Позитивні та негативні виміри антропокультурного: витоки осмислення проблеми
Проблема негативного — у співвідношенні із позитивним — вперше була поставлена та знайшла свою чітку артикуляцію у філософії ХVIII сторіччя. Мабуть, це було пов’язане із тим, що саме у цей час філософія модерну почала досягати свого апо- гею, а відтак вперше змогла поставити в загальному вигляді питання про співвідношення добра і зла, які були відомими до цього як окремі феномени, але котрі раніше не стали предме- том спеціального понятійно-категоріального порівняльного аналізу. Такий аналіз став можливим і предметним після роз- різнення теоретичної та практичної філософії як його переду- мови. Вперше питання про зло, гріховність та страждання, про їх витоки у Божому світі підняв у своїй концепції теодицеї Ляйб - ніц. Він обґрунтував точку зору, у центрі якої ідея про вип- равдання Бога за існуюче у світі зло. Бог, котрий створив світ як найкращий із усіх можливих світів, не бажає зла, гріха та 63страждання, проте припускає їх можливість та виправданість у розмаїтті буття (із темними сторонами останнього — включно). Ця теоретична позиція була розкритикована як сучасни- ками Ляйбніца, так і мислителями подальших часів, розкри- тикована у плані заперечення самої ідеї виправдання Бога як творця найкращого із світів. Адже ця позиція так чи інакше виправдовувала зло у житті, темні сторони буття. І саме це виправдання не могло бути підтриманим ні з морального боку, ні у плані гуманістичної світоглядної теоретичної позиції, яка саме упродовж другої половини ХVIII — у ХІХ столітті почала усе активніше завойовувати позиції у духовному та практично- духовному освоєнні світу. Найбільш принциповим, концептуально вагомим кроком в осмисленні позитивного та негативного у людському єстві та світові людини була концепція І.Канта, який у своїй пізній ро- боті «Релігія у межах лише розуму» (1793 р.), особливо у роз- ділі «Про походження зла у людській природі», вперше у світовій думці чітко поставив питання не лише про чуттєві схи- льності як витоки зла, але й про моральні його витоки, витоки злої волі. Якщо в «Критиці практичного розуму» засадничі поло- ження етики, які підсумовувалися у тезі «добра воля і є воля взагалі», збігалися із максимами практичної поведінки, то «Ре- лігія у межах лише розуму» залишає засадничі положення ри- горизму практично без змін, проте тут уже була проведена грань між ними та максимами. Виходячи із цього, Кант пише про зло не як про основоположення (адже добро залишається у людині таким же вихідним, як і зло), а як про максими пов- сякденного життя. Він виходить із тези, що людському єству притаманні почасти добрі, почасти злі схильності. Ці схиль- ності у людини є вродженими, «але не у тому сенсі, що при- чина цього — саме народження» 46 . При цьому добро і зло у людині — це не добро і зло в індивідові, а у людині як родові, у противному разі можна було б визнати одного від природи добрим, а іншого — злим. Кант аналізує ступені «злого серця», яких виділяє три: перша, коли схильність перевершує обов’язок, друга, коли мо- 64ральні мотиви змішуються із неморальними, і третя — зіпсо- ваність, розбещеність людського серця, схильність до прийняття злих максим. Зле серце вповні виступає на першому ступені, коли людина усвідомлює моральний закон, проте прий має як максими своєї поведінки відхилення від нього. При цьому важ- ливо зазначити, що зло є необхідним у людині як роді не об’єк- тивно, а суб’єктивно, тобто воно є «необхідним у кожній, навіть найкращій людині» 47 . У противному разі воно було б необхідним як необхідність самої природи, що суперечить вис- хідній тезі про неприродне походження злого. Воно є морально злим і визначене «не природними задат- ками, а чимось таким, що може визначатися щодо людини як осудне, відтак полягає у протилежних закону максимах сва- волі» 48 . Пізніше Шеллінг у філософських дослідженнях про сутність людської свободи більш чітко виразив цю думку: «прагнення сваволі до звеличення є злом» 49 . Саме тому, що лю- дина творить зло зі своєї волі, це зло й називається висхідно, чи радикально злим у природі людині. Ніби забувши про свої попередні твердження у «Критиці практичного розуму» Кант пише, що «причину цього злого не можна… , як це зазвичай роблять, вбачати у почуттєвості людини й природних схиль- ностях, котрі виникають звідси» 50 . Цікаво, що Кант повторює цю думку у ряді варіацій, від- тінюючи різні грані питання, наприклад: «природні схиль- ності, що розглядаються самі по собі, є добрими, тобто незаперечними, і було б не лише марно, але водночас і шкід- ливо та заслуговувало б на осуд, якби були спроби викорінити їх… Лише морально протипоказане саме по собі є злом, відтак, повинно бути відхиленим і повинно бути викоріненим» 50 . Кант засуджує погляди, які були, власне, його попередніми погля- дами: «Це цілком звичайне уявлення моральної філософії, що існування морально злого в людях пояснити легко — з одного боку, із сил і спонук чуттєвості, а з іншого, із безсилля спонук розуму (поваги до закону), тобто зі слабкості» 51 . Проте при цьому Кант розуміє, що було б неправильним ототожнювати волю лише зі злою волею, адже у такому разі людина ототожнюється із диявольським створінням. Кант ви- суває тезу про злу волю як таку, що опосередкована волею доб- 65рою, моральною: «Людина (навіть найгірша), якими б не були