Київський період Директорії і її внутрішня політика
14 грудня 1918 р. війська Директорії повністю оволоділи Києвом і в найближчі дні, у цілому, ніяких пограбувань або ексцесів не було. Як пише І.Еренбург: "Петлюрівці йшли по Хрещатику веселі, нікого не чіпали. Московські дами, що не встигли вибратися до Одеси, в захопленні промовляли: "Які вони милі!" [104, с.289]. 15 грудня в місті подекуди ще було чути кулеметну тріскотю і навіть один сильний вибух у центрі. Проте обстановка поступово стабілізовувалася, хоча на вулицях ще лежали офіцерські трупи і з багатьох з них вже було стягнуто чоботи. З офіцерськими відзнаками на вулицях з'являтися було небезпечно. У газетах, у яких ще кілька днів тому повстанців інакше як "бандитами" не називали, з'явились повідомлення: "Громадяни! Гетьманський режим, режим реакції і насильства, скасовано. У місто вступили війська Директорії Української Народної Республіки... ". У першій постанові Директорії за підписом В.Винничснка, зокрема, йшлося: "Хто в цей момент перешкоджає народу боротися з гетьманом, поміщиками і капіталістами, хто перешкоджає утвердженню народної влади республіки, той злочинець" [105, с.97]. У наступні дні готувалися до урочистостей з приводу відновлення у Києві влади УНР, цього разу на чолі вже не з Центральною радою, про скликання якої "ніхто з українських політичних діячів, крім М.Грушевського, не ставив і питання" [96, с.79], а з Директорією. На своєму засіданні 17 грудня вона, як писала' газета "Народна Рада", "розглянувши справу про зраду колишнього гетьмана Павла Скоропадського УНРсспубліці та його злочинства відносно українського народу і прийнявши до уваги, що відносно виновності Скоропадського як у державній зраді УНР, так і в злочинствах щодо українського народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоропадського за вищезгадану зраду і злочинства об'явити поза охороною закону, а його майно, рухоме і нерухоме, яке є на території УНР, сконфіскувати" [10, с.258]. Але питання щодо долі і майна П.Скоропадського мабуть було єдиним, стосовно якого погляди членів Директорії, перш за все В.Винниченка та С.Петлюри, збігалися. Те, якою мірою між останніми не було єдності, яскраво засвідчується палкими дебатами між ними навіть з приводу організації урочистостей у столиці. С.Петлюра та інші командири готувались до них, як до великого свята, з військовим парадом і церковними обрядами, в центрі яких мала бути особа самого "головного отамана", тоді як В.Винниченко ставився до цієї акції в цілому стримано, а до участі у ній священників — різко негативно. Між тим у Києві будували урочисту арку, по вулицях розвішували килими і "плакати з різними славославними написами на честь "національних героїв". Розклеювали об'яви за підписом коменданта, де повідомлялося, що "Петлюра в'їде у Київ на чолі уряду — Директорії — на білому коні, якого йому подарували жмеринські залізничники" [71, с.164]. Урочистий в'їзд С.Петлюри відбувся 19, хоча в літературі зустрічається і дата 18 грудня 1918 р. [10, с.258; 71, с.163; 8, с.517]. Спочатку їх зустрічали на вокзалі без свящиннків, як на тому настояв В.Винниченко, але потім розпочався військовий парад, що закінчився на Софійському майдані молебнем, у якому В.Винниченко, за його словами, участі не брав [71, с.1б7]. На диво для багатьох, у цей день вулицями Києва пройшла справжня армія, що відзначив навіть М.Бул-гаков у "Білій гвардії". Один з військових лікарів так описав це у своєму щоденнику: "19 грудня. По всіх церквах дзвонять зранку. Вдень приїхала Директорія... Чудові війська Петлюри (гарно одягнуті, дисципліновані) заповнили центр міста. Всюди національні прапори, всюди народ. Але як і вчора, і позавчора голосно ніхто не розмовляє, всі зосереджені і мовчазні. Чутно майже виключно українську мову. Колишніх офіцерів, яких раніше можна було відразу відрізнити, тепер немає і сліду" (105, с.95]. С.Петлюра справді в'їхав у місто на білому коні, якого "покривала блакитна попона, обшита жовтою каймою". На ньому був жупан, а біля пояса — крива запорізька шабля. Якщо вірити К.Паустовському, який все це спостерігав, "слідом за Петлюрою їхала Директорія", утому числі й В.Винниченко [77, с.б22], так що питання про те, чи дотримався він свого слова: "щоб ніяких попів не було, інакше я ніякої участі в цій комедії не братиму" [71, с.166], залишається відкритим. З рідкісною одностайністю практично всі, хто залишив нам спогади про події тих днів, не без іронії відзначають, як з перших днів своєї влади в Києві "отамани" ретельно взялися за українізацію вивісок. "Особливо веселила киян та обставина, — пише К.Паус-товський, — що в перші ж дні петлюрівської влади опереткові гайдамаки ходили по Хрещатику з драбинами, залазили по них, знімали всі російські вивіски та вішали замість них українські" [77, с.б23]. За І.