Есенційні та екзистенційні параметри людського буття
Природа людини, людське єство не просто дійсно існує, але й справляє колосальний вплив на усі складові життєдіяльності людини. А існує воно, це єство, як визначально, починаючи із першовитоків, внутрішньо суперечливе явище. І у філогене- тичному плані, і у плані персонального буття кожного. Біологічна недостатність людини була вирішальним чин- ником її становлення як окремого виду, біологічного і со- ціального. Вона ж визначила у подальшому і суперечливість людського єства як його найбільш вагому прикметну рису. Йдеться передовсім про те, що формулювання Спінози: не плакати, не сміятися, не проклинати, а розуміти, — є вірним із точністю до навпаки. При характеристиці людської при- роди засадничою є якраз теза, що людину у рівній мірі ха- рактеризує як самосвідомість, так і уся сукупність того, що у Нові часи було прийнято називати афектами. Себто справжня, реальна, а не вигадана людина дійсно виявляє себе у діалектиці sapiens-demens. Бо, зрештою, вона існує на межі — межі природного і культурного. Як зазначає фран- цузький дослідник Е.Морен, «нам потрібно пов’язати осудну людину (sapiens) із людиною виробляючою, людиною тех- 44нічною, людиною будуючою, людиною, що тривожиться, лю- диною екстатичною, людиною, що співає і танцює, людиною нестабільною, людиною суб’єктивною, людиною уявною, людиною міфологічною, людиною кризовою, людиною нев- ротичною, людиною еротичною, людиною, що не знає міри, людиною-руйнівником, людиною свідомою, людиною несві- домою, людиною магічною, людиною раціональною: одна і та ж особа виявляє себе у безлічі образів у ході остаточного перетворення... Відтворюючи обличчя людини, слід брати до уваги міф, свято, танець, спів, екстаз, любов, смерть, непомірність, війну... Не можна відкидати як «шум», від- ходи, осадок ні ефективність, ні невроз, ні безлад, ні випад- ковість» 34 . Із цього випливає також необхідність усвідомлення того, що людину характеризують усі можливі її сутнісні визначення (діяльна, розумна, безумна, ігрова, суспільна, політична, іс- тота, що створює знаряддя праці, що характеризується арти- кульованою мовою і т.д. і т.п.). Але характеризує її не в абсолютному сенсі, а у плані того, що самі ці ознаки існують лише у своїй внутрішньо суперечливій єдності та культурно-іс- торичній плинності. Себто такими характеристиками вони виступають не у своїй окремішності, самосутності, а лише тому, що вони від- бивають певні грані єдиного і водночас внутрішньо суперечли- вого процесу реальної людської життєдіяльності, існування людини як теж межового феномену, що знаходиться на грані, на взаємопереході існування як безпосередньої фактичності та як процесу особистісного проходження через усі можливі ек- зистенціали буття (страх, турбота, рішимість, вибір, проект, надія, совість тощо). Через це дійсно принципове значення має те, що людське існування є такою ж визначальною ознакою людини, як і набір її сутнісних характеристик. Це існування радикально відрізняє її від існування усіх інших організмів: «людське життя не може «бути прожите» шляхом відтворення видового образу життя; якраз вона повинна жити. Людина — єдина тварина, для якої її власне існування виступає проблемою, яку вона має розв’язати і від якої вона не може втекти» 35 . 45Отже, не можна адекватно охарактеризувати людське єство, якщо виходити лише із протиставлення сутності та іс- нування людини і не враховувати складноструктурованості, ієрархічності як обох понять, так і їх взаємозв’язку та взає- мообумовленості. Співвідношення есенційного та екзистенціального у бага- товимірному світі людини має два глибинно, внутрішньо опо- середковані аспекти. Перший пов’язаний із кризою класичного філософування, кризою парадигми самосвідомості, до визначальних ознак якої (цієї парадигми) належать монологічність, логоцентризм, бе- зальтернативність, орієнтація на гіперактивізм і просвітницьку модель облаштування світу, схиляння перед гранднаративами. І однією із найважливіших ознак цієї класичної філософської рефлексії була якраз акцентація на інваріантах людського єства (які, звісно, існують, нехай і у своїй культурно-історич- ній плинності). При цьому ігнорувалася, відсувалася на другий план одвічна проблемність людської природи та існування лю- дини, котра (людина), у силу своєї біологічної недостатності та закинутості у світ сущого, постійно перебуває у ситуації ек- зистенційної невизначеності та напруги. І щодо другого аспекту