Під хеджуванням (від англ. hedge – захищатися від мож-ливих втрат, ухилятися, обмежувати) розуміють діяльність, яка спрямована на створення захисту від можливих втрат у майбутньо-му. Хеджування — це загальний термін, який використовується для опису дій з мінімізації цінових ризиків. Стратегія хеджування відбиває загальний підхід, концепцію управління активами і пасивами, зміст якої визначається як обме-ження або мінімізація ризиків. Цінові ризики пов’язуються з невизначеністю майбутніх цін на фінансові товарні активи. До фінансових активів відносять, насам-перед , валюту, грошові кошти, цінні папери. Під товарами розумі-ють певні види ресурсів та сировини, такі як нафта, газ, зерно, мета-ли, електроенергія тощо. Ціни на такі групи товарів істотно впливають на загальний стан економіки і зрештою формують вартість продуктів споживання. Хоча зміни цін на сировину безпосередньо не торкаються банківських установ, опосередкований їх вплив через клієнтів та позичальників безперечний. Протягом 80-х — наприкінці 90-х років стійке зниження на міжнародних ринках цін на електро-енергію, нафту, нерухомість створило великі труднощі не лише для виробників, а й для банків, які працювали з такими позичальниками. В економічній літературі поняття фінансових інструментів та товарів, які пов’язуються з ціновими ризиками, часто об’єднані од-ним терміном «активи». У такому контексті йдеться про реальні ак-тиви (на відміну від активних статей балансу), які можуть бути пре-дметом купівлі-продажу та проведення як активних, так і пасивних банківських операцій. Якщо конкретний предмет угоди не суттєвий для розглядуваного матеріалу, терміни «актив», «базовий актив», «фінансовий інструмент» вживаються як синоніми. Таке тлумачення цілком виправдане, коли викладаються питання, пов’язані з банків-ською діяльністю, хеджуванням, фінансовими ринками. Адже саме в цій сфері такі фінансові інструменти, як грошові кошти, валюта, цінні папери є основним предметом (реальним активом) укладених угод та проведених операцій. Надалі додержуватимемо зазначеного підходу. Найзначнішими ціновими ризиками у фінансовій діяльності є ризики зміни відсоткових ставок та обмінних валютних курсів, а та-кож ринковий ризик, пов’язаний зі зміною вартості цінних паперів. Цінові ризики належать до категорії фінансових ризиків, оскільки пов’язані з імовірними втратами грошових коштів, причому за мож-ливими наслідками та масштабами вони є найвагомішими. Тому іноді під фінансовими ризиками розуміють лише цінові ризики — відсотковий, валютний та ринковий. Сама сутність фінансового посередництва — до цієї категорії належать насамперед комерційні банки — передбачає одержання доходів від різниці в цінах купівлі та продажу. Коли балансові по-зиції чутливі до змін відсоткових ставок, валютних курсів та фондо-вих індексів, завдання ефективного управління банком ускладню-ється. Мінливість та нестабільність фінансових ринків протягом останніх десятиріч змусили фінансових менеджерів шукати різно-манітні способи мінімізації ризиків. У міжнародній банківській практиці найпоширенішим підходом до управління ціновими ризи-ками є хеджування. У широкому розумінні хеджуванням вважають будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. До хеджуван-ня належать способи впливу на структуру балансу з метою обме-ження цінових змін та створення систем захисту від ризиків укладанням додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсу-вати можливі втрати. До методів хеджування належать: 1) структурне балансування; 2) управління розривом між чутливими активами та зо-бов’язаннями (геп-менеджмент); 3) управління середньозваженим строком погашення (дюрація); 4) укладення форвардних та ф’ючерсних угод з метою створення компенсуючої позиції; 5) проведення операцій страхування за допомогою опціонів; 6) обмін платежами згідно з балансовими характеристиками уча-сників угоди (своп-контракти). Якщо добір активів і зобов’язань за сумами та строками здійс-нюється в рамках балансових позицій, то такий підхід до управління ціновими ризиками називають природним (або натуральним) хе-джуванням. До такого типу належать перші три методи зі щойно згаданих. Використання позабалансових видів діяльності розгляда-ється як штучне чи синтетичне хеджування. Зміст такого прийому полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією в разі реалізації цінового ризику. Позабалансова позиція утворюється внаслідок укладення фінан-сових угод, механізм дії яких дозволяє мінімізувати цінові ризики. Такими угодами є похідні фінансові інструменти, або деривативи (від англ. derivative – похідний), вартість яких є похідною від варто-сті базового активу (гроші, валюта, цінні папери). Операції з деривативами проводяться на строковому ринку. У