Еренбургом, було наказано "переробити вивіски магазинів, і повсюди можна було побачити драбинки, на них стояли маляри з пензлями —замість "й" ставили "і" [104, с.289]. Докладніше на цьому кумедному епізоді, який водночас яскраво демонструє міру перекручень в національно-мовному питанні часів перебування Директорії у Києві, зупиняється А-Гольдснвейзер: "Єдиним адміністративним заходом, який Директорія встигла не тільки задекларувати, але і здійснити, було зняття всіх, що були в місті, російських вивісок і заміна їх українськими. Центр ваги наказу був не у тім... щоб кожний магазин мав обов'язково українську вивіску, а у тім, щоб російські вивіски були обов'язково зняті. Російська мова не допускалася навіть поряд з українською. Вивіски ж на іноземних мовах не підлягали зняттю. Наказ про негайну українізацію вивісок, зокрема, мотивувався тим, що галицькі війська, які Петлюра покликав звільнювати Україну, були досить сконфужені, коли вони, оволодівши, нарешті, Києвом, опинилися у цілком російському місті. Між тим для них-то російська мова була дійсно чужою і мало зрозумілою. І ось, пос-тупаючись почуттям своїх військ, отаман Коновалець видав свій історичний наказ... Все місто в ці веселі дні являло собою величезну малярну майстерню. Вулиці були повні драбин, відер з фарбами тощо. Особливі патрулі вешталися містом, перевіряючи виконання наказу. В разі якихось орфографічних сумнівів вони ж і вирішували їх з авторитетом академічної науки... " [6, с.48 — 49]. Тому не дивно, що серед неукраїнської частини міста тижні влади Директорії сприймалися як часи найрозбещсиішого українського націоналізму й русофобства, до чого додавалися ще жорстокі єврейські погроми, які поступово починали поширюватися по околицях міста. Навіть В.Винниченко невдовзі з обуренням згадував про ці безглуздя і ганебні вчинки: "В Києві неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступала до Києва, осяяна ореолом боротьби й перемоги над реакцією, її щиро і радісно вітали не тільки українці. Й ненавиділи за тс..., що нсукраїнців силою, брутально примушували поважати українство. Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й мілітарні методи... Наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ про "українізацію" вивісок. У три дні змінити всі написи на вивісках на українські! Інакше — кара. Не в три, правда, дні, а в кілька тижнів вивіски було "українізовано". І треба було подивитися на отамана С.Петлюру, як він самовдоволено їздив по вулицях і тішився українськими написами над магазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) психіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона... Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї "політичної" діяльності дбала тільки про тс, щоб було змінено вивіски... Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації... Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщирішим бажанням мати українську владу, стогнали і корчились від цього безглуздого режиму" [71, с.202 —203]. Справді, і тут з В.Винничснком можна цілком погодитися, непомір-ковані накази С.Петлюри та Є.Коновальця щодо "українізації вивісок" та іншої бутафорії під наглядом вартових січовиків сприяли лише відштовхуванню від Другої, відновленої, УНР навіть тих верств населення Києва, які спочатку поставилися до влади Директорії цілком лояльно. Але, водночас, її голова не звертає уваги на те, що цьому ще в більшій мірі спричинила та соціально-економічна та громадянська політика, яку саме він якщо і не мав змоги послідовно проводити, то принаймні голосно декларував. І цілком слушно постає питання, хто більше сприяв швидкому падінню влади у Києві Другої УНР — отамани з їх насильницькою прискореною українізацією у наказному порядку чи радикал-соціалісти із задекларованими ними планами глобальних суспільних перетворень на чолі з головою Директорії В.Винничснком, який, за словами українського генерала М.Капустянського, "схилявся все більше і більше до комуністичних ідей" [10, с.254]. Як зазначалося, під час проголошення повстання та облоги Києва, що тривала майже місяць, ніякої чіткої програми лідерами Директорії вироблено не було і у закликах до селян і війська вони переважно обмежувалися популістсько-пропагандистськими гаслами. Їх перший програмний документ — Декларація Директорії — з'явився лише 26 грудня, майже через два тижні після взяття Києва. І якщо, читаючи його, абстрагуватися від порожніх популістсько-дсмагогічних гасел, обіцянок і звинувачень на адресу політичних ворогів, то і тоді легко побачити, що він являє собою документ майже більшовицького змісту. В ньому виразно простежується два аспекти: соціально-скономічний та громадянсько-політичний. У соціально-скономічному відношенні знову, хоч і не цілком послідовно, обирається принципово антивласницький напрям. Приватна власність перестає бути гарантованою. До повного вирішення земельного питання (який вже раз його обіцяли вирішити остаточно!) Директорія декларувала: "Всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні їх попередніх власників непорушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом. Верховне порядкування цією землею належить Директорії Української Народної Республіки. Ця постанова стосується також монастирських, церковних і казенних земель". Підтверджувалася також попередня заява про тс, що робитимуться "описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим" [73, с.100]. На практиці цс могло означати лише дальше посилення плутанини та взаємних образ на селі. Як конкретно визначати, які селяни малоземельні і як провести межу між трудовими та нетрудовими господарствами? Вже тут бачимо відсутність певного критерію: перерозподіляти землю необхідно з точки зору того, хто її має мало, а хто багато (а яка кількість становить межу надлишку?), чи з огляду на те, обробляє її людина силами власної сім'ї або наймає для цього інших? Більше того, привілеї при перерозподілі землі мають ті, хто пристав до лав війська Директорії, і зовсім незрозуміле, як цей критерій має бути співвіднесеним з двома попередніми. Нарешті, все це, як випливає з тексту Декларації, має носити