співвідношення есенційного та ек- зистенційного. Тут йдеться про абсолютну неоднозначність, як засвідчив досвід теоретичних пошуків останнього сторіччя, від- повідей на кардинальні питання переходу до постметафізики, некласичного філософування: і щодо предметних сфер, нап- рямків, і щодо підходів, методів дослідження (онтологія, фун- даментальна включна, феноменологія, аж до феноменології тіла, герменевтика, екзистенціалізм, структуралізм, аналі- тична філософія, постмодернізм, філософська антропологія). При цьому, незважаючи на всі досягнення теоретичної думки останнього сторіччя, засвоюючи їх, не можна насліду- вати їх в абсолютному смислі, а треба виходити із плюсів та мінусів некласичного теоретизування. А саме: йдеться про те, що останнє є внутрішньо двоєдиним. Незаперечно, що завдяки йому розкрилися принципово нові пласти світорозуміння, ба- чення людської природи, багаторівневість і багатовекторність людського єства. Проте при цьому воно не змогло по-справж- 46ньому протистояти суб’єктивізмові, безмежному індивідуа- лізмові, релятивізмові у підході до визначальних норм та цін- нісних орієнтацій. Не змогло протистояти ствердженню і практиці тоталітарних режимів, бюрократизації суспільного життя, стражданням і крові мільйонів людей. Не змогло, якщо говорити у цілому, протистояти згубній для людини прогресуючій тенденції втрати нею інстинкту самозбере- ження. Отже, більш детально про той вимір людського єства, який репрезентується поняттям існування. Становлення і ствердження цього поняття, як уже зазначалося вище, пов’язане із тим, що людина, в силу своєї біологічної недос- татності, закиненості (незалежно від її волі і її свідомого рішення) у світ сущого, постійно перебуває у ситуації екзис- тенційної невизначеності, а отже, вічного пошуку dasein-y, тобто своєї справді буттєвої визначеності, яка, на відіміну від повсякденного, буденного, минущого сущого, і є для людини справжнім її буттям, істинним буттям або буттям в істині: «Проблема існування людини — проблема унікальна за своєю природою; адже вона, можна сказати, випала із природи, проте все ще перебуває в ній; вона почасти божество, почасти тварина; почасти безкінечна, почасти кінечна. Необхідність знаходити завжди нові розв’язання протиріч свого існування, знаходити щоразу нові, більш високі форми єдності із при- родою, своїми ближніми і самим собою, слугує джерелом усіх психічних сил, що рухають людиною, усіх її пристрастей, афектів і тривог» 36 . Виходячи із такої принципової відкритості людського іс- нування, одвічної і незборимої проблемності буття людини, можна спостерігати цікаву діалектику. Йдеться про те, що розум, який історично виступав стосовно цілісної людської життєдіяльності у своїй подвійній функції: і як підвалина са- моствердження людини, центральний засіб прогресу цивіліза- ції і культури, і, в силу постійних історичних катаклізмів, як прокляття людини (адже усі свої рішення людина приймає зважено і продумано), — все рівно, хай і у радикально транс- формованому вигляді, залишається однією з головних надій, опорою сподівань людства, бо лише через постійний обрахунок 47варіантів рішень і пошук найбільш оптимальних, людиномір- них і результативних із них, людина може сподіватися на свій подальший поступ і існування. Як відомо, поворотом до сучасного бачення проблеми існування позначене її розуміння С.Кіркегором. Існування, згідно з Кіркегором, одиничне, особистісне, кінечне, непов- торне і розкривається через специфічну екзистенційну діалек- тику, взаємозв’язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів розглядається і набуває відповідного змісту не у своїх самосутності, а як момент неповторної інди- відуальної долі. Поняття існування постало як одне із визначальних у за- хідній філософії ХХ сторіччя, передусім в екзистенціалізмі. Це стало результатом безперервної низки фундаментальних потрясінь, які супроводжували людство впродовж усього ХХ століття, що привело, не могло не привести до різкого озна- чення відвертого і багатопланового дефіциту гуманності у са- мому фундаменті науково-технічної цивілізації — у стосунках між людьми. У цей час феномен існування і висувається на перший план, як у практично-духовному, так і у теоретичному відношенні. Існування тут береться у його простій фактичності, відтак екзистенційне — це те, що відноситься до існування, посилає- ться на нього. На відміну від ситуації повсякденності, знео- соблення, конформізму, тут ми маємо справу із