вертикальному зрізі фінансовий ринок представлений двома сегме-нтами: спотовим і строковим. На спотовому ринку укладаються угоди, умовами яких передбачається проведення реальної операції (купівлі, продажу, надання кредитів тощо) протягом не більш як двох робочих днів від дати підписання контракту. Інша назва такого ринку — готівковий (касовий). На спотовому ринку угоди уклада-ються за діючою ринковою ціною. Якщо період від дати укладення угоди до дати її виконання ста-новить понад два робочі дні, то угоду називають строковою, а ринок — строковим, або форвардним. На практиці зазначений період може сягати кількох років, хоча здебільшого він становить 1 — 3 місяці. На строковому ринку угоди укладаються за форвардною ціною, яка відбиває очікування щодо майбутніх змін у ціні базового активу. Строковими контрактами передбачається попереднє визначення всіх умов угоди, у тому числі й контрактної ціни, за якою відбудеться реальна операція в майбутньому. Це дозволяє обом учасникам стати незалежними від коливань ринкових цін протягом періоду від дати укладення угоди до дати її виконання. Ринок строкових контрактів являє собою складний і розвинений організм. Інфраструктура ринку включає провідні біржі світу, між-народні системи позабіржової торгівлі на базі електронних засобів зв’язку та широкий спектр організацій, які виконують брокерські й дилерські функції. Найактивнішими й безпосередніми учасниками строкового фінансового ринку є комерційні банки, що здійснюють операції як з власними коштами, так і з коштами клієнтів за їхнім дорученням. Похідними фінансовими інструментами є форвардні угоди, фінансові ф’ючерси, опціони і своп-контракти, а також гіб-ридні інструменти — свопціони, опціонні форвардні угоди, опціони на купівлю (продаж) ф’ючерсів і т. ін. Операції з деривативами проводяться з метою як хеджування ці-нових ризиків, так і одержання прибутків спекулятивного характеру (за рахунок сприятливих цінових змін). Операція зі строковими уго-дами класифікується як хеджування в тому разі, коли банк має ба-лансову позицію, за якою існує ризик фінансових втрат через зміну ринкових цін, а між ціною базового активу, що обліковується за да-ною балансовою позицією, і ціною деривативу існує залежність, яка дає змогу істотно знизити загальний ціновий ризик. Якщо сума та строки позабалансової позиції збігаються з відповідними парамет-рами балансової позиції, то це дозволяє компенсувати втрати за од-нією із цих позицій прибутками за іншою. Іноді під хеджуванням розуміють лише проведення операцій з деривативами, які забезпе-чують захист від цінових ризиків. Залежно від мети, з якою здійснюється операція на строковому ринку, усіх учасників можна поділити на дві групи: хеджерів і тор-гівців (спекулянтів). Хеджер — це фізична чи юридична особа, яка має балансову позицію і проводить операції з деривативами аби хеджувати ризик за цією позицією. Сутність операції хеджування поля-гає в перенесенні цінових ризиків з хеджера на іншого учасника ри-нку. Хеджери зацікавлені в кінцевому результаті як сумі прибутків і втрат за балансовою та позабалансовою позиціями. Торгівці, навпа-ки, розраховують лише на одержання прибутку від різниці між ці-ною купівлі та продажу деривативів. Сподіваючись на отримання спекулятивних прибутків, торгівці беруть на себе ризик хеджерів. Для ефективної роботи ринку необхідні і хеджери і торгівці, які за-безпечують йому високу ліквідність. З метою захисту від можливих втрат у майбутньому поряд з опе-раціями хеджування на строкових фінансових ринках проводяться операції страхування. Операція страхування полягає в укладенні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’язані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу переноситься на учасника, який отримав винаго-роду — страхову премію. Операція страхування базується на по-передній виплаті премій за можливу компенсацію майбутніх збит-ків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ці-ни активу. Між операціями хеджування та страхування існує істот-на різниця. Наслідки хеджування симетричні. Якщо за однією з позицій одержано прибуток, то за іншою матимуть місце втрати. А наслідки страхування асиметричні. Це означає, що страхування компенсує негативні наслідки, дозволяючи отримати переваги від сприятливої кон’юнктури ринку. Ціною за можливість отримати додатковий прибуток є страхова премія. Вартість страхових операцій значно пе-ревищує вартість операцій хеджування, витрати за якими досить не-значні і, порівняно із сумами операцій, можуть не братися до уваги. Операції хеджування проводяться за допомогою таких інструментів, як форвардні та ф’ючерсні контракти, угоди своп, а операції страху-вання фінансових ризиків здійснюються за допомогою опціонів. І хеджування і страхування мають на меті захист від ризиків, а тому цілком правомірно розглядати ці операції як складові процесу хеджування загалом. Саме тому опціони, механізм дії яких відбиває сутність страхування, відносять до інструментів хеджування ризику поряд із форвардами, ф’ючерсами та свопами. Докладно техніку хеджування відсоткового та валютних ризиків за допомогою похідних фінансових інструментів розглянуто далі (підрозд. 