Розрізняють штучні, створені для досягнення лише конкретних цілей (цілеспрямовані) і природні (нецілеспрямовані) системи. На практиці менеджмент, а особливо операційний, використовує тільки цілеспрямовані системи. Залежно від цілей аналізу і рівня абстрагування відомі різні підходи до формалізації систем. На сьогоднішній день найбільш загальним і досить обґрунтованим є теоретико-множинний опис. Суть його полягає в тому, що у ході дослідження зв’язків конкретної системи їх розподіляють на зовнішні (⇒, →) і внутрішні (⇔, ↔). Зовнішніми називають зв’язки, що виходять за межі системи, а внутрішніми — з підпорядкованими підсистемами Si′, елементами Min або між ними. За рис. 2.1, зв’язки з зовнішнім середовищем Ω мають різновекторне спрямування: зв’язок від зовнішнього середовища Ω до системи S (або її елемента), позначений на рис. 2.1 як ωi →, називається «входом», а спрямований назовні, позначений =>, називається «виходом». На внутрішньосистемному рівні кожний зв’язок між елементами (–) системи є входом для одного з них і виходом — для іншого. Чи можна систему формалізувати з метою її вивчення, проектування, реконструкції тощо? У загальному випадку на теоретико-множинному рівні абстракції поняття «система» можна визначити як упорядковану масу елементів М, відносин (зв’язків) між ними R і властивостей Р: S = ‹ Ms, Rs, Ps›, (2.1)
де ‹ Ms, Rs, Ps › — середнє за часом зазначених випадкових величин. Індекс s означає, що елементи, зв’язки між ними і властивості елементів характерні тільки для конкретної проектованої або досліджуваної системи S. 49
О. М. Сумець Основи операційного менеджменту
За такої формалізації системи можна припускати, що нескінченне число властивостей Р, яких набула система, задається (або формується) зовнішнім середовищем (метасистемою). Метасистема — це сукупність зовнішніх елементів, що потенційно можуть впливати на стан системи S(t) у тимчасовому масштабі. Тут слід зазначити, що S(t), зрозуміло, не може не залежати як від внутрішнього стану r(t), так і від стану метасистеми, тобто від зовнішнього оточення (середовища) ω(t). Отже, стан системи може характеризуватися значенням функціонала, що досягається S(t) = F{r1(t), r2(t),…, ri(t); ω1(t), ω2(t),…, ωn(t)}, (2.2)
де ri(t) — параметри системи і її елементів, тобто стан внутрішнього середовища; ωn(t) — стан метасистеми чи зовнішнього середовища. За аналізом S(t) можна виділити, наприклад, на стадії формування технічного завдання на проектування системи, ряд відповідних властивостей Ps. Відображення ж Ps на універсуми Мs, Rs дає, відповідно, підмножини елементів Мс і відношень Rс, на яких можна побудувати систему з заданими властивостями, тобто визначити сферу існування системи. А вже виходячи з технічних, економічних, евристичних трактувань, сферу існування системи можна згорнути до бажаних меж, задавши певне число Mg, Rg. Границі системи визначаються в залежності від ступеня взаємної адаптації і спрямованості об’єктів (підсистем, ланок): дуже високим ступенем взаємної адаптації компонентів — об’єктів усередині системи, і істотно більш низькою — між компонентами системи і зовнішнім середовищем — об’єктами її оточення. У ряді наукових праць висловлюється думка про неможливість досліджувати, а тим більше проектувати систему, границі якої не визначені. Визначення ж їх і аналіз функціонала S(t), Ps, Мs і Rs дають можливість локалізувати систему, більш чітко окреслити її кордони. Практично це здійснюється за допомогою додаткових формалізованих методик керування, методичних матеріалів, типових рішень тощо. У даному випадку важливим моментом є встановлення найбільш істотних зв’язків R у системі. На жаль, формалізовані способи виділення останніх у системі на сьогоднішній день відсутні. Тому операційному менеджерові необхідно переглядати повний спектр зв’язків і виділяти з нього ті, за зміни характеристик яких система істотно змінює свої показники. Відомо, що найважливішими якостями і властивостями систем є функціональні та структурні. Функціональні якості системи — це характеристики процесів взаємної адаптації системи з зовнішнім середовищем. Структурні якості — це характеристики процесів взаємної адаптації внутрішніх компонентів системи між собою.Останні досягають високих значень при відтворенні оптимальної структури системи. Структура системи — це відображення визначеної закономірності процесу взаємної адаптації її внутрішніх компонентів. Структура систем може бути різною, але всеж вони частіше організовані по ієрархічному принципу. Система, яка має ієрархічну структуру організована як ансамбль взаємодіючих частин, який складається із послідовно вкладених одна в одну взаємодіючих субодиниць. Сьогодні велика увага ієрархічним структурам приділяється в менеджменті. У даному випадку має місце ієрархія підпорядкованості, в якій системи ранжовані по рівням субординації і можуть тільки взаємодіяти одна з одною, не включаючи низові позиції в склад вищих структур. Тому в процесі проектування, модернізації системи операційний менеджер керується принципом «від простого до складного», дотримуючись принципів і правил ієрархії і композиції. Під «ієрархією» розуміється певний порядок, що встановлює в системі різні рівні і ранги підсистем і їхніх елементів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формалізація операційної системи» з дисципліни «Операційний менеджмент»