буттям того сущого, яке відкрите для відвертості буття, у якому людина завжди знаходиться у ситуації піклування про щось. Відтак, як вважають представники екзистенціалізму, існування від- носиться передусім і цілковито до сфери людського буття, а не до того, що існує саме по собі чи того, що людині слід, пот- рібно робити. Екзистенціальне мислення розгортається саме у сфері так інтерпретованого буття, і у такому ракурсі усі інші філософські проблеми є похідними від цієї осьової і визнача- льної проблеми — буття як проблеми людського існування. Гайдеггер інтерпретував існування як буття-у-світі (Da- sein), яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування, тобто до буття, взя- 48того у його справжньому, дійсному значенні. Такий вихід здійснюється людиною, згідно з феноменологічним гайдегге- рівським описом і аналізом, через усвідомлення (точніше — осягнення) конкретним індивідом своєї закиненості у світ та конечності і, отже, метафізичного страху перед цим, і, відпо- відно, проходження через пограничні ситуації, фундамента- льні екзистенціали турботи, рішучості, проекту, надії, совісті та інших. Відтак конечність, смертність існування виступає як висхідний феномен, що визначає структуру існування, прони- зує усі складові людського життя, його культурно-історичні форми. Релігійний екзистенціалізм (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Бубер, Шестов) в інтерпретації існування робить акцент на та- кому способі трансцендування, як звернення до абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення лю- дини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові. Божест- венне є твоє, а Бог — найбільш інтимний і надійний із друзів. Водночас залучення людини до Бога є для неї самозаглиблен- ням, що дозволяє одержати новий, трансцендентний вимір буття. При цьому, у загальному дусі екзистенційно-трансцен- дентної методології, Бог трактується передусім через заперечення будь-яких позитивних характеристик божества і відгородження його від світу через систему заперечень. Ясна річ, що такий підхід дає дуже багато для можливості самореалізації людей віруючих, розкриваючи перед ними нові горизонти знаходження внутрішньої гармонії і душевного спо- кою, таких важливих для цих людей. Проте в ньому закладе- ний і більш універсальний евристичний потенціал, що дозволяє розкривати потаємні риси людського єства, виходити на внутрішньо суперечливі характеристики існування людини як потенційно багатовимірного і проективного: «Людина завжди, — зазначає К.Ясперс, — є більше того, аніж вона знає про себе. Вона не однакова у всіх випадках, вона є шлях; не лише існування, яке дарується свободою, виходячи із якої лю- дина ще у своєму діянні вирішує, що вона є. Існування лю- дини — не коловорот, що просто повторюється у поколіннях, і неясне, котре відкривається собі, існування. Людина прори- вається через пасивність тотожних кіл, які постійно знову і 49знову виникають, і від її активності залежить продовження руху до мети, яка переслідується. Тому людина розщеплена у глибині своєї сутності. Як би вона не мислила себе, мислячи, вона протистоїть самій собі і усьому останньому. Усі речі вона бачить у суперечностях» 37 . Французький екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді існування виходили із того, що справжнє існування не може інтерпретуватися як спрямованість до буття (яке завжди, на їх погляд, пронизане знеособлюючими рисами і тому є неспів- мірним людині, особистості, відчуженим від неї), а навпаки — із того, що свідомість і буття складають систему протилеж- ностей, а свобода — через ствердження ніщо — виступає віссю людського існування. Справжнє існування є передусім виз- нанням свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особ- ливо підкреслюється при ствердженні справді людського існування, яке реалізується через свободу, роль і значення ви- бору та індивідуальної ініціативи. Далі від усіх цим шляхом пішов Камю, який пов’язав справжнє існування із безперервним запереченням, абсолют- ним нонконформізмом 38 . Отже, поняття існування у його тлумаченні у ХХ ст. зіграло якщо не визначальну, то принаймні не останню роль у світосприйманні сучасника, насамперед у плані показу обме- женості конформістської свідомості, ролі індивідуальних твор- чих зусиль при ствердженні гуманістичних засад у світі, значно пронизаному процесами знеособлення, розкриття обме- женості сцієнтистської моделі світосприймання. Своєрідну, але зовсім неоднозначну