6.3, 6.4, розд. 7, 8). Добираючи балансові позиції за строками та сумами (тобто здій-снюючи натуральне хеджування), банк не має потреби в участі ін-ших учасників ринку, які б прийняли на себе ризик. Головні прин-ципи та механізм хеджування узгодженням структури балансових позицій банку розглянуто нижче (підрозд. 7.1, 7.2). У цілому процес хеджування дозволяє відчутно зменшити або повністю усунути ризик. Теоретично хеджування слугує імунітетом для банківського балансу, захищаючи від непередбачених цінових змін на ринку. Хеджування є способом стабілізації ринкової вартос-ті банківської установи. Але оскільки між ризиком і прибутком іс-нує пряма залежність, то низький рівень ризику означає обмеження можливостей одержання прибутку. Отже, недолік хеджування поля-гає в тому, що воно не дає змоги хеджеру використати сприятливий розвиток кон’юнктури ринку. Тому менеджери банку можуть хеджувати не всі балансові пози-ції, а лише певну їх частину. Створення захисту від цінових ризиків для всього банківського балансу називається повним, або макрохе-джуванням, а проведення операцій, які хеджують окремі активні, па-сивні чи позабалансові позиції, — частковим або мікрохеджуванням. Ризики, які виникають внаслідок зміни майбутньої ціни фінан-сового інструменту, хеджувати не обов’язково. Банки можуть ризи-кувати в надії на сприятливі зміни цін, які дали б змогу одержати спекулятивний прибуток. Такий підхід до управління називають стратегією нехеджування. З огляду на неможливість отримати переваги від сприятливих обставин при операціях хеджування ризику банки та їх клієнти мо-жуть свідомо використовувати стратегію нехеджування, коли деяка частина активів чи пасивів лишається чутливою до зміни параметрів ринку (відсоткової ставки, валютного курсу). Стратегія нехеджу-вання має на меті максимізацію прибутку і супроводжується підви-щеним рівнем ризику. За такого підходу банк не захищений від не-сприятливих змін на ринку і може зазнати чималих фінансових втрат. Стратегія хеджування стабілізує прибуток за мінімального рівня ризику і надає можливість одержати однакові результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Вибір стратегії залежить від бага-тьох чинників, і насамперед — від схильності банку до ризику. Проте не завжди вибір стратегії управління ризиками є внутрі-шньою справою. Деякі банки можуть не дозволити своїм клієнтам спекулювати. При наданні послуг клієнтові банк має право наполя-гати на хеджуванні, оскільки ризики, на які наражається клієнт, мо-жуть призвести до збитків самого банку. У деяких країнах органи банківського нагляду забороняють комерційним банкам проведення операцій спекулятивного характеру. А іноді керівництво банку са-мостійно обмежує рівень допустимого ризику встановленням лімі-тів. Отже, потреба проведення операцій хеджування постає перед багатьма учасниками ринку. На міжнародних фінансових ринках існує багато потенційних хеджерів: · дилери з торгівлі державними цінними паперами та іноземною валютою, які захищаються від зниження дохідності та валютних курсів; · інвестиційні банки, які використовують строковий ринок для продажу більшої кількості короткострокових активів, ніж це можна зробити на готівковому ринку; · експортери та імпортери для захисту майбутніх платежів від зміни валютних курсів; · корпорації для фіксації відсоткової ставки за залученими або розміщеними коштами; · компанії, які здійснюють операції із власністю, при випуску конвертованих акцій захищаються від можливого зростання відсот-кових ставок до завершення випуску та розміщення; · пенсійні фонди захищають дохід від інвестицій в першокласні цінні папери та казначейські зобов’язання; · банки, які захищаються від зниження кредитних відсоткових ставок та підвищення депозитних ставок у майбутньому; · інвестиційні фонди захищають номінальну вартість фінансо-вих активів, якими вони володіють, або фіксують ціни на ті фінан-сові інструменти, які заплановано купити в майбутньому. Цей перелік хеджерів далеко не повний, але він дає уявлення про різноманітність типів організацій, які можуть використовувати ринок строкових угод для зменшення ризику валютних курсів, від-соткових ставок чи ризику на фондовому ринку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИ ХЕДЖУВАННЯ РИЗИКІВ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
