Концептуальні основи та основні поняття інноваційного менеджменту
Однією з визначальних характеристик світової економіки кінця ХХ – початку ХХІ століть стала глобалізація, яка змушує уряди багатьох країн здійснювати пошук нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин. Перспективне позиціювання країн на світовому ринку в сучасних умовах все менше залежить від їх ресурсного потенціалу, а визначається інтелектуальним лідерством, яке знаходить матеріальне втілення у вигляді інновацій і характеризує рівень конкурентоспроможності національної економіки. Глобальне підприємництво в сучасних умовах висуває головну вимогу до конкурентоспроможності національних економік - посилення значимості інноваційно-промислової політики, покликаної забезпечувати конкурентоспроможність в стратегічній перспективі. Таким чином, країни у сучасному світі змушені здійснювати пошук прийнятної моделі економічного розвитку, яка б забезпечувала національну конкурентоспроможність і орієнтувала національну економіку на довгострокове зростання. Значний прорив в технологіях та інформаційній сфері спонукає країни орієнтуватися на нові джерела конкурентних переваг та створювати їх. Сучасний етап пов’язаний із зайняттям чільного місця серед складових динамічних порівняльних переваг науково-технічними досягненнями та інноваціями на всіх стадіях життєвого циклу продукту, починаючи від створення товару або послуги, через просування його від виробника до споживача та закінчуючи наступною утилізацією. Прийнято вважати, що складовими одиницями глобального інноваційного підприємництва є національні інноваційні системи (НІС), які формуються всередині окремих країн під впливом зміни технологічних укладів та еволюціонують, набуваючи своїх специфічних рис. Виділення в міжнародному інноваційному менеджменті терміну «національна інноваційна система» обумовлено наявністю значних міждержавних відмінностей між інноваційними системами, а також тим, що державна інноваційна політика реалізується здебільшого на національному рівні. В міжнародній практиці під національною інноваційною системою розуміють сукупність інститутів, що індивідуально й у взаємодії один з одним обумовлюють розвиток і поширення нових технологій у межах конкретної держави: інноваційні та виробничі компанії, університети, дослідницькі лабораторії, технологічні концерни, технопарки й бізнес-інкубатори. Інша частина НІС – комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають міцні національні корені, традиції, політичні і культурні особливості. За визначенням Й.Парка національна інноваційна система – це структурно – функціональний профіль нації, закладений в основу взаємозв’язку технологічних інновацій та економічної діяльності. Формування інноваційних систем здійснюється під впливом багатьох об'єктивно заданих для кожної країни факторів, що виступають довгостроковими детермінантами напрямку і швидкості еволюції інноваційної активності. Кожна НІС характеризується визначеною структурою і деяким ступенем порядку, що припускають достатню стабільність інституціональної взаємодії. При цьому в кожній країні формується національна конфігурація інституціональних елементів. Глобалізація в інноваційній сфері виявляється, насамперед, у транснаціональному фінансуванні наукових досліджень, у створенні власних дослідницьких підрозділів ТНК. Останнім часом більша частина транснаціональних корпорацій націлена саме на використання глобального науково-дослідного потенціалу, включаючи залучення висококваліфікованих науково-інженерних кадрів, участь у виконанні і фінансуванні спільних наукових проектів. Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Незважаючи на те, що глобалізація сприяє розвитку інноваційної діяльності, вона носить також цілий ряд проблем для національної системи - від потреби в уніфікації стандартів освіти і науки до необхідності нових підходів щодо протидії міграції фахівців та регулювання умов конкуренції в науково – технічній сфері. Міжнародний інноваційний менеджмент – це особливий вид професійної діяльності, пов’язаної із стратегічним управлінням, спрямованої на досягнення конкретних інноваційних цілей, оптимальних результатів, що носять наднаціональний характер. Його метою є визначення основних напрямків науково – технічного розвитку як окремих країн, так і ТНК, фірм, інститутів інших організаційних структур та умов їх інноваційного співробітництва. Відповідно, критерієм міжнародного інноваційного менеджменту можна вважати національні кордони. Інноваційний менеджмент покликаний забезпечити ефективне і узгоджене функціонування всіх зовнішніх і внутрішніх елементів середовища функціонування суб’єкта, який займається інноваційною діяльністю. Інноваційний менеджмент – це сукупність визначених організаційно – економічних методів і форм управління усіма стадіями і видами інноваційних процесів, а також найефективніші форми організації цих процесів в міжнародному інноваційному підприємництві. Зміст інноваційної діяльності, її характерні риси і особливості знаходять вираження в такому фундаментальному понятті, як інновація. Існує велика кількість дефініцій цього терміну в українській і зарубіжній літературі, що призводить до неоднозначності та плутанини. В залежності від об’єкта і предмету дослідження інновації можна розглядати: · як процес (Б. Твісс, А. Койре, И.