Проблемність людського буття: неоднозначність людської природи як детермінанта антропо- культурних та соціокультурних параметрів світу
Людське буття саме по собі є феномен надзвичайно широ- кий і суперечливий, воно охоплює цілу низку зрізів, рівнів і підрівнів, зокрема питання про специфіку людської природи, сутність і існування людини, екзистенційну напругу як прик- 25метну рису людського єства, питання співвідношення біоло- гічного і соціального у людині, антропогенезу і подальшої долі людини, а також індивідуального і родового, особистісного і суспільного, людини і людства, міжцивілізаційних стосунків, макрокосму і мікрокосму, духовного і тілесного тощо. Тобто, як бачимо, проблема людського буття виступає у дослідниць- кому плані як вельми структурова і багаторівнева, але її суть полягає в парадоксальній обставині, смисл якої в тому, що лю- дина є принциповою новизною у природі, її химера, через що буття для людини (в усіх його вимірах, як зовнішніх, так і внутрішніх) може бути даним лише через розкриття істинно людського буття як у його засадничих вимірах, так і у його реалізації. Через це «розгадка буття для людини прихована у людині. У пізнанні буття людина є зовсім особливою реаль- ністю, що не стоїть поряд інших реальностей. Людина не є роздрібненою частиною світу, у ній міститься цілісна загадка і розгадка світу. Той факт, що людина, як предмет пізнання, є водночас і тим, що пізнає, має не лише гносеологічне, але і антропологічне значення... Проблема людини не може бути підміненою ні проблемою суб’єкта, трансцендентальної свідо- мості, ні проблемою душі, психічної свідомості, ні проблемою духу, ні проблемою ідеальних цінностей, ідей добра, істини, краси та ін. ... В людині перетинаються усі круги буття» 8 . Філософська антропологія концентрує свою увагу на інва- ріантних (у даному випадку загальнолюдських), стійких при- родних, соціокультурних і особистісних якостях людини у їх суспільно-історичній та культурній плинності, специфічності стосовно певної епохи, далі — на філософському знанні про ці- лісний образ людини у певному типі культури та на антропо- логічних межах людського образу у безмежжі буття і самовдосконалення 9 . Цікавими і слушними у цьому плані ви- даються нам міркування Б.Т.Григор’яна: «...предметом філо- софського дослідження є людина у певній постійності і відносній незмінності своєї природи і водночас у тій неповтор- ній конкретно-історичній цілісності, у якій актуалізують себе ці його константні якості і властивості. Тому філософське пи- тання про те, що таке людина, є питанням про його природу і сутність, про закономірності і механізми функціонування 26даних йому від природи та придбаних в культурній історії від- носно постійних структур і якостей, питання про характерні особливості і спрямованості його безперервної зміни і розвитку, про неповторну своєрідність його сучасного конкретно-істо- ричного єства та буття» 10 . При цьому парадоксальність ситуації полягає у тому, що підхід до людини з позицій філософсько-антропологічної реф- лексії, який онтологізує ті чи ті параметри людського буття, але при цьому десубстанціалізує людину 11 , не може дати за- вершеної логоцентричної картини цього буття, а якби міг це здійснити, то водночас це означало б і кінець самої філософсь- кої антропології. Водночас у такому підході, різноплановому за своєю суттю, закладений і значний евристичний потенціал, який дозволяє якщо не знаходити остаточні відповіді на ті чи ті визначальні питання людського буття (та, зрештою, і не в цьому суть), то принаймні окреслювати певні характерні зрізи його конституювання і функціонування. Істотною при цьому видається думка М.