зуючи це положення стосовно комунікативної діяльності, М. Лісіна зазначила, що “... мотиви спілкування мають втілюватися в тих якостях самої людини та інших людей, заради пізнання та оцінки яких даний індивід вступає у взаємо- дію з кимсь з оточуючих.” Серед цих якостей були виділені три групи: 1) пізна- вальні, в яких інша людина виступає як джерело відомостей та організатор но- вих вражень; 2) ділові, де інша людина є партнером у сумісній практичній дія- льності, помічником, взірцем правильних дій; 3) особистісні – людина розгля- дається як особистість, член суспільства, представник певної його групи. За- лежно від цілей та мотивів учасників спілкування, задля яких воно організову- ється, виділяють такі його види: педагогічне, ділове та міжособистісне. У будь- якому випадку інша людина виступає носієм певних властивостей, виконує ціл- ком визначену функцію та задовольняє конкретну комунікативну потребу – в співробітництві, нових враженнях, пізнанні, визнанні, повазі, співпереживанні, взаєморозумінні. Комунікативна діяльність за своєю природою є нормативною і виходить з визнання кожного з учасників цього акту за особу, гідну поваги. Визнання осо- бистої значимості партнерів, що, в свою чергу, зумовлює відповідальне, раціо- нальне, поважливе ставлення до них, утворює центральний пункт процесу вза- ємодії.
1.2. Комунікативні вміння як наукова категорія Знання особливостей комунікативної діяльності дозволяють людині оріє- нтуватися в комунікативних ситуаціях, прогнозувати свою поведінку і реалізо- вувати потенційні можливості в цій діяльності. Разом з тим, повноцінною вва- жаємо лише ту комунікативну діяльність, що базується не лише на спеціальних знаннях, а й дозволяє людині розвивати та вдосконалювати комунікативні вміння. Ознайомлення з доробком багатьох вчених дало можливість дійти висновку про різні підходи у визначенні сутності поняття “комунікативні вміння”, їх змі- сту та складових. Наявна індивідуальна варіативність системи представлених у дослідженнях комунікативних умінь. Так, Н. Косова вважає комунікативні вміння узагальненим критерієм сформованості комунікативної активності на поведінковому рівні, способом моделювання процесу спілкування і його регу- ляції. У свою чергу, Н. Плешкова ототожнює поняття “комунікативні вміння” та “вміння спілкування”, приходить до висновку, що вміння спілкування – це оволодіння системою психічних та практичних операцій цілеспрямованої взає- модії в різноманітних умовах життєдіяльності. Т. Шепеленко наголошує на то- му, що за своєю сутністю комунікативні вміння являють собою властивість особистості, засновану на вольових якостях та характерологічних рисах, здіб- ностях. Названі визначення не взаємовиключають, а доповнюють один одного. Їх наявність обумовлена реальною складністю комунікативної діяльності та існу- ванням різних ознак, виділених авторами як найбільш суттєві і покладених в основу класифікації. Вченими зроблені також численні спроби описати комуні- кативні вміння, виділити головні, представити їх у певній системі, класифікува- ти. Наприклад, І. Бруслова наголошує на важливості для ефективної комуніка- тивної діяльності таких умінь, як вміння бути лідером, вміння ініціювати спіл- кування, гнучко орієнтуватись в умовах, в яких воно відбувається, активність, самостійність та незалежність, стриманість у відносинах з партнером, проник- ливість, уважність. До проблеми комунікативних умінь також звертається в своїх працях Ф. Гоноболін, вказуючи, що співрозмовники мають вміти в проце- сі спілкування стати на точку зору один одного, мати в будь-який момент взає- модії більш-менш адекватне уявлення про хід думок партнера. Це “розуміння розуміння” є надзвичайно важливою властивістю. З цього приводу А. Макарен- ко зазначав про необхідність вміння читати на людському обличчі, подавати себе у спілкуванні, володіти своїми емоціями, налаштовувати себе на взаємо- дію. Ним також розглянуті аспекти мовленнєвої діяльності. У свою чергу, В. Сухомлинський писав про необхідність вміти бачити в очах людини складність духовного світу, про вміння поставити себе на місце іншого, перевтілюватися. Виділяючи в структурі спілкування зміст (комунікацію) та форму (взаємодію), які відповідно характеризуються поняттями вербальні і невербальні засоби та взаєморозуміння, співпереживання, ступінь згоди, Б. Паригін практично визна- чив основні комунікативні вміння, тобто