П. Пінінгс, В. Раппопорт, Б. Санто, В.С. Кабаков, В.Л. Макаров та ін.); · як систему (М.І. Лапін, Й. Шумпетер); · як зміну ( Ф. Валента, Ю.В. Яковец, Л. Водачек); · як результат (А. Левінсон, С.Д. Бешелев, Ф.Г. Гурвіч). Innovation (англ.) - утворено з двох слів - латинського "новація" (новизна, нововведення) і англійського префікса "ін", що означає "в", "введення". Тому, у перекладі з англійського "інновація" означає: введення нового, відновлення. Пріоритет у застосуванні поняття “інновація” належить Й. Шумпетеру. Саме він у 1912 році уперше використав словосполучення “нова комбінація”, який потім замінив на інший термін - “інновація”, розуміючи під цим суттєву зміну якості засобів виробництва шляхом покращення технологічних характеристик існуючого обладнання або введенням у дію нових засобів виробництва чи нових систем організації виробництва. Дискусійність у визначенні поняття “інновація” згладжується із прийняттям міжнародних стандартів. В сучасний час прийняте визначення поняття інновація в міжнародних стандартах “Посібник Фраскаті” та “Посібник Осло” є основою при розробці нормативно – правової бази з інновацій в більшості країн світу. Згідно з міжнародними стандартами, інновація - це кінцевий результат креативної діяльності, який отримав втілення у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, що реалізовується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності. Таким чином, інновація – це результат реалізації нових ідей і знань із метою їх практичного використання для задоволення потреб споживачів. З такого визначення випливають головні ознаки інновації: · науково-технічна новина; · практичне втілення науково-технічної ідеї у виробництво; · конкурентні переваги; · комерційна значущість (сприйняття ринком і споживачами). Доцільно розмежувати поняття новація та інновація. Новація (новина) - це оформлений відповідним чином результат фундаментальних та прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт в певній сфері діяльності людини з метою підвищення її ефективності. Відповідно, інновація - це кінцевий результат реалізації у виробництво нових ідей і знань у вигляді певної нової чи оновленої продукції або технологічного процесу з метою їх практичного використання у подальшому для підвищення конкурентоспроможності підприємств та максимального задоволення потреб споживачів. Дифузія інновацій – це поширення уже раніше освоєної, реалізованої інновації, тобто застосування продуктів, послуг чи технологій в нових місцях і умовах. Інноваційна діяльність - це практична діяльність людини, що спрямована використання та комерціалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок з метою удосконалення технології, покращення якості чи розширення та оновлення номенклатури продукції, яка виготовляється. Інноваційний клімат країни - це сукупність політичних, правових та соціально-економічних умов, що сприяють загальній активізації інноваційної діяльності в даній країні шляхом адекватного розподілу ресурсів між фундаментальними і прикладними дослідженнями та дослідно-конструкторськими розробками шляхом співробітництва та інтегрування усіх елементів інноваційної інфраструктури. Інноваційна інфраструктура - це сукупність суб’єктів інноваційної діяльності, що виконують функції обслуговування та сприяння інноваційних процесів. Інноваційний процес - це сукупність послідовних взаємопов’язаних подій щодо утворення та розповсюдження нововведень шляхом перетворення інтелектуальних об’єктів (наукових знань ідей) у реальні продукти та технології. В основі управління інноваціями лежить типологія інновацій, їх класифікація за різними істотними ознаками, критеріями, параметрами. Першу класифікацію інновацій дав Д. Рікардо, розглядаючи землезберігаючі інновації та інновації, що зберігають працю і капітал. Таку класифікацію підтримував К. Маркс і вона зберігалася до 30-х років ХХ ст. Найповнішу класифікацію інновацій, яку вважають класичною розробив Й. Шумпетер, виділяючи 5 типів інновацій: 1) виробництво продукції з новими властивостями; 2) впровадження нового методу (способу) виробництва, в основі якого лежить нове наукове відкриття і який може полягати також в новому способі комерційного використання відповідного товару; 3) освоєння нових ринків збуту, на яких дана галузь промисловості не була представлена; 4) використання нового джерела сировини; 5) проведення відповідної реорганізації виробництва, наприклад забезпечення монопольного становища. В сучасній теорії інновацій найпоширеніший підхід. Який ґрунтується на перших 2-х пунктах класифікації Шумпетера – це поділ інновацій на 2 класи: · інновації продукту; · інновації процесу. Такий напрямок дозволяє класифікувати інновації в залежності від предметного змісту. Так, під продуктовими інноваціями розуміють інновації, які орієнтуються на виробництво та використання нових (поліпшених) продуктів у сфері виробництва або в сфері споживання. Під інноваціями процесу розуміють нові технології виробництва продукції, організації виробництва та управлінських процесів. Інновації процесу