Шелера про те, що ще ніколи в історії лю- дина не ставала настільки проблематичною для себе, як у ХХ ст., «коли вона більше не знає, ким вона є, проте водночас знає, що вона цього не знає» 12 . Якими ж були ці обставини (проблематичність людського існування та парадоксальна форма осягнення даної обставини), взяті не лише в плані концептуальному, з точки зору станов- лення, розвитку і кризи класичної раціональності і епохи Мо- дерну з їх логоцентричністю, розумінням розуму як головної контролюючої інстанції та вірою в безкінечний прогрес і мож- ливість усе більш упорядкованого облаштування життя, але і з точки зору об’єктивних процесів в антропо- і соціокультур- ному середовищі? Слід відразу зазначити, що ці процеси, котрі об’єктивно протікають (на теренах економіки, політики, сус- пільного життя, в екологічній та культурній сферах) позначені вельми значною неоднозначністю, суперечливістю, зіткненням різноспрямованих тенденцій і процесів. Зрозуміло, що ХХ сторіччя позначене, з одного боку, не- баченим до цього злетом людської думки, генію і творчих зу- силь, розквітом науки і техніки, освіти і медицини, транспорту і будівництва, зв’язку і телерадіокомунікацій, зростанням і 27закріпленням демократичних здобутків, ліквідацією світових імперій, підйомом середньостатистичного рівня життя, за кріп- ленням у західній цивілізації гарантій прав і свобод особис- тості і т.д. і т.п. Проте з іншого боку ХХ сторіччя не меншою мірою поз- начене небаченим до цього знеціненням індивідуального люд- ського життя на тлі постійних гуманістичних реляцій (нескінченні різнотипні політичні конфлікти і війни, концта- бори, голодомори, депортації, масові репресії, гоніння на іна- комислячих тощо), певною маргіналізацією особи і її вартісних уподобань, знеціненням високих ідеалів у цілому (знову ж на тлі їх підкресленого декларування), зрештою — проявами осо- бистісного дискомфорту, відчуттям закинутості, наростанням почуття невпевненості і напруги, постійними стресами, нега- тивним впливом пришвидшення темпу життя, поверховим спілкуванням, почуттям самотності при практично повній від- сутності можливості усамітнення у мегаполісах тощо. До того ж усе це накладається на низку надзвичайно гострих (і які до того ж мають особливість поглиблюватись) глобальних проб- лем: загрози термоядерного Армагеддону, проблеми стрімкого зростання народонаселення (особливо у країнах, що розвиваю- ться), продовольчої проблеми, проблеми обмеженості ресурсів планети, енергетичної кризи, особливо у плані переходу на від- новлювальні джерела енергопостачання, зростання техноген- ного тиску на довкілля, зрештою, низкою екологічних негараздів (забруднення суші і світового океану — хімічне, ра- діаційне тощо, парниковий ефект, потепління на планеті, озонні діри, утилізація відходів, наслідки кислотних дощів, обезліснення планети, зниження ресурсів питної води, панде- мії нових видів захворювань тощо), а також наростанням в ос- танній час напруги у міжцивілізаційних стосунках, яке, за поширеною зараз у світі думкою, відноситься чи не до найбі- льш зловісних нинішніх проблемних перспектив людства. Даючи власну характеристику «смертних гріхів цивілізо- ваного людства», знаний у світі соціобіолог і етолог К.Лоренц 13 акцентує увагу, зокрема, на таких із них, як надмірність со- ціальних контактів внаслідок скупченості індивідів на обме- женому просторі, передусім мегаполісів (а відтак і агресивність 28як спосіб відгородитися таким нелюдським чином від інших); спустошення природного життєвого простору, внаслідок чого відбувається руйнація не лише зовнішньої, але і внутрішньої природи людини, людського єства; надлишкове пришвидшення цивілізаційного розвитку, яке не дає можливості людині на- віть огледітись і по-справжньому осмислити події, що відбу- ваються; втрата бажання долати перепони, а відтак і втрата сильних почуттів і афектів; генетична деградація, внаслідок якої переривається розвиток і збереження норм суспільної по- ведінки; розрив із традицією, наслідком чого є надзвичайно гострий конфлікт