лише тимчасовий характер, до остаточного вирішення аграрного питання, а якщо так, то взагалі навіщо розпалювати пристрасті і провокувати боротьбу за землю між селянами й іншими категоріями землевласників? До того ж, заяви про те, що поміщики мають повернути селянам стягнені з них контрибуції за тс, що ті розграбовували та нищили поміщицьке майно напередодні, знов-таки лише провокувало загострення конфліктів, розкручення спіралі класової ненависті й помсти, які вели до подальшого поглиблення громадянської війни. Фактично Директорія проголошувала соціалістичні перетворення на селі з визнанням верховної державної власності на землю, але все цс вже було за рік до того, за часів влади Центральної ради, і можна лише дивуватися тому, що лідери Директорії не зробили жодних висновків з попередніх помилок власних соціалістичних партій. Так само соціалістичні заходи передбачалося вжити і до промисловості й торгівлі. Виходячи з того, що людство в той момент знаходилося у "переходному моменті, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту і визиску". Директорія проголошу вала, що вона "поставить на фабриках, заводах та інших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового, корисного для народу життя" [73, с.102]. Це, власне кажучи, ніщо інше, як перший і рішучий крок до одсржавлсння промисловоості. Такий намір бачимо і щодо питання про розподіл матеріальних благ. Про свободу торгівлі немає жодного слова, але: "всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть організовані "комісії боротьби з спекуляцією". Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідності (шкіри, мануфактури, залізних виробів та іншого краму, а також продуктів споживання)" [73, с.103]. Те саме, тільки послідовно і рішуче, проголосили і проводили під назвою "військового комунізму" російські більшовики. Боротьба із "спекуляцією", тобто заборона вільної торгівлі, державна організація виробництва і розподілу промислових товарів, все цс вже було на той час у більшовицькій Росії. Але на відміну від російських більшовиків, українські радикал-соціалісти, на чолі з автором цієї Декларації В.Винниченком, не додумували до кінця наслідків проведення в життя такої програми, а саме — необхідності встановлення системи державного відчуження у селян харчових продуктів насильницькими методами, подібно до того як "продзагони" здійснювали "продрозкладку" в Росії вже у 1918, а в Україні —з початку 1919р. Інакше, із забороною вільної торгівлі та при державній власності на вироблені промислові товари прогодувати міста справді буде неможливо. Іншим наслідком таких заходів, як цс трапилося в Росії, а після більшовицького завоювання — і в Україні, було б неминуче різке падіння виробництва в усіх галузях, а особливо у сільському господарстві. Адже навіщо вирощувати більше власної потреби тс, що не можна продати і якщо його вссодно заберуть? Таких думок у діячів Директорії мабуть не виникало і наміри були найкращі, проте це видає їх невміння передбачити до кінця можливі наслідки втілення у життя своїх програм. Вони справді за своїм менталітетом були соціалістами, бо у першу чергу думали не про те, які вжити заходи, щоб збільшити виробництво, а про те, як краще ("справедливіше") перерозподілити тс, що вже є — від землі до дрібного краму. В цьому вони мало чим відрізнялися від більшовиків, за винятком того, що останні рішуче, не зупиняючись ні перед чим, вміли втілювати свої наміри у життя. Ще ближчим до більшовизму виглядає громадсько-політичний аспект Декларації. В ній проголошувалося скликання Трудового конгресу України як вищого законодавчого органу держави, який "матиме всі верховні права і повновласність вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки [73, с.102]. Але обиратися він мав не за визнаними у світі демократичними принципами загального виборчого права, як то, скажімо, проголосив гетьман у своїй "Грамоті" від 29 жовтня 1918 р. Це "революційне представництво організованих працюючих мас" повинно було обиратися лише "трудовим народом", який, на думку В.Винничснка та його однодумців, складався з трьох груп: "трудового селянства", "міського робітництва" та "трудової інтелігенції". Якщо з першими двома більш-менш зрозуміло, хто туди входить, то характерно, як лідери Директорії тлумачать третє поняття. За їх уявленнями, до групи "трудової інтелігенції" належать лише ті, хто "безпосередньо працює для трудового народу", тобто вчителі народних шкіл, "лікарські помічники" (фельдшери), "народні кооператори", "служачі в конторах та інших установах" [73,с.102]. За цією дивною логікою виходило, що університетські професори, висококваліфіковані л^харі, інженери чи юристи до "трудової інтелігенції" не зараховувалися на тій підставі, що вони не мали "безпосередніх" стосунків з народом [8, с.518], і, відповідно, позбавлялися громадянських, зокрема, виборчих прав. Цікаво, до кого ж тоді відносили себе самі лідери Директорії, зокрема — В.