можна поділити на технологічні та управлінські. Технологічні – це нові способи (технології) виробництва продуктів, розроблених раніше чи нещодавно. Управлінські – нові методи роботи апарату управління . Поряд з інноваціями процесу та продукту іноді виділяють новий клас – ринкові інновації. Ринкові – це інновації, які відкривають нові сфери використання застосування продукту, або дозволяють провести реалізацію послуги на нових ринках. За ознакою економічної значимості (класифікація за схемою Менша) інновації поділяють на: - базисні; - поліпшуючі; - псевдоінновації. Базисні сприяють створенню нових ринків та галузей промисловості. Поліпшуючі інновації виникають внаслідок адаптації нововведень до вимог ринку. Псевдоінновації характеризуються такими незначними змінами у порівнянні з попередніми об’єктами, що вони є здебільшого наслідком моди або реклами. Найповнішу класифікацію інновацій дає Пригожин: bза поширеністю: - одиничні; - дифузні (поширюються на численні об’єкти). b за місцем в виробничому процесі: - сировинні; - забезпечуючі (пов’язуючі); - продуктові. bпо відношенню до попередніх: - замінюючі, які передбачають повну заміну застарілого засобу, забезпечуючи при цьому більш ефективне виконання відповідних функцій; - скасовуючі, які виключають виконання певної операції, випуск певного виробу і замінюють їх новими; - зворотні, коли після певного використання нововведення, виявляється його невідповідність новим умовам і доводиться повертатися до його попередника; - відкриваючі, тобто такі, що створюють засоби, які не мають функціональних попередників з якими їх можна було б порівняти; - ретровведення. b за охопленням прогнозованої частки ринку: - локальні; - системні; - стратегічні. b за інноваційним потенціалом і ступенем новизни: - радикальні; - комбінаторні; - вдосконалюючі. Четвертий і п’ятий напрямки класифікації, що враховують масштаб і новизну та інтенсивність інноваційних змін в найбільшій мірі виражають кількісні і якісні характеристики інновацій і мають значення для економічної оцінки їх наслідків та обґрунтування управлінських рішень. Залежно від рівня радикальності впливу на технологічне і соціальне середовище Фрімен та Перетс виділили такі групи інновацій: інкрементна (incremental innovation), радикальна (radical innovation), нові технологічні системи (new technology systems), зміна техніко – економічної парадигми (change of techno – economic paradigms). Інкрементна інновація – характеризується як поступова, на основі традиційних повсякденних розробок, не має драматичних ефектів і іноді може здійснюватися непомітно, хоча, забезпечує при цьому, істотний приріст продуктивності виробництва. Радикальна інновація є результатом тривалих цілеспрямованих розробок у виробництві, в університетах чи лабораторіях. Інновація такого типу сприяє значним змінам в мікро – і макроекономіці (наприклад, виробництво синтетичних матеріалів, напівпровідників). Нові технологічні системи – глибокі зміни в технологіях, які стосуються декількох сфер економіки і стимулюють появу нових секторів виробництва і споживання. Такі інновації є наслідком радикальних і інкрементних та супроводжується організаційними і управлінськими інноваціями в декількох секторах (капілярне зварювання, лиття вприскуванням, нові технології штампування). Зміна техніко – економічної парадигми – зміни в технологіях такої глибини, що отримані ефекти здійснюють помітний вплив на всю економіку в цілому (ідентично науково – технічній революції). Прикладами інновацій цього типу є мікроелектронна революція і нові енергетичні і ресурсні технології. В основі інноваційної теорії лежить концепція нерівномірності інноваційної активності або так звана теорія інноваційних циклів. Основні положення цієї концепції були висловлені в 1930р. Йозифом Шумпетером, а потім подальший розвиток ця концепція отримала в працях західноєвропейських дослідників (1970-1980 рр.) – Менша, Фрімена, Ван Дейна, Кляйнкнехта. Нерівномірність інноваційної активності виходить з того, що інновації в економічному середовищі з’являються не рівномірно, а у вигляді кластерів (більш чи менш одночасно впроваджених і пов’язаних між собою інновацій). Кластер – це сукупність базових інновацій (цілісна система нових продуктів і технологій) сконцентрованих на визначеному проміжку часу і в визначеному економічному просторі. Я. Ван Дейн висунув гіпотезу про те, що поява нових типів інновацій пов’язана з фазами соціально-економічного простору і наукового технічного розвитку, представлених у вигляді довгої хвилі. Теорія довгих хвиль акцентує увагу на вивченні довгострокових інноваційних коливань. Інноваційна довга хвиля складається ніби з двох гребенів – це хвиля винаходів і хвиля інновацій, які по мірі їх поширення зближуються, тобто лаг між винаходами і інноваціями зменшується з розвитком хвилі. Однак відстань між послідовними "хвилями" (як винаходів, так і інновацій) відрізняється стабільністю і складає близько 55 років (між центрами інновацій і винаходів). Це було відзначено Г. Меншем і пов'язане ним з кондратьєвським довгим циклом в економічному розвитку, у ході якого змінюється динаміка багатьох економічних показників від фази сходу до фази спаду.