поколінь; індокринація людства, усе більша уніфікація поглядів і стереотипів поведінки, що дозволяє влад- ній еліті на свій розсуд маніпулювати масами; загроза людству внаслідок можливості застосування зброї масового знищення. Відтак, враховуючи усі вищеозначені позиції і процеси як концептуального, так і антропо- та соціокультурного плану, можна говорити не лише про кризу ідентичності стосовно різ- них страт людської життєдіяльності, а й про виникнення ба- гатогранного і глибоко проникаючого явища, яке одержало назву антропологічна криза. Йдеться про феномен, який мо ж - на схарактеризувати як внутрішньо взаємопов’язані (тобто такі, що, тісно переплітаючись, справляють значний, якщо не визначальний обопільний вплив) процеси втрати цивілізацій- ної (у різних її стратах) та індивідуальної ідентичності. При цьому мається на увазі «подія, що відбувається із самою лю- диною і яка пов’язана із цивілізацією у тому розумінні, що дещо життєво важливе може безповоротно у ній (людині — Є. А.) зламатися у зв’язку із зруйнуванням чи просто відсут- ністю цивілізаційних засад процесу життя. Цивілізація — ве- льми ніжна квітка, вельми тендітна будова, і у ХХ ст. стало абсолютно очевидним, що цій квітці, цій будові, по якій скрізь пішли тріщини, загрожує загибель. А зруйнування засад ци- вілізації щось робить і з людським елементом, із людською ма- терією життя, що втілюється в антропологічній катастрофі, яка, можливо, є прототипом будь-яких інших, можливо гло- бальних катастроф» 14 . Ці міркування М.К.Мамардашвілі містять вельми значний евристичний потенціал, бо дозволяють не розривати (що зреш- 29тою веде у глухий кут), а взаємопов’язувати, розглядати як дві іпостасі одного і того ж процесу кризи індивідуальної і ко- лективної ідентичності, так само як і осмислювати способи їх подолання, які просто унеможливлюються поза рамками тих індивідуальних зусиль кожного, які спираються на адекватні засадничі ходи антропо- та соціокультурного ґатунку. Зреш- тою абсолютно зрозуміло, що нормальна особистісна самореа- лізація, персональне відчуття повноти буття можливі лише за умови гармонізації цього процесу особистісної самоідентифі- кації із розвиненим, наповненим процесом самоідентифікації особи на інтерсуб’єктивному рівні сім’ї, товаришів, конкрет- ного колективу, соціальної групи, громадянського суспільства і правової держави, нації, людства у цілому. Загальна неоднозначність і суперечливість процесів та подій, які відбуваються на макрорівні суспільного життя, зви- чайно ж, не можуть оминути життєдіяльність його окремого, індивідуального суб’єкту. Через це світосприймання та суспі- льне самопочування окремого індивіда не є виокремленим та осібним і, відповідно, як і усі макрорівневі процеси, позначене такою ж суперечливістю і неоднозначністю. Звісна річ, ця неоднозначність передовсім безпосередньо пов’язана із сув’яззю, тісним переплетінням негараздів і проб- лем макрорівневого порядку. Проте своє місце тут займає і такий чинник, як людська природа із її неоднозначністю, нена- дійністю, бівалентністю, екзистенційною напругою, спря - мованістю як на творення, так і на руйнацію, як на жит тє ствердження, так і некрофілію. Людина постійно, завжди (що визначається її специфічним, унікальним єством) перебуває у ситуації екзистенційної невизначеності, яка ха рактеризується біологічною недостатністю, колізіями пе рервного і без перервного, конечного і безконечного, життя і смерті, пізнаваного і утаєм- ниченого, раціонального та ірра ціо нального, де головним крите- рієм нормальності і збалансованості суспільних стосунків виступає можливість (чи не можливість) реалізації себе, своїх здібностей, запитів і мрій кожним конкретним суб’єктом життє- діяльності. Отже, людська природа є, існує, але існує не як завершене ціле, а як процес, який заснований на її принциповій відкри- 30тості. І ґрунтується