Системно - структурний аналіз спілкування як специфічного виду діяльності
ТЕМА 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ
1.1.Системно - структурний аналіз спілкування як специфічного виду діяльності 1.2. Комунікативні вміння як наукова категорія 1.3. Психолого - педагогічні фактори та умови формування комунікативних умінь 1.4. Психологічні основи розвитку комунікативної компетентності державних службовців
1.1. Системно - структурний аналіз спілкування як специфічного виду діяльності Психіка людини, згідно з розробленою вітчизняними психологами теорі- єю, як виявляється, так і формується в діяльності. Діяльність є необхідною умо- вою оволодіння людиною соціальним досвідом, цінностями, установками сус- пільства та перетворення останніх у внутрішній світ людини. Комунікативні вміння формуються і виявляються в комунікативній діяльності, а їх наявність забезпечує ефективне здійснення цього виду діяльності. Спорідненим з понят- тям “комунікативна діяльність” є поняття “спілкування”, що історично скла- лось раніше. Спілкування як прояв суто людського – одна з інваріантних тем соціальної філософії і соціальної теорії взагалі. Протягом історії розвитку філо- софського та суспільствознавчого знання поступово формувалися різні напрями підходу до феномену спілкування, від загальнофілософського його розуміння відокремлювалися специфічні способи трактування людських взаємин. Одним з центральних при цьому став соціально - філософський підхід, який істотно різ- ниться від соціально - наукового та побутового тим, що не обмежується отото- жненням спілкування з розмовою, діалогом, “обміном думками” тощо, а роз- глядає його в структурі інформаційного процесу. Поряд із соціально - філософ- ським поступово формувався і розвивався соціологічний підхід до розуміння сутності спілкування. Проблема людських взаємин з самого початку її виникнення характеризу- валась посиленою увагою фахівців галузі професійної моралі, спеціалістів пе- дагогічної та психологічної науки, етиків, філософів. У контексті уявлень су- часної філософії про сутність міжсуб’єктного спілкування по - іншому сприй- маються ті ідеї класиків світової соціальної філософії, які мають безпосереднє відношення до “людського виміру” суспільних зв’язків. У цьому плані інтерес представляють ті положення Л. Фейєрбаха, в яких він характеризує сутність людини як суб’єкта людських взаємин. Помітне місце в загальнофілософському трактуванні спілкування належить К. Марксу та “неомарксистам”. У теорії К. Маркса були досліджені формально-логічні й змістові ознаки спілкування як складової суспільної дійсності. У філософсько - соціальній літературі з проблем спілкування помітно виділяються праці соціальних філософів - ідеалістів І. Іль- їна, С. Франка і особливо М. Бердяєва. Вони наголошували на тому, що світ людини – це, насамперед, її соціально - духовний світ. Саме соціальність ро- бить індивідів суб’єктами історичних змін і як такі вони діють у межах існую- чих відносно стійких суспільних взаємозв’язків. У міркуваннях з приводу соці- альності центральний пункт у М. Бердяєва утворює особистість, яка визнає інші особистості і спільноту особистостей. Зазначається, що у своєму бутті особис- тість неминуче контактує із суспільством, адже людина є “істота метафізично соціальна”. Проблема співвідношення соціальності, людини і спілкування ста- новила одне з головних положень вчення такого відомого вченого із соціальної філософії, як П. Сорокіна, який аналізує феномен комунікативної взаємодії як найпростішу модель соціальної поведінки. На думку О. Леонтьєва, спілкування є процесом, який спричиняється умовою безпосередньої колективності. Поняття “спілкування” відносять до базових категорій психологічної нау- ки, так само як категорії “відображення”, “діяльність” тощо. Існує широкий спектр поглядів щодо розуміння цього феномена та багато його визначень. З філософської точки зору спілкування визначається як одна з форм життєдіяль- ності, сукупність соціальних зв’язків і відносин, спосіб внутрішньої організації та еволюції різних систем. У найзагальнішому вигляді людське спілкування ви- значається