Винничснко? За складеною ним Декларацією він, як письменник, також не мав права брати участі у виборах. Що ж тоді казати про землевласників і підприємців?! "Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою [73, с.101]. В чому ж тоді принципова відмінність між такими заявами та першою більшовицькою конституцією, прийнятою за півроку до того, 10 липня 1918 р. на V Всеросійському з'їзді Рад? Хіба що у тім, що російські більшовики прирівняли за однією тільки їм зрозумілою логікою один голос робітника до п'яти голосів селян, тоді як українські радикал-соціалісти вважали ці голоси однаковими. Усвідомивши таку соціально-економічну і громадсько-політичну спрямованість проводу Другої УНР важко не погодитися з такими висловами сучасників і спостерігачів тих подій: "Поряд з націоналізмом Директорія відродила у посиленому вигляді ще одну традицію початкової доби Ради: змагання з більшовиками у лівізні. Склад уряду був суцільно соціалістичним, причому переважаюче значення мали українські есдеки та есери. В самій Директорії керівною фігурою був її голова Винниченко. Осяяний ореолом слави, Петлюра був зайнятий військовими справами. Решта членів Директорії — Швець, Андрієвський і Макаренко —не мали значення" (6, с.49]. Проведена В.Винничснком Декларація у своїй громадсько-політичній частині була настільки одіозною, що не дістала однозначної підтримки навіть серед керівництва двох провідних радикальних українських соціалістичних партій. Так, на VI конгресі УСДРП, який відкрився 9 січня 1919 р., поміркованіша порівняно з В.Винниченком його частина вважала, що оскільки український народ складається в своїй переважній більшості з трудящих мас, то загальне виборче право не може призвести до переходу влади до рук поміщиків і капіталістів: "колосальна більшість нації голосуватиме проти них". Водночас, на думку цих делегатів, діяльність керівництва УНР має спрямовуватися на те, "щоб погасити вогонь міжгромадянської війни, який запалювали на Україні більшовики", а касування політичних прав відповідних груп населення навпаки провокувало посилення напруженості в країні. Крім того, "саме розуміння "трудовий принцип" давало б грунт для зловживання, бо межу між "трудовим елементом" і "нетрудовим" провести дуже важко" [96, с.82]. Ці та інші аргументи переконали керівництво Другої УНР, яке змушене було "поступитися принципами" і допустити до виборів у Трудовий конгрес інтелігенцію, не поділяючи її на "трудову" та "нетрудову", але, як зазначає А.Голь-дснвейзер, всі разом інтелігенські групи становили таке мізерне представництво, що їх голоси не мали ніякого реального значення [б, с.50]. 26 грудня 1918 р. було створено і перший уряд Директорії. Очолив його соціал-демократ, такої ж, як і В.Винниченко, радикальної орієнтації, В.Чехівський. Крім нього уряд складали: О.Мицюк —міністр внутрішніх справ, М.Шаповал —земельних справ, І.Штсфан — пошт і телеграфу, Д.Антонович — мистецтв, М.Білснький — морських справ, Б.Матюшснко — здоров'я, Б.Мартос — харчів, С.Остапенко —торгівлі й промисловості, генерал О.Осецький —оборони, П.Холодний, якого на цій посаді швидко змінив І.Огієнко, — освіти, С.Шелухін —юстиції, В.Мазуренко —фінансів, Л.Михайлів — праці, П.Пилипчук — шляхів, ЇЛипа — віросповідань, Д.Симонів — державний контролер, І.Сніжко, якого на цій посаді швидко замінив М.Корчинський, — державний секретар, А.Ревуцький — з єврейських справ [71, с.193 — 194]. Всього в уряді було шість українських соціал-демократів, по чотири українських соціалістів-революціонерів і соціалістів-самостійників, три соціалісти-федералісти, один єврейський соціал-демократ (від партії "Поалей Ціон") і один безпартійний. Домінували представники перших трьох партій, які й підняли повстання проти гетьмана. Але єдності не було навіть не тільки між представниками різних, хоч і соціалістичних партій, а навіть в кожній з них. За словами одного з провідних діячів тодішньої української соціал-демократії П.Феденка, в українських політичних партіях помітно було велику дезорієнтованість. Найбільша українська партія, соціалістів-революціонерів, вже розбилася на кілька течій, "і кожна течія "текла" самостійно". Соціал-демократія також мала ліве крило "з нахилом до радянства". Соціалісти-самостійники, яких П.Фсденко називає "політичною одноднівкою", "не мали виразного обличчя, їм бракувало політичної школи й досвіду. До цієї партії признавалися всякі отамани" [96, с.80]. Ці три партії задавали тон у політичному житті, але, як зазначав соціаліст-федераліст цілком поміркованих поглядів А-Марголін, Директорія швидко відчула, що серед представників цих "трьох партій, що приймали участь у повстанні", набереться лише "жменька" людей, здатних до державної праці, особливо до роботи у закордонних представництвах. Тоді її представники почали звертатися до центристських партій, запрошуючи їх членів до співпраці, проте в пл^ні виключно технічної роботи. Загальний курс мали визначати три радикальні партії. За умов, що складалися, тільки соцалісти-фсдсралісти, найбільш інтелігентна з усіх тодішніх українських партій, погодились на співпрацю. "Наша партія стала на ту точку зору, що серйозність моменту зобов'язує всіх нас надати Директорії посильну допомогу, хоча б спочатку і суто технічну" [6, с.374]. Однак політичні чвари в середовищі радикально-соціалістичного керівництва держави загострювалися настільки і так швидко, що організувати якусь плідну послідовну роботу було неможливо. Істотне значення мав розкол серед української соціал-демократичної партії. Частина її Центрального комітету схилялася до радянської платформи, мотивуючи цс на своєму з'їзді, що відкрився 9 січня, між іншим, так: "у Трипіллі козаки Зеленого хотять радянської влади й заявляють: "ми більшовики". "Інші відкидали цей аргумент "від Зеленого" на тій підставі, що партія не буде плентатися слідом за скороминучими настроями "козаків Зслезного", які самі не знають, чого їм треба", а сама повинна визначати політичний курс для мас. Але тодішні лідери партії, за словами П.