ця природа на біологічній незавершеності людини, певному випадінні останньої із еволюційного ряду, що до того ж не може цілковито компенсуватися культурними артефактами, теж подвійними за своєю природою: з од ного боку, це світ творчого самоствердження людини, а з іншого — світ, що породжує низку епіфеноменів відчуження. Відтак си- туація людського буття є і завжди залишається відкритою, проблемною. Людина діє серед речей як дещо, відмінне від цього світу речей. Людське буття — це буття особливого роду, яке лежить значною мірою (хоча й не абсолютно) в іншому вимірі порівняно із буттєвістю неживих і живих речей 15 . Поряд із від- чуттям цієї буттєвості, яке дане людині ізсередини через пе- реживання власного тіла і артефактів культури, людині, як мислячій, одухотвореній істоті (яка відчуває тендітність, крих- кість свого існування, але якій водночас відомо про це) відк- рита також можливість даності й усвідомлення, явного чи неявного, можливості істинного, справжнього буття 16 . Буття не як речі серед речей (бо людина як біологічно не- завершена, а, отже, і невизначена тварина, випадає із низки чисто речових послідовностей), а як вільної істоти, в якої со- ціальна детермінація здійснюється через самодетермінацію, низку можливостей і постійні акти вибору серед них, які лю- дині видаються найбільш доцільними. Через це саме людське, справжнє буття, істина буття (на відміну від зовнішнього буття, речового світу) і є для людини найбільш загадковим, проблематичним, до якого так важко добиратися. Як зазначає М.Гайдеггер, «буття ширше, аніж усе суще, і все одно воно ближче людині, ніж будь-яке суще, чи то скеля, звір, худож- ній твір, машина, чи то ангел чи Бог. Буття — це найближче. Проте найближче залишається для людини найбільш далеким. Людина завжди заздалегідь уже тримається передусім за суще і лише за нього» 17 . Розглядаючи тему людської природи, звичайно, не можна оминути питання про сутність людини. Із історії людської думки відомо, що ця сутність у різні часи і різними мислителями, у за- лежності від того чи того методологічного і соціокультурного ракурсу бачення проблеми виокремлювалася абсолютно по-різ- 31ному. Людина визначалася як політична (су спільна) істота (Арістотель), як тварина, що створює знаряддя праці (Б.Франклін), як людина розумна (homo sapiens), пра цююча (homo faber), людина, що грає (homo ludens). Як сутність лю- дини, її онтологічні характеристики визначали також страх, комунікацію, свободу й відповідальність, мову, свято, сукуп- ність суспільних стосунків тощо. Стосовно усіх цих визначень слід зазначити, що кожне із них дійсно віддзеркалює ту чи ту грань людського буття і лю- дина в різних відношеннях є і тим, і тим і т. д. Водночас вона є ні тим, ні тим, ні тим і т. д. — у субстанційному значенні. Бі- льше того, усі наведені визначеності співіснують у двоєдиному плані: як сукупність, певний набір властивостей людського буття, спосіб взаємодії яких, однак, є не гар мо ні зованим, а ве- льми і вельми неоднозначним і суперечливим: «...сутність лю- дини цілковито пізнавана. Проте вона не є якоюсь субстанцією, що характеризує людину в усі історичні часи. Сутність людини полягає у протиріччі, закладеному у його існуванні, і це про- тиріччя змушує людину діяти у пошуках його розв’язання. Людина не може зоставатися нейтральною і пасивною перед лицем цієї екзистенційної дихотомії. Існування людини як лю- дини ставить перед нею запитання, як подолати розкол між собою і зовнішнім світом для досягнення почуття єдності із ближнім і природою. Людина повинна відповідати на це запи- тання кожну мить свого життя і не лише, чи навіть не стільки, думками чи словами, скільки тим, як вона живе і діє» 18 . І така картина є не лише відбиттям нинішнього буттєвого стану людини, але і була «запрограмована» із самого початку, ще у процесі антропогенезу, істотною ознакою якого було поєд- нання перервності і безперервності в еволюційному процесі ста- новлення людини. З одного боку, в усій своїй прямоті постало питання про відсутність такої наступності і спадкоємності, на чому особливо наполягав А.