добре пам’ятає минуле, власну історію, постійно рефлектує над її уроками, лише той може сподіватися на кращу долю — хоч синам, як не собі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Художній спосіб осягнення світу як буттєве самоствердження людини» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