як форма соціального зв’язку людей, характеризується обміном ін- формацією на основі взаєморозуміння та в умовах певної взаємодії. Воно роз- глядається як процес безпосереднього чи опосередкованого контактування, який має на меті навмисний вплив на поведінку, стан, погляди, діяльність парт- нера зі спілкування, невід’ємна умова різних форм соціального та індивідуаль- ного життя. У широкому значенні поняття “спілкування” включає в себе найрі- зноманітніші контакти з живою та неживою природою. Наприклад, спілкування з книгою, комп’ютером. Аналіз дидактичної та лінгводидактичної літератури свідчить, що про- блема становлення комунікативної особистості цікавить багатьох зарубіжних та вітчизняних педагогів. Теоретичну базу дидактичних аспектів розвитку комуні- кативних якостей індивіда розробляли Г. Ващенко, В. Сухомлинський, Ю. Ба- банський, О. Піскунов, Г. Сухобська, Л. Мацько, М. Пентилюк, Л. Паламар, С. Єрмоленко та ін. Загальні закономірності та механізми спілкування розроблені в працях Б. Ананьєва, Г. Андреєвої, Л. Виготського, Б. Ломова, В. Мясищева, Б. Паригіна, С. Рубінштейна. Наукові основи сутності, особливостей, структури спілкування досліджуються О. Бодальовим, В. Кан - Каликом, А.Киричуком, Я. Коломінським, Н. Кузьміною, О. Леонтьєвим, В. Семиченко. У різноманітності типів інтерпретацій, підходів до феномена спілкування поступово викристалізовувалися як основні два підходи – інформаційний та ді- яльнісний. Кожний з них має сильні сторони і певні обмеженості. Інформаційний підхід передбачає розгляд спілкування як процесу пере- дачі будь - якої інформації за посередництва знакових систем комунікатором та прийому її реципієнтом. Очевидно, що цей підхід суттєво звужує поняття спіл- кування та не надає його повну картину. Г. Андреєва з цього приводу влучно зазначає, що описувати весь процес людської комунікації в термінах теорії ін- формації було б не коректно, оскільки залишаються поза увагою деякі його ва- жливі характеристики, а саме: 1) в комунікативному процесі відбувається не просто рух інформації, а ак- тивний обмін нею, при якому особливу роль грає значущість того чи іншого повідомлення. Це можливо коли інформація не просто прийнята, але й зрозумі- ла, усвідомлена. Взаємне інформування двох індивідів, кожен з яких виступає як активний суб’єкт, передбачає налагодження сумісної діяльності; 2) обмін інформацією обов’язково передбачає психологічний вплив на партнера з метою зміни його поведінки. Ефективність комунікації вимірюється саме тим, наскільки вдалося цей вплив здійснити. У суто інформаційних цілях, заснованих на теорії інформації, нічого такого не відбувається; 3) комунікативний вплив, як результат обміну інформацією, можливий лише коли учасники спілкування володіють єдиною чи схожою системою коду- вання та декодування. Але навіть знаючи значення одних і тих самих слів, люди не завжди розуміють їх однаково. Причинами цього є різниця в соціальних, по- літичних, вікових та професійних особливостях комунікаторів; 4) в умовах людської комунікації періодично виникають так звані комуні- кативні бар’єри, які носять соціальний і психологічний характер. Причини міс- тяться у відмінностях світогляду, світовідчуття та світосприймання, психологі- чних особливостях тих, хто спілкується (наприклад, надмірна сором’язливість одних, потаємність других, непримиренність інших). У 70 - ті роки минулого століття широко обговорювалося питання спів- відношення двох основних категорій психологічної науки – спілкування та дія- льності. У цей час спілкування переважно досліджувалось як основний фактор психічного розвитку, який визначає його ефективність та специфіку. Однак М. Лісіна не обмежилась дослідженнями впливу спілкування, а натомість запропо- нувала свою пояснювальну схему, яка дозволила описати структуру самого спі- лкування, визначити його специфіку і виявити якісну своєрідність його форм. Науковець стала розглядати спілкування як особливий вид діяльності, а саме комунікативну діяльність, предметом якої є інша людина, взаємодію двох або більше людей, спрямовану на узгодження, об’єднання їх зусиль з метою нала- годження