Гелен з його концепцією людини як розвантаження, як біологічно недостатньої істоти, яка є не- завершеною і незакріпленою у плані тваринно-біологічної ор- ганізації, що у свою чергу розглядалося ним як головна передумова полишеності людини у світі, її відкритості, неза- хищеності перед цим світом, а відтак стало стимулом для її 32постійної культурної творчості, облаштування власного бу- динку буття 19 . Нині у світлі сучасних даних міняється як сама загальна картина антропогенезу, так і відбувається зміщення акцентів у розумінні його протікання, ролі і наслідків для сучасної бут- тєвої визначеності людини. Передусім сучасна соціобіологія і етологія віднайшли цілу низку даних про безперервний ево- люційний зв’язок людини і тварини, якщо його брати з боку біологічних особливостей людини і генези форм поведінки, які, у свою чергу, склали підвалини специфічно людського способу самореалізації, тобто культури у її різноманітних проявах. Проте у даному випадку йдеться про зародження і становлення людських форм спілкування і творчості не як результату прос- того випадіння людини із біологічної еволюції і переходу у царину культури, а навпаки — як безперервного процесу за- родження і розвитку різноманітних форм людської самореалі- зації, проте які розуміються при цьому у всьому своєму розмаїтті і внутрішній суперечливості. У такому плані, як зазначає один із стовпів такого різно- виду філософсько-антропологічної рефлексії Е.Морен, «не лише виготовлення знарядь, але і мисливство, мова, культура з’явилися в ході олюднення раніше, аніж народився власне людський вид sapiens. Це означає, що олюднення є складним процесом розвитку, котрий входить до складу природної істо- рії, — розвитку, із якого, зрештою, з’являється культура» 20 . Відтак людина за своєю природою і суттю — істота культурна, оскільки вона за своєю культурою — істота природна, і лише у такому, на перший (але лише на перший) погляд, ракурсі можна здійснювати, якщо виходити з позиції Є.Морена, резу- льтативний пошук відповіді на відоме запитання Е.Агацці про те, що якщо раніше довгий час завданням філософії вважалося доведення існування Бога, то у нашу дегуманізовану епоху ос- новне її завдання постає як проблема доведення існування лю- дини 21 . Отже, людська природа може бути визначеною не лише через протиставлення культурного і біологічного, а передовсім спираючись на розуміння органічного їх взаємозв’язку як у плані становлення людини, так і стосовно її нинішнього статусу: 33«Як можна не помітити, що найбільш біологічні явища — секс, смерть — у той же час у найбільшій мірі просякнуті символами культури! Найбільш елементарні прояви нашої біологічної життєдіяльності — їжа, пиття, випорожнення — тісно пов’язані із нормами, заборонами, цінностями, символами, міфами, ритуалами, тобто із тим, що найбільш специфічно для культури» 22 . Але найбільш вражаючим є те, що не лише у сучасному житті, але уже на рівні перетворення гомінід у людину відбу- лося становлення, закладення підвалин надзвичайно неодноз- начної і внутрішньо суперечливої природи людини: «Нам потрібно пов’язати осудну людину (sapiens) із людиною безум- ною (demens), людиною виробляючою, людиною технічною, людиною будучою, людиною, що тривожиться, людиною екс та- тичною, людиною, що співає і танцює, людиною нестабільною, людиною суб’єктивною, людиною уявною, людиною міфологіч- ною, людиною кризовою, людиною невротичною, людиною еро- тичною, людиною несвідомою, людиною магічною, людиною раціональною: одна і та ж особа виявляє себе у множині образів у ході остаточного перетворення гомінід у людину 23 . При цьому особливо слід підкреслити, що йдеться про такі внутрішньо суперечливі прикметні риси людського єства, які за своїм ха- рактером є наскрізними, а отже, у принциповому плані нездо- ланними. З якими у силу цього потрібно постійно рахуватися: «...