Федснка, "не мали певного погляду на політичну ситуацію й замість того, щоб сказати свою думку з'їздові, чекали, що їм з'їзд скаже". Не мав певної позиції і сам В.Винниченко, який напередодні був нібито ближче до радянської платформи, але коли з'ясувалося, що більшість делегатів її не підтримує, рішуче від неї відмежувався. Так само повів себе і М.Порш, але прем'єр В.Чехівський категорично стояв на прорадянській платформі, виступаючи проти загального виборчого права та парламснтськоїдемократії. Навіть, коли гору взяли противники радянської платформи, її прихильники (десять депутатів) відкололися від партії й організували окрему фракцію "незалежних соціал-демократів" прорадянської орієнтації. Пізніше, як зазначає П.Феденко, вони злилися з комуністами [96, с.82 —83]. Розкол у керівництві УСДРП при фактичній втраті навіть зовнішнього вигляду організаційної єдності між українськими есерами найгіршим чином позначився на політичному становищі України. Взявши владу, Директорія не зуміла організувати більш-менш струнку систему адміністративного управління територією, яка номінальне опинилася під її контролем. Складається враження, що В.Винниченко, захоплений своїм революційно-соціалістичним романтизмом і поюіадаючись на "стихійну демократію мас", взагалі майже не замислювався над цими питаннями. Водночас С.Петлюра, проголосивши себе головним отаманом, не заперечував встановленню на місцях влади інших отаманів, які спиралися на напіввійськові, на-півпартизанські формування і не мали ніякої спільної програми чи навіть найпростішого, але обов'язкового для всіх плану дій. Складалась якась квазіфсодальна система військових лідерств, стихійно, майже номінальне згрупованих у пухку піраміду ієрархічного підпорядкування. "Могутні отамани", як П.Болбачан на Слобожанщині чи М.Григор'єв на Херсонщині, зрадивши свого часу гетьмана, тепер, визнаючи верховне лідерство С.Петлюри, ставали напівсамостійними військовими правителями областей, що за територіями дорівнювали середньовічним князівствам чи герцогствам. На рівні окремих міст і повітів висувалися свої отамани, які для контролю над такими територіальними одиницями призначали довірених людей, які несли відповідальність особисто перед ними. Все цс доповнювалося сумбурною і безграмотною, суперечливою лівою популістською демагогією, широкими обіцянками та різким падінням дисципліни, а революційні гасла, як завжди в таких випадках, сприймалися на-півкримінальними елементами як санкціонування погромів і грабіжів. Можна навіть приблизно уявити собі територіальне і персонально ту квазіфсодальну роздріблсність, в стані якої завдяки системи отаманщини опинилася Україна на початку 1919 р. Полтавщина і Харківщина з відповідними губернськими містами перебували під контролем П.Болбочана, до особи якого і методів його правління В.Винниченко ставився з особливою неприязню. Після С.Петлюри цс був найсильніший з отаманів, який як кадровий офіцер міг підтримувати у своєму Запорізькому корпусі "зразкову, правда, доволі своєрідну, а проте сувору дисципліну" [62, с.45б]. Ніякого самоврядування він не припускав, а ініціаторів його карав нещадно. Взявши 18 листопада владу в свої руки у Харкові він одразу заборонив намічений там променшовицький робітничий з'їзд, а коли цс викликало обурення робітників і з'їзд розпочався без його дозволу, "тоді, — згадує В.Винниченко, — цей один із плеяди "національних героїв" силою розігнав з'їзд, а багатьох учасників і керівників його арештував і розстріляв" [71, с.146]. Зрозуміло, як після цього до влади Директорії, яку на Лівобережжі уособлював П.Болбочан, мали поставитись робітники тих місцевостей, звідки на цей з'їзд прибули делегати, а саме — Харківщини, Катсринославщини, Донецького басейну та Херсонщини. Мотивацією розгону робітничого з'їзду і покарання його організаторів було тс, що вони переважно не були українцями і тому поставилися б вороже до встановлення української влади. Але наступні дії П.Болбочана суперечили навіть цій збочсній політичній логіці. "Але от, — продовжує В.Винниченко, — з'їжджається з'їзд Селянської спілки на Полтавщині. Цілком український, під керівництвом свідомих українських діячів. І Болбочан цей з'їзд також розганяє, й багатьох учасників його поре різками... І можна спитати: що повинно було думати оте випороте різками українське селянство про владу Директорії? І не тільки селянство, а просто порядні демократи, бачачи такс виразне, підкреслене поводження представника Директорії?" (71, с.147]. Далі В.Винниченко зауважує, що він відразу ж поставив вимогу С.Петлюрі як "головному отаману", щоб П.Болбочана або було зміщено, або послано "комісара для контролю в його політичних виступах і діяльності. Але С.Петлюра взяв Болбочана під свій захист й нікого до нього не послав, посилаючись на те, що ми від Болбочана відрізані, крім того, Болбочан може образитись, а він є головна наша мілітарна сила на Харківщині й усьому лівому березі" [71, с.148]. Цей епізод є дуже характерним і на його прикладі стають зрозумілими певні речі. По-перше, коли у Києві Директорія проголошувала владу селян і робітників, на місцях отамани на власний розсуд, зовсім не рахуючись з політичним курсом, задекларованим у центрі, ставилися до проявів робітничої та селянської самоорганізації (наприклад, у вигляді з'їздів), не зупиняючися навіть перед фізичним знищенням активістів. Більше того, "Болбочан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому тільки чудом якимсь удалося утікти з місця кари з простреленою рукою" [71, с.188]. Цс був саме той капітан Шинкар, який за часів Центральної ради був командуючим Київського військового округу, а потім організатором антагетьманського повстання на Звснигородщині, тобто особа серед українських діячів того часу непересічна. По-друге, В.