вміння володіння вербальними та не- вербальними засобами спілкування, вміння розуміти партнера, співпереживати, доходити згоди. Заслуговує на увагу спроба класифікувати та описати зміст комунікатив- них умінь, яка належить О. Леонтьєву. Як основні, ним виділено такі вміння спілкування: вміння керувати своєю поведінкою (вольові якості), спостережли- вість, гнучкість (якості уваги), вміння читати по обличчю, розуміти, а не лише бачити, адекватно моделювати особистість співрозмовника, його психічний стан за зовнішніми ознаками (вміння соціальної перцепції), вміння оптимально будувати своє мовлення в психологічному плані (вміння мовленнєвого та немо- вленнєвого контакту), вміння усвідомлення, систематизації та переносу інфор- мації (гностичні вміння). Дана проблема знаходить відображення і в праці Л.Савенкової. Вона бу- дує свою систему комунікативних умінь та розподіляє їх на три блоки: - проектування спілкування (вміння вибрати та композиційно побудувати зміст спілкування, налаштуватись на спілкування з певною аудиторією, вміння створити творче самопочуття в спілкуванні); - організація спілкування (вміння самопрезентації, вміння здійснювати “комунікативну атаку”, здійснювати орієнтування в ситуації спілкування, вмін- ня керувати своєю поведінкою в процесі спілкування, вміння встановлювати емоційний контакт); - регулювання спілкування (вміння здійснювати вербальне спілкування, вміння використовувати паралінгвістичну систему знаків, вміння розподіляти увагу, володіти матеріалом, вміння соціальної перцепції, вміння адекватно мо- делювати особистість співрозмовника, прогнозувати реакції партнера, вміння знаходити адекватний засіб для передачі змісту, захопити ініціативу в спілку- ванні, вміння використовувати систему пристосувань, вміння здійснити непід- готовлену комунікацію, вміння переносити відомі знання, навички, варіанти рішень, прийоми спілкування в нові ситуації, знаходити нові способи розв’язання комунікативних ситуацій на основі вже відомих). Дещо подібний, але не тотожний перелік комунікативних умінь запропо- новано В. Кан - Каликом та Н. Нікандровим. Вони вважають, що ефективне спілкування відбувається за наявності: вміння швидко та правильно орієнтува- тись в змінних умовах спілкування; вміння правильно планувати та здійснюва- ти систему комунікації, зокрема її важливу ланку – мовленнєвий вплив; вміння швидко та точно знаходити адекватні змісту акту спілкування комунікативні засоби, що відповідають одночасно і творчій індивідуальності людини, і ситуа- ції спілкування, індивідуальним особливостям співрозмовника; вміння постійно відчувати та підтримувати зворотній зв’язок; вміння транслювати свою друже- любність, добре ставлення; вміння чітко та емоційно відкрито висловлювати свої почуття та думки. Л. Павлова виділяє серед комунікативних умінь такі: - вміння чітко визначати предмет суперечки; - вміння правильно оперувати в суперечці поняттями термінами, тобто вмі- ти виділяти основні, опорні поняття, зв'язані з предметом суперечки, ре- тельно відбирати терміни, необхідні для обговорення висунутої пробле- ми; - вміння визначати тактику в суперечці; - вміння зберігати спокій і приятельський тон протягом усієї суперечки; - вміння слухати, обираючи доречний у конкретній ситуації спілкування вид слухання; - уміння правильно оцінювати поведінку учасників спілкування, тобто ро- зуміти мову невербального спілкування; - вміння мислити правильно логічно і послідовно будувати свій виступ, да- вати аргументовані відповіді, тобто спиратися на логіку, мати високу культуру мислення; - вміння доводити свою точку зору, знання структури і видів доказу; - вміння спростовувати точку зору опонента, викриваючи неправильні тве- рдження супротивника, тобто вміти користуватися логічною операцією спростовання; - володіння такими полемічними прийомами, як гумор, іронія, сарказм, “зведення до абсурду”, “поворотний удар”, “підхоплення репліки”, “атака запитаннями”, “довід до людини”, “апеляція до публіки” і ін.; - вміння правильно формулювати запитання й уміло відповідати на них; - вміння передбачати можливі викрути супротивника і бути психологічно готовим до них . В. Кручек вважає за доцільне виокремити високий, достатній, середній та низький рівень сформованості комунікативних умінь. Високий рівень сформованості комунікативних умінь характеризується стійкою потребою у спілкуванні, усвідомленням та