інтерпретацію одержує у такому контексті проблема особистості і особистісної самоі- дентифікації. З одного боку, згідно з екзистенціалістським під- ходом, самоідентифікація особистості відбувається лише на власній основі, осібним, монадологічним чином, лише через виявлення особистісного виміру предметно-діяльнісних харак- теристик суспільної життєдіяльності. Відтак «безвідносно до конкретної різноманітності діяльності, зовнішньої залежності і різним цілям людина усе ж залишається у чомусь собі то- тожною, виявляє «структуру» своєї особистості і людини як такої. При цьому для екзистенціалістів істотним став не конк- 50ретно-предметний зміст дії, а лише вияв у ній єдиної струк- тури людської особистості, «буття», ставлення людини до усього, що відбувається, його особливий статус як суб’єкта дії. Можливостей, які в ній самій закладені (хай навіть ті, що не знайшли ніякого втілення)» 39 . Звідси випливає така важлива характеристика особистості, як її незвідність ні до яких предметних (у даному випадку — уречевлених) визначеностей і, відповідно, глибинно закладена у ній багатовимірність, проективність. Особистість, опредме- чуючи усе, «сама не є предметом і не може бути предметом. Особистість — корелят всілякої предметності. Її дійсність у її актах, вона не виявлена, не репрезентована ні в якій заверше- ній і конкретно даній структурі, а постійно проектує себе» 40 . Проте в рамках даного підходу є і дещо інші інтерпретації особистісної специфіки. Зокрема, М.О.Бердяєв, розглядаючи проблему особистості, акцентує увагу на безперспективності її становлення і розвитку в умовах, коли індивідуалізм стає домінантною парадигмою суспільної життєдіяльності: «Інди- відуум співвідносний роду. Особистість же співвідносна су - спільству. Особистість передбачає інші особистості і спільноту особистостей. Індивідуум живиться родом, і він смертний, як смертний рід. Особистість же не поділяє долю роду, вона безс- мертна. Складність людини у тому, що вона є і ін дивідуумом, частиною роду, і особистістю, духовною істотою. Через це справжня етика персоналістична, а не ін дивідуалістична. За- душлива ізоляція особистості у сучасному індивідуалізмі несе загибель, а не торжество особистості, є знеособленням особис- тості» 41 . Аналогічну думку розвиває і Е.Фромм, зазначаючи, що для більшості представників західної культури «індиві- дуалізм був не більше, аніж фасадом, за яким приховувалися невдачі у набутті індивідуального почуття ідентичності» 42 . Виходячи із заперечення в існуванні (як виокремленні істинного буття у системі сущого) його розчиненості у повсяк- денності, феномен існування тісно пов’язаний із трансценду- ванням, із постійним прагненням до справжніх, невідчужених характеристик людського буття, про що уже йшлося у попе- редньому розділі. При усій різнобарвності в інтерпретації да- ного поняття різними філософськими напрямками ХХ століття 51усіх їх об’єднує думка про специфіку людської природи, ек- зистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об’єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Про те, що у людському світі пізнання взаємодіє із цін- ностями, сфера дійсного зі сферою бажаного, причому останнє може мотивуватися найрізноманітнішими, іноді здавалося б абсурдними (на перший погляд) чинниками, надзвичайно яск- раво заксвідчує відкриття ролі несвідомого, тобто цілої системи потаємних сторін людської душі і єства, сукупності афектів, не- свідомого, яке, витісняючись, сублімується у низці мотивацій- них чинників людської поведінки, що виливається у цілу сис- тему надзвичайно урізноманітнених і різнонаправлених бажань, вчинків і явищ, починаючи від неврозів — на одному кінці — і кінчаючи розгортанням сублімованої творчої діяльності — на другому. Це відкриття належить до одного із основоположних у ХХ ст., що значною мірою визначило весь інтелектуальний клі- мат і перебіг тих процесів, які протікають в культурі. Причому якщо засновник такого підходу З.Фройд за основу характеру і поведінки брав лише різні типи лібідозної організації особис- тості (що приносить певні плоди передусім у психіатричній практиці), то його послідовники, зокрема Е.