Винничснко вже в грудні 1918 р. як голова Директорії (бо мова йде про Харків, який більшовики захопили 3 січня 1919 р.) не мав реальної влади. Максимально, що він міг робити, цс звертатися до головного отамана з протестами і вимогами, на які той міг і не реагувати. Таким чином, протягом лічених тижнів Директорія перетворилася на якийсь дорадчий орган при С.Петлюрі та його отаманському оточенні, а влада зосереджувалася в руках саме останніх. По-третє, і реальна влада самого головного отамана фактично не простягалася далі околиць Києва. Такі "могутні отамани", як Болбочан, Григор'єв, Ангел або навіть Зелений, "володіння" якого з півдня прилягали до самої столиці, визнавали номінальну зверхність С.Пстлюри лише доти, поки вона не обмежувала їх повновладдя на місцях, а її накази і декрети не суперечили їх власним уявленням та міркуванням. Події січня 1919р. яскраво показали, як легко отамани зраджували Директорії і як її головний отаман нічого проти цього не міг вчинити. Очевидно, він і сам розумів своє безсилля щодо свавілля отаманів, яке, добре було видно на прикладах і "червоного куреня смерті" отамана Ангела на Чернігівщині, і "чорного куреня смерті" отамана Гуцола на Волині, загону Я.Шепсля на Поділлі, двох Дніпровських дивізій отамана Зеленого на Київщині та Селянської дивізії отамана Григор'єва на Херсонщині. І як пише В.Винничснко, особисто скривджений режимом отаманщини, "не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями... Бо вся система військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами підтримувалась так, щоб над ними не було ніякого контролю. От ця безконтрольність, самодержавність влади цівільної і військової була основною, початковою нашою бідою" [71, с.188]. І далі він продовжує: "Політика отамана Болбочана на Харківщині, Полтавщині й Катеринославщині, політика отамана Ангела на Чернігівщині, політика отаманів Коновальця й Петлюри на Київщині незабаром привела до того, що майже вся Україна піднялася знову. Особливо на лівому березі в болбочанівській сатра-пії повстанський сслянсько-робітничий рух набрав широких і дужих розмірів" [71, с.201]. Не дивно, що на значній території України, передусім на Лівобережжі, влада Директорії, точніше отаманщини, існувала як виключно військова, зовнішня щодо населення, і протрималася лічені тижні. В цьому відношенні характерно, що В.Короленко, який пережив революцію і громадянську війну на Полтавщині взагалі "не помітив" там влади Директорії і відразу після гетьманських часів у своїй розповіді переходить до більшовицької окупації [70, с.127]. Але за даними В.Винничснка, "повстання проти Директорії все більш і більш розгорталося на лівому березі. Проводилось воно почасти під керівництвом українських лівих есерів, відомих як "боротьбисти", що потім Приєдналися до комуністів, а головно на чолі з більшовиками, які дуже вміло використовували на свою користь прорахунки української влади так само, як і за рік до того, за доби Центральної ради [71, с.203 —204]. Слід відзначити, що серед значних отаманів, які в кінці 1918 р. як гриби з'являлися по всій Україні, лише Н.Махно з самого початку і до кінця не визнавав влади Директорії і в боротьбі, яка розгорнулася між частинами останньої та пробільшовицькими робітничими загонами навколо Катеринослава та в самому місті, підтримав саме прокомуністичні сили. Протягом 27 грудня йому пощастило встановити свій контроль майже над усім Катеринославом, але наступного дня по місту прокотилася хвиля грабунків і погромів. Це настільки обурило "батька", який не передбачав такого перебігу подій, що він кинувся на вулицю і почав власноручно розстрілювати грабіжників, а потім випустив відозву до громадян м. Катеринослава і губернії, в якій засуджував грабіжі і застерігав, що до їх учасників буде вжито крайніх заходів. Тим часом із заходу, від станції Долинської під Катеринославом 31 грудня "з'явилися значні петлюрівські підрозділи отамана Само-киша". Ні Н.Махно, ні більшовицький військово-рсволюційний комі-; тет міста організувати оборону Катеринослава не змогли і, пересварившись між собою, звинувачуючи один одного в зраді, рушили з міста різними шляхами: перший на південь, до своєї "столиці" Гуляй-Поля, а повстанські більшовицькі загони на чолі з Г.Колосом — на схід до Новомосковська. Сам Н.Махно був вражений цією поразкою, що коштувала йому більше половини його сил, і весь час до Гуляй-Поля не переставав лаяти більшовиків й твердити, що "треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби" [102, с.57—59]. Однак, незважаючи на тс, що вся Україна опинилася у руках отаманів, у Києві винниченківська Директорія та її уряд вперто йшли "вліво". Цим пояснювалися не тільки звільнення з посад всіх, хто не був соціалістом, а й проголошення 8 січня 1919 р. закону про скасування приватної власності на землю, який дозволяв селянам утримувати лише 15-десятинні господарства. Такс рішення викликало обурення опозиції і "зліва", і "справа". Такі прихильні до радянської платформи отамани, як М.