визнанням цінності комуні- кативної діяльності та комунікативних умінь, що має практичний вихід і є регу- лятором комунікативної поведінки. Надбанням свідомості особистості є ґрун- товні узагальнені та систематизовані знання з сутності процесу спілкування, його закономірностей, які детермінують її поведінку. Володіння різноманітни- ми методами та прийомами виконання комунікативних дій на рівні майстернос- ті, творче їх використання. Відносини з партнерами визначаються розвиненими комунікативними якостями. Міміка, жести естетично виразні, властива техніка та культура мов- лення, його логіка, переконливість, емоційність. Комунікативні дії оперативні, доречні, адекватні ситуації та особливостям партнера, своєрідні за формою та змістом. Достатній рівень передбачає наявність стійкого позитивного ставлення до спілкування, вираженої потреби у спілкуванні, емоційного сприйняття його значення та вмінь, що обслуговують цю діяльність. Повнота та глибина знань про техніку спілкування, зацікавленість у поповненні такої інформації, її гнучке застосування, можливість адекватного сприймання інформації та оцінки со- ціальних об’єктів, мотивів поведінки, здійснення цілеспрямованого впливу та готовність до взаємодії та сформованість інших значущих для комунікації якос- тей особистості. Адекватне сприйняття партнерів зі спілкування, відносна легкість встано- влення контакту, передбачення можливих варіантів реакцій партнера в більшо- сті випадків. Показники відповідають характерним для високого рівня сформо- ваності вмінь, однак застосування знань та навичок стереотипне, моделювання ситуацій з новими умовами, в нестандартних обставинах викликають труднощі. Іноді виявляється невідповідність дій ситуації, особливостям партнера, зміна ситуації чи взаємодія з іншим партнером не призводить до зміни способів дії. Середній рівень. Потреба в комунікації носить епізодичний характер та не сприяє прояву більшої активності у встановленні контактів. Властиве розуміння змісту та цінності спілкування, включаючи суб’єктивний момент, тобто власне ціннісне ставлення, значущість комунікативних умінь у професійній діяльності частково усвідомлена. Недостатньо систематизовані знання про спілкування та етикет, обмежене використання методів та прийомів, тяжіння до застосування типових, звичних засобів комунікації. Досвід спілкування аналізується в разі виникнення ускладнень. Взаємодія організовується переважно на змістовому рівні, необхідність встановлення емоційного контакту викликає труднощі. Комунікативні дії здій- снюються не на основі знань, а на основі емпіричного досвіду. Невербальна по- ведінка часто не відповідає ситуації спілкування. Неприродність міміки, жестів. Мовлення монотонне, уповільнене або надміру швидке. Слабке володіння соці- альною перцепцією, емпатією. Неспроможність точно моделювати співрозмов- ника, його можливі дії у відповідь, невміння “вловити” реакцію. Комунікативно значущі якості особистості розвинені недостатньо. Спостерігаються непооди- нокі випадки припущення серйозних помилок у виборі адекватних засобів впливу. Шаблонність комунікативної поведінки. Часті прояви розгубленості, нервовості, невпевненості та напруженості при спілкуванні з аудиторією. Низький рівень. Потреба в спілкуванні та його культурних формах прак- тично не усвідомлюється, знання про цінність спілкування відзначаються пове-рхневим засвоєнням без сформованого власного ставлення. Знання комунікати- вної діяльності неповні, безсистемні, відрізкові, носять лише емпіричний харак- тер. Власна комунікативна діяльність не аналізується, відсутній потяг до її вдо- сконалення. Комунікативна діяльність недостатньо вміла та неефективна. Повна відсутність вміння самопрезентації. Сприймання партнера на ос- нові виключно на основі зовнішніх проявів. Схильність легко міняти власну думку про співрозмовника під впливом суджень інших. Комунікативні дії ви- конуються на побутовому рівні. Невміння встановлювати контакт навіть у ста- ндартних умовах, моделювати та аналізувати комунікативну ситуацію. Способи впливу переважно неадекватні ситуації. Комунікативні якості несформовані. Вміння спілкуватись практично не розвинені. Властива інертність, небажання долати труднощі у спілкуванні.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Комунікативні вміння як наукова категорія» з дисципліни «Комунікаційна політика в діяльності державного службовця»