її максими, не відрікається від морального закону, так би мо- вити, як заколотник (із відмовою від послуху). Скоріше, цей закон у силу моральних задатків людини діє на неї невідво- ротно… Але у силу своїх природних задатків, у наявності яких він також не є винним, він прив’язаний і до мотивів почуттє- вості та приймає їх (згідно з суб’єктивним принципом себе- любства) у свою максиму. Якщо ж вона приймає їх у свою максиму як самодостатню підставу для сваволі, не звертаючи увагу на моральний закон (а останній усе ж у ній є), то вона буде морально злою» 52 . Зло виникає тоді, коли людина, приймаючи моральне як єдину максиму своєї поведінки, виходить із почуттєвих схи- льностей. Проте це уже не первинні природні схильності, а схильності зі сфери розуму, моральності: «різниця між тим, добра людина чи зла, полягає не у різниці між мотивами, які вона приймає у свою максиму (не у її матерії), а в субордина- ції (у її формі): який із зазначених двох мотивів робить вона умовою для іншого» 53 . Ця зла воля, що є результатом опосередкування її волею доброю, саме у силу цієї опосередкованості не може бути по- доланою самою людиною: вона «не може бути знищена силами людини, адже це могло б відбутися лише за допомогою добрих максим, чого не може бути, якщо вище суб’єктивне підґрунтя усіх максим наперед вважається зіпсованим» 54 . Інакше, аніж у «Критиці практичного розуму», Кант тлу- мачить і поняття морального самовдосконалення. Характер- ними у цьому плані є ті приклади, до яких він звертається. «Так, поет-філософ вивищує людину, оскільки він повинен боротися зі схильністю до злого у самому собі, — що він зміг у собі подолати, — у вищий ранг на моральній драбині чес- нот, навіть вище, аніж небожителі, котрі, у силу святості своєї природи, захищені від усякої можливої спокуси (Світ із його недоліками краще, аніж царство безвольних ангелів. Галлер)» 55 . І, нарешті, із усього цього, стосовно питання походження зла, Кант робить висновок, що «зле могло виникнути лише із морально злого» (а не із однієї лише обмеженості нашої при- 66роди), «зле виникає зі свободи» 56 . Тут уже чітко проглядається підхід до однієї з центральних тем екзистенціалізму (згадаймо хоча б Сартра: людина приречена на свободу). Через це людина обирає добро або зло — тут ми знаходимо істотну рису у розвиткові поглядів Канта. Подібна думка не могла виникнути у «Критиці практичного розуму». Це іще не кіркегорівське абсолютне розрізнення добра і зла, проте це уже й не «Критика практичного розуму» із її категоричним імпе- ративом, із її поняттям волі як загальнозначущої, котра ґрун- тується на принципі усвідомлення необхідності. Тут уже з’являється поняття вибору, іще вибору емпірич- ного, вибору поміж добром і злом, а не умоглядного, проте саме ця новація була тією, котра відіграла виняткову роль у подальшій філософії, у філософії життя, персоналізмі та ек- зистенціалізмі. Цікаво, що непослідовність Канта у «Релігії у межах лише розуму» (непослідовність стосовно вихідних принципів кри- тичної філософії, а не у самій цій праці, яка є цілковито струн- ким та несуперечливим розгортанням власного принципу) — ця непослідовність була зумовлена його ж послідовністю стосовно іншого питання — питання проведення визначальної тези про автономність моралі, її незалежності й визначальної ролі сто- совно віри, тези, витриманої у дусі Просвітництва. Якщо цю тезу, котра має у тенденції своїм логічним наслідком обож- нення людини, довести до кінця, то виявляється, що обожнена людина перетворюється на людину-бога. Релігія, яка перетворилася на релігію у межах лише ро- зуму, на автономну від церкви релігію, не могла базуватися на звичайній для усіх християнсько-церковних учень тезі — «Бог є добро», а могла бути виведеною лише із іншої тези — «Бог своїм актом волі вибирає добро», де Бог перетворюється із абст- рактної безликості в особистість. Адже «релігія», де людина рівна Богові, не може виходити із абсолютного, необмеженого і фаталістичного детермінізму, а повинна визнавати право лю- дини на вибір, на творчість. У більш широкому плані проблема полягає у наступному: чи людина є творцем власної долі, чи ця доля є середовищем, котре абсолютно обумовлює волю та дії людини. Відтак Кант 67із необхідністю прийшов до поняття особистісного характеру Бога, що теологічною мовою означало поняття свободи ви- бору, виходячи із «релігії», котра мислиться у межах лише розуму. Отже, значущість піднятого Кантом питання розповсюд- жується як на власне етику (проблема добра та зла, вибору, совісті й відповідальності тощо), так і виходить далеко за її межі, поширюючись на усю філософію. Передовсім Кант був, мабуть, чи не першим у новоєвропейські часи мислителем, що прямо й недвозначно вказав на злу волю як істотний мо- мент буття людини у світі. Цим самим він відкрив широке поле дослідження й осмислення цього феномену як у власне філософії, так і літературі та мистецтві, чим зробив не мен- ший внесок у становлення філософської антропології, аніж своїми класичними трьома «Критиками» та іншими працями. Тепер слід перейти до розгляду вихідних параметрів по- няття інтелекту, його когнітивних та сенсоутворюючих, бут- тєво значущих вимірів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Позитивні та негативні виміри антропокультурного: витоки осмислення проблеми» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