відносин задля досягнення спільного результату. Комунікативна дія- льність, на її думку, здійснюється за допомогою експресивно-мімічних засобів, мовних і предметно - діючих. При цьому М. Лісіна наголошує, що маються на увазі не всі предметно - діючі засоби, а тільки ті, які використовуються для ці- лей спілкування і що спілкування в певній ситуації стає частиною спільної дія- льності, яка виступає вже як деяке більш широке ціле. Вона визнає, що основ- ною і вихідною формою спілкування як в історичному розвитку, так і в індиві- дуальному є матеріальне, предметне спілкування, яке нерозривно пов’язане з спільною практичною діяльністю. Подальше накладення схеми предметної діяльності О. Леонтьєва на реа- льності спілкування відкрило певні перспективи. По - перше, оскільки структу- ра діяльності на той час була достатньо пророблена та операціоналізована, ко- мунікативна діяльність набула чітких структурних компонентів. По - друге, підхід до спілкування як до діяльності дозволяв співвіднести спілкування з ін- шими видами діяльності людини та зрозуміти його специфіку і місце в системі загальної життєдіяльності людини. По - третє, розуміння спілкування як діяль- ності (на відміну від поведінки) висувало на перший план його внутрішній по- требо - мотиваційний щабель, що виводило дослідження за межі реєстрації ко- мунікаційних операцій, які спостерігались. Зовнішні та внутрішні щаблі спілку- вання виступили співпідпорядкованими структурними елементами єдиної пси- хологічної категорії. Таким чином, загальна сітка структурних компонентів дія- льності (предмет, потреба, мотив, засоби та продукти) була накладена на реаль- ність спілкування та наповнена конкретним “комунікативним” змістом. Використання діяльнісного підходу дозволило систематизувати різні фо- рми спілкування та виділити їх структурні компоненти. Необхідно вказати, що типологізація спілкування багато в чому залежить від самого принципу підходу до аналізу явища. На даному етапі науковці розглядають діяльність та спілкування в єднос- ті. Найбільш розробленим є особистісний підхід до спілкування як до одного з видів діяльності та взаємодії між людьми. Якісно новим підходом у питанні спiввiдношення категорiй спiлкування та дiяльностi вважаються праці вітчиз- няних психологів і педагогів І.Зязюна, В.Семиченко. Сутнiсть їх пiдходу поля- гає в теоретичному обґрунтуванні спiлкування як специфiчної багато- функцiональної системи мiжособистiсної взаємодiї. Це важливе у методо- логiчному вiдношеннi положення лягло поряд з iншими в основу розробленої нами моделi формування комунікативних умінь студентів-аграрників. Так, О. Злобіна стверджує, що пізнання, праця та спілкування виникли одночасно та розвиваються під взаємним впливом, є формами людської діяль- ності. Г. Андреєва запропонувала своє розуміння діяльності та спілкування. З її точки зору, не лише праця, а й спілкування в процесі праці є діяльністю та її своєрідним дериватом. Б. Ломов бачить спілкування та діяльність як дві сторо- ни соціального буття людини, спілкування - як самостійну і специфічну форму активності суб’єкта. На думку О. Леонтьєва, спілкування не в усіх випадках ви- ступає самостійною діяльністю, хоча і є одним з видів діяльності. Важливо те, що воно може виступати як компонент інших некомунікативних видів діяльно- сті. О. Бодальов, визначаючи спілкування як взаємодію людей, вважає, що воно є вплетеним в діяльність і виступає умовою її виконання. Підкреслюючи зна- чення феномена спілкування, В. Мерлін стверджує, що лише завдяки йому “... складається така взаємодія людей, яка забезпечує досягнення спільної мети”. Багато дослідників дійшли висновку про те, що спілкування грає пріори- тетну роль в діяльності. Однак, Л. Буєва вважає, що спілкування та діяльність – це “... дві взаємопов’язані, відносно самостійні, але нерівнозначні сторони да- ного (індивідуального чи суспільного) процесу життя.” Д. Ельконін розглядає спілкування як вид комунікативної діяльності чи діяльності спілкування, яка виступає самостійною на певному етапі розвитку людини. Цікавою видається точка зору Т. Драгунової про те, що спілкування – це особлива