Григор'єв на Херсонщині та Зелений під Києвом, відкрито збунтувалися. Перший з них, який до того вперто бився з більшовиками на Півдні України, перейшов на їх бік. Другий, прийнявши більшовицьку програму, водночас підтримував і махновські сили, а потім, під час більшовицького наступу на Київ, виступив проти Директорії [62, с.458]. З іншого боку, П.Болбочан був рішучим противником подібних намірів і, втративши вже на той час Харків, "карав селян і робітників за прихильність до радянського устрою" [10, с.2б]. Тобто Директорія у своїх змаганнях у "лівізні" з більшовиками, зайшла порівняно далеко, щоб відштовхнути від себе всі власницькі елементи, але не на стільки, як того прагнули окремі на-йрадикальніші елементи, близькі за своїм "революційним запалом" до більшовиків і тому схильні до об'єднання з ними. А цс, разом з усіма недоліками режиму отаманщини, призвело до втрати до неї будь-якої довіри з боку населення, особливо на Сході і Півдні України, де, з одного боку, діяли такі енергійні і самовпсвнені отамани, як П.Болбочан, М.Грирор'єв і Н.Махно, а, з другого, були досить сильними позиції пробільшовицьких сил. Між тим радянські війська вже почали розгортати свій наступ Лівобережжям на Київ. Ситуація, ускладнювана розколами в середині провідних соціалістичних партій, які утворювали Директорію, настільки загострилася, що 16 січня 1919 р. В.Винниченко скликав нараду Директорії, уряду і делегатів від січових стрільців, єдиної реальної опори тодішньої влади у Києві: полковників Є.Коновальця і А.Мельника, а також Ю.Чай-ківського та О.Назарука. Під час дискусії було висунуто і розглянуто три варіанти дій: продовжувати існуючу політику Директорії; проголосити диктатуру пролетаріату на зразок більшовиків та, відмовившись від ідеї парламентаризму, перейти на платформу влади рад; проголосити військову диктатуру на чолі з "триумвіратом" у складі С.Петлюри, Є.Коновальця й А.Мельника. Другий варіант відстоювали О.Янко та М.Шаповал, третій було запропоновано представниками від січовиків, але більшістю не був підтриманий жодний. Тому наступного тижня, до відкриття Трудового конгресу, було вирішено все залишити як є. Конгрес мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади та складу вищого кервництва УНР [10, с.2б1 —262]. На практиці цс зайвий раз демонструвало непрацездатність вищих урядовців Другої УНР, які, усвідомлюючи загострення кризи в державі та масштаб більшовицького наступу на Україну (за чотири дні до того червоні війська увійшли вже у Чернігів), ще на тиждень відклали прийняття якогось конкретного плану дій, збираючись перекласти всю відповідальність за власну безпорадність на новообраний Трудовий конгрес. Єдине, що було здійснено напередодні відкриття цього Конгресу, цс урочисте проголошення Акту соборності України. Ще 1 грудня 1918 р., за два тижні до падіння Гетьманату, у Фастові складено попередню угоду між повстанською Директорією та представниками ЗУНР про наступне об'єднання обох частин України в єдину державу. Незабаром з Галичини до Києва прибула повноважна делегація на чолі з доктором Л.Бачинським для підписання відповідного акту, але, зорієнтувавшись у ситуації, яка склалася на середину січня 1919 р., її представники почали вагатися через дві обставини. І в цьому їх можна було цілком зрозуміти. По-перше, зважаючи на прорадянські настрої частини тодішніх керівників у Києві, вони не були впевнені, що в боротьбі з більшовицькою Росією Україна зможе збсрігти свою незалежність, а в такому разі і Галичина, що пішла на злуку з УНР, може опинитися у складі Росії. По-друге, галичани були занепокоєні лівим курсом Директорії, бо "мали велику нехіть до більшовицького режиму і реформ, які тут проводять у практику" [10, с.2б9]. Але разом з тим галицькі українці вже тоді втратили Львів і розуміли, що лише власними силами їм у боротьбі з поляками утримати ЗУНР не вдасться. У цій справі вони сподівалися на допомогу від УНР. З свого боку Директорія дивилася на об'єднання обох частин України, як на важливе завдання, від розв'язання якого залежали її політичний престиж і подальша доля. Тому керівники УНР пішли на широкі поступки галичанам. По-перше, вони забов'язалися допомогти Галичині всіма силами відбити у польських окупантів всі українські етнографічні території, у тому числі по обидві боки вздовж річки Сян. По-друге, гарантували, що Директорія не буде втручатися в соціально-економічну, а особливо земельну політику в Галичині. Після таких домовленостей галицька делегація підписала акт про злуку обох частин України і 21 січня 1919 р. відбулося перше зібрання представників урядів Східної і Західної частин держави. 22 січня на Софійській площі під урочисті звуки дзвонів київських церков відбулися збори, на яких представники від галицької Української національної ради та від Директорії УНР засвідчили взаємне бажання обох частин України об'єднатися в єдину державу. З цього приводу було зачитано "Універсал соборності", в якому, зокрема, проголошувалося: "Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України —Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка" [73, с.107]. Цікава подробиця. Після того, як православний архієпископ Ага-піт відслужив молебень і христосувався з членами Директорії та уряду, вони — соціалісти — не цілували хреста, як то велів звичай, а всі галичани цілували, хоч були греко-католиками. Після цього відбувся військовий парад, яким командував Є.Коновалець [10, с.270]. 