людину неможливо звести ні до його технічного обличчя homo faber, ні до його раціоналістичного обличчя homo sapiens. Відтворюючи обличчя людини, слід враховувати міф, свято, та- нець, спів, екстаз, любов, смерть, непомірність, війну... Не можна відкидати у якості «шуму», відходів, осадка ні афектив- ність, ні невроз, ні безлад, ні випадковість. Справжня людина виявляє себе у діалектиці sapiens — demens» 24 . На такому тлі однозначне оптимістично-прогресистське ба- чення людини і перспектив її подальшого буття не може зали- шатися незмінним і потребує значної корекції у відповідності із більш реалістичними підходами. Ці підходи випливають із досвіду соціальної практики ХХ сторіччя, багато у чому гір- кого і повчального, і повинні спиратися — щоб максимально уникнути нових міфологем і заідеологізованих утопій — на фун- 34даментальні відкриття у галузі людинознавства, що мали місце у нинішньому сторіччі. А серед останніх йдеться передовсім про такий фундамен- тальний висновок теоретичного і практичного ґатунку, як те, що границя, межа між людиною і твариною пролягає не із- зовні, а всередині самої людини. І багатолика людська природа не лише дійсно існує, але і займає в сукупній життєдіяльності значно більше місце, ніж це уявлялося раніше і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації й культури. Зрештою, для адекватного розуміння місця антропокуль- турних чинників світовідношення, непродуктивності відриву процесів індивідуальної самоідентифікації від різних форм ідентифікації колективної велике методологічне значення має усвідомлення принципової незавершеності людини, трансцен- дентності людського єства, постійного прагнення людини до самооновлення, з одного боку, а з іншого — усвідомлення мар- ності спроб радикального поліпшення цієї людської природи, тих чи тих її параметрів. Без цього не можуть бути прояснені гуманістичні засади саме сьогодення, у їх специфічному і неповторному вимірі, а їх прояснення нині конче необхідне, особливо враховуючи спроби, що почастішали, протиставлення таких сфер людської самореалізації, як соціальне, національне, загальнолюдське і особистісне. Воно також необхідне у зв’язку із дуже згубною тенденцією, що з’явилася, ототожнення двох абсолютно різ- них питань: питання ствердження державної незалежності і того, яку суверенну державу будувати — державу для людини чи державу для вибраних, де решта — більшість населення — опинилися у ситуації постійного виживання. Отже, виникає потреба перейти до більш розгорнутого розгляду суперечливого і вельми неоднозначного процесу люд- ської самореалізації на її істотних напрямках, виходячи при цьому із тези і переконання про те, що дана самореалізація здійсненна лише за умови, що антро покультурні чинники люд- ського світовідношення спираються на со ціо культурні (почи- наючи від товаришів, сім’ї, колективу і аж до нації та людства у цілому), взаємодіють із останніми. Так само, як і навпаки: вузловим, осьовим смислом і вищим призначенням 35функціонування соціокультурного є ствер дження передумов для реалізації людського єства (в його різноманітних іпоста- сях) взагалі, окремої особистості — зокрема і не в останню чергу. До розгляду усіх щойно згаданих проблем ми ще поверне- мося у подальшому тексті. Зараз же слід коротко зупинитися на проблемі, котра є логічним продовженням щойно згаданого, на проблемі трансцендування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблемність людського буття: неоднозначність людської природи як детермінанта антропо- культурних та соціокультурних параметрів світу» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
