Поняття і зміст права приватної власності громадян на землі сільськогосподарського призначення
1. Право власності є основним інститутом у системі речового права. До неї, згідно з земельним законодавством України, крім права власності, входять також право постійного користування (право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку) і право земельного сервітуту (право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою). Речові права виступають похідними від права власності на земельну ділянку, володіючи при цьому певною самостійністю і незалежністю від права власності. Право власності серед цих речових прав є найбільш широким. Відносини власності закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі України, Законі України "Про власність", Земельному кодексі України та в інших законодавчих актах. Земельна власність є категорією економічною, яка характеризує процес привласнення землі окремими суб'єктами: громадянами, юридичними особами, державою. Слід наголосити на тому, що це - специфічна економічна категорія, що зумовлена істотними природними особливостями земель. Найбільш істотними рисами серед всіх земель характеризуються землі сільськогосподарського призначення, які виступають головним засобом виробництва в сільському господарстві. Право земельної власності означає межі панування власника над земельним об'єктом. Вони визначаються сумою наданих йому право-мочностей, названих у сукупності "право власності'1. Традиційно в літературі характерними рисами права власності прийнято вважати наступні: 0 безпосередня влада власника над річчю; 1 абсолютна влада над річчю, обмежена лише у виняткових випадках, безпосередньо передбачених у законі; 2 3 ' Див.: Кооперативне право: Підручник / За ред. В. І. Семчика. С 140. К.: Ін Юре, 1998 - 98 РОЗДІЛ 7 4 абсолютний захист прав власника, тобто захист від порушень з боку "всіх і кожного"; 5 еластичність права власності - "самовідновлення" влади власни ка над речами після того, як зникають обмеження, встановлені законом або договором; -можливість для власника використати позитивні якості речей, в тому числі одержувати прибуток від їхнього використання; 6 можливість для власника розпорядження речами, тобто визнача ти їхню фактичну (фізичну) і юридичну долю; 7 право власника витребувати свою річ від будь-якої особи, що утримує її без законних підстав. Аналіз проблем права власності проводився в свій час представниками класичного напряму радянської юридичної науки (С. Н. Братусь, О. С. Йоффе, Ю. К. Толстой і ін.). Пізніше в основі нових підходів ряду авторів (С. С. Алексєєв, Г. Ю. Бистров, І. О. Іконицька, Є. А. Суха-нов і ін.) щодо права власності з'явився т. зв. діяльнісниЙ світогляд, що включає систему поглядів на право власності як на діяльність з юридичної організації, упорядкування процесів привласнення і використання матеріальних благ. У цій концепції розвивається ідея індивідуальної, приватної власності, в межах якої найбільш чітко виявляється людина. Відповідно до цього і визначення права приватної власності подається як юридичне закріплення в суспільстві порядку, що склався за рахунок привласнення засобів виробництва і результатів праці, а також можливостей суб'єктів щодо використання належного їм майна. До цієї концепції близька і позиція ряду інших авторів, у визначенні яких право власності - це нормативно закріплена І реалізована ідея свободи людини і справедливості в сфері розподілу і привласнення матеріальних благ, з метою досягнення суспільного порядку на основі врахування різноманітних інтересів людей, їхньої згоди і компромісів." Туг право власності включає в себе ідеї свободи особи і справедливості як поєднання прав і обов'язків учасників розподільних відносин, юридичні норми, побудовані на цих ідеях, і самі розподільні суспільні відносини, в яких вони втілюються в життя. В основі підходу цих авторів лежить думка про створення правової держави, без чого в принципі не є можливим перехід до цивілізованого громадянського суспільства, формування якого ми прагнемо. 1 ХаритоновЕ. О. Основи римского частого права. -X.: ООО "Одиссей", 1998--С. 104. г Див.: Чубуков Г. В., Погрєбной А. А. Кресгьянин - фермер, хозяин и собственник (Правовьіеаспекгьі)//Государствои право. - 1992. -№ 4.- С. 33-42. 100 Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення Всебічне дослідження питань, пов'язаних з правом власності на землю і правом землекористування в Україні, проведено 1.1. Каракашом. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності, кожний громадянин в Україні має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Це положення означає, що правомочності громадян щодо цих речей спираються безпосередньо на закон та існують незалежно від будь-якої влади на ті ж самі речі. Цією ознакою право власності відрізняється від суб'єктивних зобов'язальних прав, на основі яких правомочні особи використовують речі, але не на свій розсуд, а у межах влади, яка надається їм власником. Зобов'язально-правова вимога як суб'єктивне право характеризується теж владою, але похідною від влади власника. Крім того об'єктом права власності є речі, на відміну від зобов'язальних прав, де об'єктом є дія; речове право носить абсолютний, а зобов'язальне - відносний характер. Право власності є одним з основних суб'єктивних прав. Ю. С Чер-воний звертає увагу на те, що в загальному визначенні права власності повинні бути зафіксовані, з одного боку, ознаки, притаманні будь-якому суб'єктивному праву взагалі, з іншого боку - тільки ті ознаки, які специфічні праву власності. За Конституцією України, природні ресурси - це загальнонародне надбання, але, виділені у власність громадянина, вони стають відокремленою частиною, результатом привласнення окремим суб'єктом, індивідом загальнолюдського природного добра. 2. Право власності на землі сільськогосподарського призначення має основні риси права власності взагалі, тому його можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні право власності ка землі сільськогосподарського призначення - це сукупність норм права, які регулюють відносини власності, що вхо дять до правового інституту власності. Як суб'єктивне право власності 1 Див.: Каракаш И. И. Право собственности и право землепользования в У крайнє: Научно-практ. пособие. - К.: Истина, 2004. -216с 2 Ефішова Л. Г. О соотношении вещньїх и имущественньіх прав // Государство и право. -1998. -№10.- C.354. 1 Червоний Ю. С. К вопросу о понятий и содержании права частной собственности граждан Украиньї // Актуальньїе проблеми государства и права: Сборник научньїх трудов. - Одєсса, 1994. - С. 86. 