24 січня 1919 р. у київському Оперному театрі відкрився Трудовий конгрес, який перш за все одностайно прийняв Акт Соборності. Але на цьому єдність його делегатів скінчилася. Більшість на цьому форумі належала есерівській Селянській спілці, яка відповідно до трьох течій серед українських соціалістів-революціонерів, розділилася на три фракції. Серед них ліва, так звані "боротьбісти" (Г.Грінько, В.Ел-ланський, АЛюбченко та ін.), відверто була за єднання з більшовиками і впровадження в Україні радянського режиму. Посередині була фракція на чолі з М.Грушевським, М.Любинським та М.Шапова-лом (лише 13 депутатів), яка наполягала на передачі влади "трудовим радам селянських і робітничих депутатів", але власне на більшовиків не орієнтувалася. Найправіша і найчиссльніша серед цих фракцій не мала якоїсь виразної спільної платформи, але рішуче не приймала висловлену двома іншими ідею встановлення "влади рад" і перебувала на позиціях парламентської демократії [8, с.519]. У цьому її рішуче підтримувала більшість соціал-демократів, яка для переконання тієї частини делегатів Конгресу, що вагалась між "демократичною" та "радянською" позиціями, склала спеціальну відозву. У цій відозві делегати закликалися твердо дотримуватися принципів демократії й не слухати спокусливих обіцянок більшовиків та їх прихильників. Зокрема в ній наголошувалося: "Нічим іншим ця "влада рад" не може бути в Україні, як перенесенням більшовицького панування в Україну з усіма наслідками його: голодом, зростаючим безробіттям і невпинною громадянською війною серед самих тих класів, які зробили українську революцію... Почнуться реквізиції хліба і всього, чого треба більшовикам, бо всі стромляться на Україну для того, щоб на дурницю поживитися її багацтвами" [96, с.83 — 84]. Зрозуміло, що правіші політичні групи, такі як соціалісти-самостійники під проводом О. і П.Макаренків та Є.Архипснка, соціалісти-федералісти на чолі з А-Ніковським, М.Славинським, С.Єфрсмовим та ін., а також західноукраїнські депутати, були проти пробіль-шовицької радянської платформи. До речі, як зазначає І.Нагаєвський, крім не-соціалістів з Галичини, всі інші делегати були соціалістами. "Націоналістів під проводом М.Міхновського і Луцснка та хліборобів-демократів під проводом братів Шемстів і хліборобів-державників під проводом Коваленків не допущено до участі в Конгресі, як "реакційних буржуїв", незважаючи на те, що вони репрезентували найбільш державотворчий елемент" [10, с.271]. Таким чином, більшість Трудового конгресу провалила пропозиції щодо встановлення в Україні радянської влади і висловилася за нормальну парламентську демократію, за підготовку до виборів у майбутній Сойм України. А до того влада мала зосереджуватися в руках Директорії, яка визнавалася повноважною призначати та знімати з посад членів Кабінету міністрів, що відповідав перед нею за свою працю. Прихильники радянської системи з цим не погодилися і 28 січня провели свій власний Конгрес, де й прийняли відповідні рішення. Особливо важливим питанням, що бурхливо обговорювалося на Трудовому конгресі, була зовнішньополітична орієнтація України. На цей час в Одесі вже було висаджено досить значний французько-грсцький експедиційний корпус, а більшовицькі частини окупували майже все Лівобережжя і, зайнявши Ніжин, знаходилися за 120 км від столиці. І тут між різними групами керівництва виникли принципові суперечності. Ще до початку більшовицької агресії такі провідні фігури української політики, як В.Винниченко, В.Чсхівський, М.Ша-повал разом з колишнім головою Центральної ради М.Грушевським схилялися до ідей союзу з більшовиками проти Антанти, тоді як інші на чолі з С.Петлюрою, були за спільні дії з західними країнами проти більшовиків [8, с.518]. На час проведення Трудового конгресу прихильників першої точки зору було вже небагато, але і тепер С.Петлюра, генерал О.Греков і полковник Є.Коновалсць змушені були палко доводити жахливість більшовицької загрози для України і необхідність зближення з Антантою. Але значна частина українських соціалістів разом З В.Винниченком були категорично проти останнього. За його власними словами, навіть 29 січня 1919 р., коли евакуація з Києва була вже вирішеним питанням, на пропозиції соціалістів-федералістів про союз з Антантою проти більшовиків, що підійшли до Києва, він "вже не міг з цими спаситслями України говорити спокійно й трохи не вигнав їх з кабінету" [71, с.211 —212].Алс все-таки Трудовий конгрес своєю більшістю ухвалив доручити уряду УНР "знайти порозуміння з Антантою, щоб перервати блокаду, в якій опинилася Україна" [10, с.275]. Останні дні роботи Трудового Конгресу проходили під знаком зростаючої небезпеки захоплення столиці більшовиками. Тому він, доручивши Директорії, до складу якої було ще включено представника ЗУНР Є.Пструшсвича, і уряду вести державні справи, постановив припинити засідання і 29 січня розійшовся. На той час від збройних сил УНР, що місяць-півтора тому налічували ще 100 або навіть, за В.Проходою [96, с.137], 130 тис.вояків (цифру в 300000 [62, с.456, 460] можемо вважати цілковитою вигадкою), залишилося по всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами лише 21100 чоловік, з яких 7700 було у самому Києві, а 4900, 4400 та 4100 відповідно прикривали столицю з чернігівського, полтавського та кременчуцького напрямків [71, с.245]. Тому рішення про переїзд Директорії, уряду та вивіз усіх державних цінностей у західні райони України було єдино можливим.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Київський період Директорії і її внутрішня політика» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
