Завдання ефективного управління ліквідністю ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення кош-тів. У такій ситуації обгрунтованим стає застосування методу струк-турування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами дже-рел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), мо-жуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і при-дбання облігацій. У разі використання методу структурування фондів необхідно: n розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками; n за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксова-ної частки ресурсів у ліквідній формі; n розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо-відних активів. Потреба банку в ліквідних засобах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження пев-ної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця час-тка може бути незначною — 10 – 15%, для мінливих вкладів і неде-позитних зобов’язань — 25 – 30%, для зобов’язань за «гарячими грошима» — 80 – 90%. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку. Так менеджмент оцінює потребу в ліквідних засобах, які необ-хідні для виконання зобов’язань банку, але попит на грошові кошти може виникнути і в результаті надходження кредитних заявок. У сучасній міжнародній практиці панує погляд, згідно з яким банк має надавати всі кредити з прийнятним рівнем ризику навіть у разі де-фіциту ліквідних коштів, розраховуючи на можливість запозичення ресурсів. Такий підхід називають концепцією партнерства у взаємо-відносинах з клієнтом. Він орієнтований на встановлення різнобіч-них стосунків із клієнтурою, максимізацію сукупних кредитів і під-вищення дохідності банку. Це означає, що при розрахунках потреби в ліквідних коштах не-обхідно враховувати і потенціальний попит на кредити та фактичну суму невчасно повернених (реструктуризованих, непогашених) кре-дитів. Отже, загальна потреба банку в ліквідних засобах визначаєть-ся як сума очікуваної потреби у грошових коштах для обслугову-вання депозитних і недепозитних зобов’язань та потреби в наданні ліквідних кредитів. На практиці багато банків використовують удосконалений метод структурування фондів, за яким враховується ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до виникнення проблем ліквід-ності. Менеджер з управління ліквідністю визначає можливу най-кращу та найгіршу позиції ліквідності та оцінює ймовірність на-стання різних сценаріїв. Для кожного зі сценаріїв (або для найбільш імовірних) розробляється план дій. У разі найгіршого для банку сценарію з погляду ліквідності до плану необхідно включити оцінку вартості підтримки ліквідності як щодо активної, так і щодо пасив-ної частини банківського балансу, а також реалістичний графік кон-вертації активів в грошові кошти, перелік джерел одержання знач-них сум та оцінку їх доступності. Найкраща для банку позиція ліквідності характеризується наяв-ністю надлишку ліквідних засобів, і менеджмент повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою максимізації прибутків. За такого підходу банки оцінюють не реальні, а очікувані потре-би в ліквідних засобах, грунтуючись на певних імовірнісних харак-теристиках настання різних ситуацій. Це дозволяє не формувати ре-альний резерв ліквідних засобів, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОД СТРУКТУРУВАННЯ ФОНДІВ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