Фромм, акцент роб- лять на тому, що такою основною характеристикою поведінки особистості виступає специфічний різновид відношення людини і світу. І це в свою чергу має особливе значення для встанов- лення типів орієнтації людини у світі. Іншими словами, йдеться про глибинні, внутрішньо суперечливі і екзистенційно напру- жені, але історично зумовлені пласти людського єства і їх вияв, через витіснення і сублімацію, у спонукальних мотивах низки феноменів людської поведінки. У цьому плані «люди схожі, адже усім нам дісталася одна людська ситуація із її екзистен- ційними дихотоміями; люди унікальні, адже кожний по-своєму розв’язує свою людську проблему. Сама безкінечна різноманіт- ність особистостей характерна для людського існування» 43 . У такому контексті, виходячи із абсолютно неоднозначної, внутрішньо суперечливої, екзистенційно напруженої природи людини, Е.Фромм виділяє два ряди людських характерів і від- повідних різнонаправлених орієнтацій у світі: плідну і не- 52плідну 44 . Перша відповідає потребі і логіці «бути», друга — від- повідно потребі і логіці «мати». Якщо для першої характер- ний акцент на бутті, його глибинних, екзистенційних вимірах, то для другої — акцент на орієнтації у світі буденності, сущому, не освітленому ідеалами повноцінного саморозкриття людсь- кого єства і відсутності відповідної потреби у багатобарвній, повномасштабній самореалізації. До першої орієнтації відно- сяться такі її різновиди, як продуктивність і глибинне осяг- нення світу, ментальне і емоційне, із допомогою розуму і любові. Це також турбота, відповідальність, повага і невідсто- ронене, не сцієнтистськи орієнтоване знання. Отже, підсумовуючи, до продуктивних орієнтацій віднося- ться творча діяльність, любов та розумність як здатність не спотворювати і не фальсифікувати речі, людей, себе. Відпо- відно, до непродуктивних орієнтацій відносяться рецептивна (прагнення якомога більше взяти у речовому плані і лише при виконанні цього завдання вважати задовільним стан власної душі), експлуататорська (прагнення одержати те ж саме, але уже з допомогою сили і хитрості, причому у психологічному плані тут панують підозрілість і цинізм, заздрість і ревнощі), корислива або ж зажерлива (прагнення замкнутися у світі уже надбаного, мінімум віддавати, але максимум привласнювати, при цьому усі людські вартості, включаючи любов, оцінюю- ться через володіння), ринкова (прагнення досягти економіч- ного успіху через знеособлені форми поверхових, чисто рольових зв’язків, що пов’язане, відповідно, із байдужістю до інших, а відтак і до себе). Звичайно, як зазначає Е.Фромм, при цьому йдеться про певні ідеальні типи. У реальному ж житті кожний індивід поєд- нує ті чи інші із зазначених (як продуктивних, так і непро- дуктивних) орієнтацій, проте усе ж слід констатувати, що реалізований ним підхід має цілком певний методологічний по- тенціал і може бути продуктивно використаним при розгляді тих чи тих аспектів взаємозв’язку антропо- та соціокультурних зрізів людського життя, ролі в останньому свідомих та несві- домих чинників, раціонального та ірраціонального. Остання тема надзвичайно велика і об’ємна, через що її висвітленню присвячені праці дуже багатьох дослідників, і 53стане предметом розгляду в окремому підрозділі книги, проте про одне при цьому варто сказати: людське буття не лише ка- тастрофічно б збідніло при випадінні із його структури чинни- ків несвідомого й ірраціонального, але воно при цьому взагалі стало б неможливим. У цьому зв’язку М.Бубер цілком слушно зазначив: «...ми лише у тому разі відчуваємо усю глибину ант- ропологічного питання, якщо визнаємо специфічно людським і те, що не належить у людині розумній істоті. Людина — не кентавр, але повною мірою людина. Ми можемо зрозуміти її, знаючи, що, з одного боку, в усьому людському, включаючи думку, є дещо, що належить спільній природі живих істот і лише через неї пізнаване, і що, з іншого боку, немає жодної людської якості, яка цілком би належала спільній природі живих істот і була б пізнавана, лише виходячи із цієї природи. Навіть і голод людини — не те ж саме, що голод тварини. Люд- ський розум потрібно розуміти лише у зв’язку із людським «не — розумом» 45 . Так, дійсно, людина живе у раціоналізованому світі і її повсякденна діяльність пов’язана із постійним цілепокладан- ням і цілком свідомим вибором тих чи тих варіантів поведінки і дії, однак самі спонукальні мотиви цієї дії, незалежно від того, чи вони усвідомлюються, чи ні, детермінуються надзви- чайно широким спектром як роздумів, так і під- чи несвідо- мих чинників окремих вчинків і поведінки у цілому. Про це свідчить як багатовікова історична практика із її найнеймо- вірнішими подіями і рішеннями тих чи тих зверхників, так і над звичайно плідний і різноманітний доробок на ниві