СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ СТРУКТУРОЮ АКТИВІВ ТА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Незалежно від того, якого підходу до управління активами та пасивами додержує банк, перед менеджментом неминуче постає ва-жливе питання: чи мають величина та структура зобов’язань впли-вати на напрямки розміщення активів? Традиційний підхід до розв’язання проблеми полягає в об’єднанні джерел фінансування. Згідно з таким методом управління структура зобов’язань не впливає на вибір напрямків розміщення активів, усі кошти розглядаються як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів зобов’язань. За-вдання керівництва банку — визначити пріоритетні напрямки роз-міщення активів, що розглядаються як незалежна величина. Перевагою методу об’єднання джерел фінансування є простота й доступність його практичного застосування, а головним недоліком — виникнення проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв’язки між активами та зобов’язаннями не враховуються. Намагаю-чись вибрати найбільш прибуткові напрямки вкладення ресурсів, банк може видати довгострокові кредити, які фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація з вели-кою ймовірністю призводить до підвищення рівня ризику ліквідності. Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підви-щення рівня ризику ліквідності і з цією метою розглядатиме висо-коліквідні активи як пріоритетний напрямок розміщення коштів, то йому доведеться відмовитися від одержання максимально можливо-го прибутку для акціонерів банку. Альтернативний підхід до управління структурою активів та зо-бов’язань банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними ви-дами таких джерел та напрямками використання ресурсного потен-ціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих дже-рел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики «овернайт», має вкладатися в короткострокові кредити та цінні папери. Кошти, одержані з відно-сно стабільних джерел, таких як строкові вклади, депозити, можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання об-лігацій. Застосовуючи метод поділу джерел фінансування, менеджмент банку має ретельно стежити за розмірами сум та строками різних видів зобов’язань і приводити у відповідність до них структуру ак-тивів. З огляду на потребу постійно балансувати між структурою пасивів та активів зазначений метод стає вельми трудомістким, а отже, ускладнюється практичне його застосування. Іншим недолі-ком є можливе зменшення доходів банку, спричинене відмовою від прибуткового вкладення коштів, якщо не існує відповідного джере-ла фінансування. Перевага розглядуваного методу полягає у зни-женні ризику незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в лікві-дних засобах у будь-який час може бути передбачена. Метод поділу джерел фінансування набув значного практичного поширення в період керування банками через пасиви. Установлення контролю над структурою та стабільністю зобов’язань дозволяє фо-рмувати депозитну базу згідно з потребами щодо проведення актив-них операцій. З розвитком фінансових ринків головна перевага ме-тоду поділу джерел, яка полягає в зниженні ризику ліквідності, втратила своє значення. Банки дістали можливість у будь-який час залучати ліквідні кошти на міжбанківському ринку. Останніми десятиріччями в міжнародній банківській практиці застосовується інтегральний метод управління, який включає мето-ди об’єднання та поділу джерел фінансування і забезпечує більшу гнучкість при управлінні активами та зобов’язаннями банку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ СТРУКТУРОЮ АКТИВІВ ТА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
