Українська держава переживає чи не найтяжчий період свого становлення. Виникло загрозливе економічне та соціально-політичне становище. Криза у сфері економіки та політики по-глиблюється. Від часу проголошення незалежності країни й досі навіть не визначено її соціально-економічну орієнтацію, владні структури діють емпірично, вельми нераціональним способом проб і помилок. Відірваність від життя багатьох програм і рі-шень, брак науково обґрунтованого прогностичного підходу, не-визначеність функцій та повноважень державних структур, вкрай низька відповідальність майже всіх ланок господарського меха- нізму поставили країну на межу катастрофи. Криза економіки України — це значною мірою криза управ-ління. Процес розвалу командно-адміністративної системи дер-жавного управління розглядався як самоціль за відсутності за- гальнотеоретичної концепції управління у перехідний період, науково обґрунтованої програми створення якісно нового апара-ту управління, який відповідав би новим історичним умовам. Процес його створення відбувається стихійно, несистемно і, що прикро, він не тільки не позбавлений вад минулого, а став ще бюрократичнішим і корумпованішим, таким, що ігнорує потреби й інтереси простих людей. Вказані обставини вимагають особливої уваги до проблем управління з боку державних інститутів та, природно, науки. У міру створення і розвитку нового апарату державного управ-ління мають розширюватися та поглиблюватися наукові уявлен-ня у цій галузі, оскільки змінюється не тільки конкретика його діяльності, але й найбільш типові риси та властивості, що має першорядне значення для розвитку як теорії, так і практики управління. Постсоціалістичне суспільство відкинуло тоталітарну систему державного управління. Разом із цим зруйновано регіональні та виробничі зв’язки, що існували раніше. А якою ж має бути прин-ципово нова система управління? Вона не тільки не створена, але навіть концептуально не розроблена. Спроби використати для вирішення завдань переходу до ринку попередній державний апарат з непідготовленими до цього ідеологічно й економічно кадрами не могли дати позитивних результатів. Адже основа ос-нов управління в посттоталітарних умовах — компетентність, оперативність, розрахований ризик та орієнтація на прибутки. Управлінська бюрократія з її авторитарно-бюрократичними методами управління не сприйняла нових соціальних і політичних цінностей. Калькування західних моделей управління ще більше ускладнило становище. Деструктивні тенденції в управлінні дедалі збільшуються. Зростання кількості управлінців часто відбувається за рахунок малокомпетентних людей. Корум-пованість охопила всі структури управління, бюрократизм став нормою поведінки державних службовців — усі ці обставини фактично звели нанівець організаційну діяльність державного управління, призвели до втрати керованості багатьма сферами суспільного життя й економікою. Дезінтеграційний процес в економічній і політичній сферах виявився тривалим і глибоким. Світова економіка ще ніколи не стикалася з такими вкрай специфічними труднощами: економіч-ними, політичними, психологічними. Бракує глибокого розумін-ня об’єктивних економічних законів перехідного періоду, саме тому процес реформування зайшов у глухий кут. Постійна перебудова управлінських структур тому підтвердження. Керівні ланки їх, щоб прикрити свою некомпетентність та безвілля, влаштували управлінську чехарду. Кількість управлінців з року в рік збільшується. Порівняно з першим роком незалежності на сьогодні апарат державного управління зріс у 4,5 раза. Чиновницькому апарату притаманна властивість множитися незалежно від об’єктивних потреб. Динаміка зростання апарату здійснюється відповідно до відомих законів Паркінсона і Пітера. Суть «закону Паркінсона» полягає в тому, що людині властива тенденція заощаджувати свої сили, що між кількістю чинов-ників і обсягом роботи не існує ніякого зв’язку. Армія чиновни-ків зростає незалежно від того, збільшиться, зменшиться чи зведеться до нуля обсяг роботи. Причини її зростання можна зве-сти, як уважає Паркінсон, до двох беззаперечних аксіом: 1) чиновники намагаються примножити підлеглих, а не супер-ників; 2) чиновники створюють роботу один одному. Потрібна нова концепція управління, яка виходила б з об’єктивних потреб переходу до цивілізованого ринку, ураховувала б специфічні умови становлення Української держави. Та для цього необхідно методологічно правильно визначити сут-ність і поняття управління, оскільки тільки державне управління забезпечує функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого. У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі ще не скла-лося сталого й загальновизнаного поняття державного управлін-ня. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, ін-ші — форм, яких воно набирає і в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності — вся позазаконодавча та позасудова дія-льність держави і становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління, його призначення. З позицій адміністративного права управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської дія-льності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення. Мабуть, більш продуктивним буде підхід з погляду реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись юри-дичною формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників загальносоціологічних наукових напрямів, що до-сліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптима-льного функціонування та розвитку, досягнення поставленої ме-ти. Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління — забезпечення функціонування та розвитку суспіль-ства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це є організуюча діяльність держави, що спрямо-вана на виконання її завдань та функцій. Нові функції й завдання держави перехідного періоду зумов-люють і новий зміст її управлінської діяльності, а отже, визнача-ють форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить під-став, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави — політичної організації, вважалося суто політичною категорією, по-кликаною впливати лише на поведінку людей у потрібному для пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності. Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з ру-ху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об’єктом управлінської діяльності держави. Управління — це різноманітна державна діяльність, яка охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людсь-кого співжиття. Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя люди-ни — природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, те-риторіями, матеріальними об’єктами культури, тобто всіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави за-лишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу. Проте поступове роздержавлення та демонополізація економі-ки, запуск ринкового механізму саморегулювання не звільняють державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соці- ально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язують виконувати їх в інших формах і методах, ніж раніше: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогре-су та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління. Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, але вони станов-лять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це — заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадсь-кої думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку. У державному управлінні об’єктом менеджменту є державний орган (державна установа). Це організація, специфічними особ-ливостями якої є те, що: 1) особи, які відповідають за її управління, є обраними або призначеними; 2) щодо неї держава застосовує систему примусу, якої позбав-лені приватні компанії; 3) предметом праці в ній є інформація, а рішення, що вона приймає, часто мають інформаційну форму (постанови, розпоря-дження тощо). Системи менеджменту, характерні для державних організацій, називають адміністративними (від лат. administratio — управлін-ня, керівництво): 1) управлінська діяльність державних органів, організаційна діяльність у сфері управління; 2) органи виконавчої влади держави; урядовий апарат; 3) посадові особи, керівний персонал певної установи; 4) розпорядники, відповідальні упорядники чогось. На відміну від виконавчої роботи, яка властива державним ор-ганам, менеджмент є цілеспрямованим управлінням, цілями яко-го є в першу чергу ефективність і дієвість. Менеджмент є обшир-ним поняттям, яке поширюється одночасно на три сфери: процес (планування, рішення, здійснення, контроль); структуру (органі-зація, розподіл), кадри (керівництво). Із цього випливають основ-ні функції менеджменту: планування, контроль, організація, керівництво. Менеджмент є типом управління, який найбільшою мірою відповідає потребам і умовам ринкової економіки. Основними ознаками менеджменту як типу управління є такі: 1) вихідним моментом організації управління і його здійснен-ня є людина, її потреби, інтереси, мотиви, цінності, установки; 2) у підходах, принципах і методах управління пріоритет від-дається економічним засобам і методам управління; 3) професіоналізм управління як одна з головних вимог до ме-неджера і персоналу; 4) менеджмент пред’являє комплекс вимог до особистих якос-тей менеджера, які забезпечують мистецтво управління (підпри-ємливість, упевненість, комунікабельність); 5) в організаційному відношенні для менеджменту характерна гнучка організація управління, здатна швидко перебудовуватися відповідно до зміни умов та організація інноваційного типу. Основними змінними державної організації, які вимагають уваги адміністративного менеджменту, є цілі, структура, завдан-ня, технологія і люди. Цілі державної організації — те, заради чо-го вона створюється і функціонує — поділяються на предметні (здійснити намічене політикою) і формальні (орієнтація на гро-мадян, мінімальні затрати, вдоволеність персоналу). Структура державної організації — логічні взаємовідносини рівнів управ-ління і функціональних сфер, збудовані в такій формі, яка дозво-ляє найбільш ефективно досягти цілі даної організації. Завдання — цілі, транспоновані в конкретні вказівки до дії. Технологія — за-сіб перетворення ресурсів у потрібні продукти і послуги. Лю-ди — центральна фігура в менеджменті, особи з їх неповторними рисами. Менеджмент у державному управлінні враховує зовніш-нє середовище державної організації і вимагає ефективної реакції на нього та пристосування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Менеджмент у державному управлінні» з дисципліни «Менеджмент у державних організаціях»