літера- тури, мистецтва, малярства, кінематографа, який був би просто неможливим за умови, якби людське життя протікало лише за наперед скроєним сценарієм, до кінця осмисленим і раціонально відпрацьованим. Та і, зрештою, без фактору ірра- ціональності (і тісно пов’язаної із нею такої невід’ємної риси людського буття, як випадковість) людське життя стало б просто прісним і малоцікавим, втратило б принади багато- барвності і стереоскопічної об’ємності. У цьому плані людський світ — це світ також і зла (хоч і не абсолютного), а не лише добра, де суперечливо взаємодіють фактори розуму і емоцій, совісті і голого розрахунку, егоїзму 54і альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різ- ного роду архетипи колективного несвідомого, символічної сфери, які у людському світі грають непересічну, набагато бі- льшу, аніж це уявлялося в ХIХ ст., роль. Набагато більше зна- чення у світі людської культури грають також стереотипи поведінки, детерміновані різними аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то і некрофілії, насильства і руй- нації, а не лише біофілії, життєствердження, установки на тво- рення, на закріплення єдності людини та людини. Як стало зрозумілим у ХХ ст., особливо в результаті тих со- ціальних потрясінь, які впродовж нього відбувалися, револю- цій, міжнаціональних і міжцивілізаційних зіткнень, воєн (світових і громадянських — включно), авторитарних та тоталі- тарних режимів, гострих класових конфліктів, національно-виз- вольних рухів, розпаду останніх імперій, побудови су спільств масового споживання і масової культури, суспільств постін- дустріальної доби, — антропокультурні, що витікають із людсь- кої природи чинники сукупної життєдіяльності грають у ній роль аж ніяк не меншу, аніж соціокультурні, і визначають цілий спектр різнонаправлених цивілізаційних процесів. При- чому йдеться передусім про творчі, будівничі, консолідуючі і стабілізуючі аспекти антропологічного в культурі, а не лише ті, що вносять хаос і дисгармонію. Втім, у людському житті у чис- тому вигляді, у, так би мовити, рафінованій формі, не існує ні того, ні другого, так само не можна говорити як про якесь аб- солютне, космічне зло про відчуження, адже без об’єктивації людської суб’єктивності, не лише упредметнення, але і уречев- лення, творення та і саме існування культури, як і власне те, щоб особистість таки відбулася, здійснилася, не є можливим. Отже, людське існування у своєму реальному вимірі поз- начене неоднозначною і внутрішньо суперечливою взаємодією ряду чинників. З одного боку, особистісне буття характери- зується постійною екзистенційною напругою як наслідком за- киненості у світ повсякденності і через це характеризується безперервним трансцендуванням як проектом буття. Проте, з іншого боку, особистісна самодетермінація неможлива поза системою об’єктивацій, яка відповідає на одне із одвічних за- питань людського існування: а навіщо? 55Об’єктиваціями і регулятивами виступають не лише пред- мети, але і форми та норми поведінки (об’єктивований бік світу інтерсуб’єктивності) і знаки, що втілюються у системі мате- ріальної, комунікативної та духовної культури. Ці три страти об’єктивації взаємоопосередковані і виражають взаємозв’язок різних сфер людської життєдіяльності і культури. Відтак об’єктивація є не лише результатом суспільної поведінки і діяльності, але і їх регулятивом, а отже, вагомою складовою мотиваційної сфери людини. Адже система об’єктивацій, у кін- цевому рахунку, збігається із системою людської культури, взятої у плані спадкоємності, відтворення та вибору — колек- тивного та індивідуального. При цьому об’єктивація у пред- метному плані є зворотним боком особистісного розвитку: через систему об’єктивації успадковується система навиків та вмінь, способів діяльності та спілкування, засвоєння та селекція яких становить суттєвий аспект процесу соціалізації і самоздійс- нення особи у її постійному самооновленні, намаганні індивіда перейти межі напередзаданості, виконати особистісний проект буття. Через це і поширена серед дослідників цілком слушна думка про те, що справді людське буття неможливе поза пос- тійним творчим самоствердженням особистості, у якому і поєд- нуються, хай і у такий парадоксальний, неоднозначний спосіб, як постійна суперечливість вищеозначені риси об’єктивації і трансцендування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Есенційні та екзистенційні параметри людського буття» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