101 РОЗДІЛ 7 виступає у вигляді сукупності прав ом очн остей власника щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Суб'єктивному праву власності як праву абсолютному протистоїть невизначене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від здійснення дій, які обмежують права власника І перешкоджають йому здійснити своє право.1 Ст. 78 Земельного кодексу України визначає право власності на землю як право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. У науці право приватної власності (в тому числі і на землю) визначають як право громадянина на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном для задоволення особистих потреб і здійснення будь-якої господарської та іншої діяльності, не забороненої законом"'; як право власності конкретних суб'єктів права на певні частини природних об'єктів ; як визначене законом право, яке закріплює абсолютну приналежність землі особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цієї землі. У визначенні, даному М. В. Шульгою, простежується чітка екологічна направленість, коли під правом приватної власності на землю розуміється визнане законом право, що закріплює приналежність конкретної земельної ділянки як елементу екосистеми особі (власнику) і визначає його права і обов'язки з приводу володіння, користування і розпорядження цією ділянкою. Право володіння земельною ділянкою сільськогосподарського призначення є заснована на законі можливість у межах, встановлених законом, фактично володіти земельною ділянкою, наданою громадянину або належною йому на підставі цивільно-правових угод. Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав свою земельну ділянку на підставі договору, наприклад оренди. При цьому власник земельної ділянки не втрачає права володіння нею. Він тимчасово, на певний період припиняє здійснювати його. Тут 1 Земельное право России / Под ред. В. В. Петрова. - М.: Стоглавь, 1995. - С. 72. 2 Червоний Ю. С. Вказ. тв. - С. 89. 3 Разметаев С. В. Право собственности на природньїе ресурси в Украяне. - X., 1995. -С.4. 4 Вівчаренко О- А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми). - Івано- Франківськ, 1998.-С. 98. 5 Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблемьі земельних отношений в современньтх условиях. -X.: Консум, 1998. -С. 95. 102 Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення володіння не відокремлюється від права власності. На відміну від власника, в осіб, що не є власниками, право володіння носить похідний характер. Право володіння завжди повинно мати ту або іншу правову підставу - титул. Для власника таким є його право власності, а для інших володарів - договір з власником, адміністративний акт тощо. Земельне право визнає тільки титульне володіння. Під правом користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення розуміється використання корисних властивостей землі, виходячи з тієї мети, для якої була надана земельна ділянка. У найбільш широкому розумінні можна говорити насамперед про використання такої земельної ділянки як засобу виробництва, а також і як просторово-операційної бази. Справа в тому, що землі сільськогосподарського призначення складаються з сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), тобто земель, які виступають головним засобом виробництва, і несільськогоспо-дарських угідь (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), тобто земель, які виконують роль просторово-операційного базису (ст. 22 ЗК). Треба мати на увазі, що сільськогосподарськими угіддями вважаються земельні ділянки (рілля, багаторічні насадження, сіножаті та пасовища), які використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції. Тому треба погодитись з думкою Н. І. Титової, яка вказує, що навряд чи можна назвати несільськогоспо-дарськими "угіддями" господарські шляхи і прогони, землі під господарськими будівлями і дворами, оскільки термін "угіддя" означає земельні ділянки для вирощування сільськогосподарських культур.2 У вузькому розумінні метою користування земельною ділянкою є конкретна ідея використання даної земельної ділянки. Так, для ведення фермерського господарства метою є одержання прибутку шляхом організації аграрної підприємницької діяльності. Деякі види цільового використання земельної ділянки при наданні її у приватну власність громадян входять до групи задоволення особистих майнових та інших потреб власника (садівництва, особистого селянського господарства, городництва тощо). 1 Совєтский знциклопедический словарь. - М.: Сов. Знциклопедия, 1986. - С. 1376. 2 Титова Н. І. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти // Право України. - 2002. - № 4. - С. 75. 103 РОЗДІЛ 7 Під правом розпорядження розуміється визначення власником юридичної і фактичної долі земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Зараз право розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення шляхом її продажу або Іншого відчуження, крім міни, передачі її у спадщину та при вилученні для суспільних потреб, обмежено певним терміном: до 1 січня 2007 року для осіб, які мають у власності земельні ділянки для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також для громадян України - власників земельних часток (паїв). Для осіб, які використовують приватну земельну ділянку без вказаних критеріїв, такі обмеження не розповсюджуються. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім того це право розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Таким чином, право власності на земельну ділянку носить комплексний характер, тому що його вплив поширюється не тільки на саму земельну ділянку, але й на грунт і деякі інші природні ресурси: водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження. 3. Визнаючи в принципі право власності повною владою над річчю, держава в той же час залишає за собою право накладати на неї ті або інші обмеження, які вона визначить необхідними. Тому абсолютної земельної власності немає. Надаючи власникам право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками, законодавцем встановлюються і певні обмеження. Обмеження права власності на землі сільськогосподарського призначення цілком виправдані у зв'язку з обмеженістю і незамінністю її в процесі господарської та іншої діяльності. Виходячи з цього, право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення можна визначити як право громадянина України на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому земельною ділянкою в межах (обсязі), встановлених законом, для здійснення сільськогосподарської товаровиробничої діяльності з метою одержання прибутку, або іншої діяльності, не забороненої законом, а також для задоволення особистих потреб (культурних, естетичних, рекреаційних тощо) з урахуванням правомірних інтересів інших осіб.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поняття і зміст права приватної власності громадян на землі сільськогосподарського призначення» з дисципліни «Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України»