Рис. 1. Циклічність розвитку світового господарства Оригінальне інноваційне спостереження було зроблене Кондратьєвим в 20-х роках ХХ ст. Кондратьєв – автор великих циклів господарської кон’юнктури. Він обґрунтував ідею множинності циклів і виділив 3 типи коливань: - короткі – 3 – 3.5 років; - середні (торгово-промислові) – 7 – 11 років; - великі – 48 – 55 рр. Кондратьєв визначив, що підйомові хвилі довгого циклу, сприяє пожвавлення в галузі винаходів, а початок підйому збігається із застосуванням їх у промисловості. Кондратьєв доводив, що інновації з’являються в просторі і часі у вигляді кластерів. Перехід від однієї базисної інновації до їхнього об'єднання у вигляді кластера - це не просто формальна процедура, а перехід до якісної категорії, що відноситься до макрорівня. Перші дослідження в інноваційній теорії були пов’язаними із визначенням впливу науково – технічного прогресу (НТП) на економічну динаміку (табл. 1). Таблиця 1 Еволюція економічної теорії технологічних змін
Етапи економічної теорії Характеристика основних постулатів 1723 – 1790 А. Сміт пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва 1818 – 1883 К. Маркс уважав розвиток продуктивних сил базисом, а НТП надбудовою, а не причиною розвитку виробництва 1970 – 1930 Неокласична школа розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи 1883 – 1945 Кейнсіанська теорія науково-технічному прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов» д. п. 50-х років доводили, що науково-технічний прогрес є основним чинником економічного розвитку XX ст. період після Другої світової війни всебічне вивчення закономірностей інноваційного прогресу, як головного чинника економічної динаміки Визначення ролі науково – технічного прогресу в економічному розвитку входить до концепції екзогенного науково – технічного прогресу. Екзогенний науково – технічний прогрес розглядається як зовнішня соціально – економічна сила, яка впливає на зростання ефективності виробництва. Відповідно НТП визначається як заданий чи наявний фактор. Розрізняють три основних типи екзогенного НТП: 1) автономний чи нейтральний НТП, при якому підвищення ефективності виробництва не залежить від капіталовкладень і приросту трудових ресурсів, а обумовлюється дією зовнішніх факторів; 2) уречевлений НТП, при якому ефективність виробництва підвищується за рахунок використання більш досконалого обладнання та кваліфікованої робочої сили, які визначаються як зовнішня функція часу і задаються ззовні; 3) індукований НТП, який пояснює збільшення ефективності виробництва за рахунок попереднього розвитку, тобто накопиченого до цього часу капіталу. Недоліком концепції екзогенного НТП є відсутність пояснення зв’язку між технологічними змінами і економічним зростанням. Цей недолік частково усувається концепцією ендогенного науково – технічного прогресу. Ендогенний науково – технічний прогрес виступає внутрішньою динамічною силою економічної системи і характеризується впливом науки і техніки на ефективність виробництва. В моделях цього типу використовується такі підходи: 1) НТП є результатом створення нових технологій, яке відбувається в особливій сфері економічної діяльності; 2) НТП розглядається не тільки як результат особливої сфери діяльності але і враховує вплив таких елементів як фундаментальні дослідження та прикладні розробки, ефективність впроваджень досягнень науки і техніки; 3) НТП детермінується причинно – наслідковими зв’язками всередині виробничої системи. Серед сучасних тенденцій інноваційної теорії особливого значення набувають питання, пов’язані із глобалізацією підприємництва, в тому числі, і інноваційного. Так, російський вчений М. Делягін характеризуючи світову економіку, відзначає про поглиблення процесів глобалізації в інноваційній сфері, однак зазначає, що вони несуть передусім небезпеку виникнення критичного технологічного розриву між розвинутими країнами й іншим світом, що веде до утворення "двох людств". Однією з найважливіших тенденцій розвитку світової економіки є, як відзначає М. Делягін, монополізація технологій формування свідомості і, головне, метатехнологій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Концептуальні основи та основні поняття інноваційного менеджменту» з дисципліни «Інноваційний менеджмент»