діяльність, яка існує з одного боку у вигляді вчинків людей по відно- шенню один до одного, а з іншого – у формі роздумів про вчинки товариша і взаємовідносини з ним. З подібною думкою зустрічаємося і у А. Веденого, який ототожнює спілкування, взаємодію і відносини. У наш час зі специфічного об’єкта, предмета дослідження спілкування перетворилось у спосіб, чи навіть принцип, вивчення і пізнавальних процесів, і особистості в цілому. Отже, з по- зиції діяльнісного підходу спілкування розглядається в двох аспектах: в якості атрибута діяльності (О. Бодальов, В. Кан - Калик, В. Киричук, Н. Кузьміна, Б. Ломов) та в якості самостійного виду суб’єкт - об’єктної діяльності – комуніка- тивної (М. Каган, Б. Ананьєв, Л. Буєва, Я. Коломінський, О. Леонтьєв, О. Муд- рик, В. Мясищев, Б. Паригін). Причина розбіжностей у точках зору полягає в тому, що діяльність є активністю, спрямованою на перетворення об’єкта, а спі- лкування – це взаємодія, де об’єкт та суб’єкт збігаються. Вчені сходяться у ви- знанні за діяльністю та спілкуванням наявності спільної якості – бути відносно самостійними формами соціальної активності. Дійсно, не існує діяльності поза спілкуванням, а спілкуванню притаманні всі характеристики діяльності. Як суб’єктом, так і об’єктом комунікативної діяльності виступає людина. Специфіка комунікативної діяльності полягає в тому, що спілкуючись з оточу- ючими, особа одночасно може і має виступати в ролі суб’єкта і об’єкта спілку- вання. Як суб’єкт вона пізнає свого партнера, визначає ставлення до нього (ін- терес, байдужість, симпатія чи неприязнь), впливає на нього з метою розв’язання певної задачі. У свою чергу, ця особа сама є об’єктом пізнання для того, з ким спілкується. Партнер адресує їй свої почуття та намагається вплину- ти на неї. При цьому слід підкреслити, що перебування людини в двох “іпоста- сях” (об’єкта і суб’єкта) характерне для будь-якого виду безпосереднього спіл- кування. Існує дві форми інформаційної активності: виконання (той, хто сприймає повідомлення – об’єкт) та взаємодія (той, хто сприймає – суб’єкт). Обидві форми рівно необхідні в спілкуванні. Від кожного учасника вимагається здатність поєднувати в собі позиції об’єкта і суб’єкта діяльності, чергуючи ці ролі. У результаті спілкування реалізуються суб’єкт - суб’єктні відносини, тоб- то специфічна діяльність “... з обробки людей людьми.” . Предметом комунікативної діяльності є внутрішній світ людини. Згідно з логікою О. Леонтьєва предмет діяльності стає її мотивом. Однак людина – до- сить складний предмет, що містить у собі множину різних якостей. Конкрети-зуючи це положення стосовно комунікативної діяльності, М. Лісіна зазначила, що “... мотиви спілкування мають втілюватися в тих якостях самої людини та інших людей, заради пізнання та оцінки яких даний індивід вступає у взаємо- дію з кимсь з оточуючих.” Серед цих якостей були виділені три групи: 1) пізна- вальні, в яких інша людина виступає як джерело відомостей та організатор но- вих вражень; 2) ділові, де інша людина є партнером у сумісній практичній дія- льності, помічником, взірцем правильних дій; 3) особистісні – людина розгля- дається як особистість, член суспільства, представник певної його групи. За- лежно від цілей та мотивів учасників спілкування, задля яких воно організову- ється, виділяють такі його види: педагогічне, ділове та міжособистісне. У будь- якому випадку інша людина виступає носієм певних властивостей, виконує ціл- ком визначену функцію та задовольняє конкретну комунікативну потребу – в співробітництві, нових враженнях, пізнанні, визнанні, повазі, співпереживанні, взаєморозумінні. Комунікативна діяльність за своєю природою є нормативною і виходить з визнання кожного з учасників цього акту за особу, гідну поваги. Визнання осо- бистої значимості партнерів, що, в свою чергу, зумовлює відповідальне, раціо- нальне, поважливе ставлення до них, утворює центральний пункт процесу вза- ємодії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Системно - структурний аналіз спілкування як специфічного виду діяльності» з дисципліни «Комунікаційна політика в діяльності державного службовця»
