Український уряд та німецька політика в березні —квітні 1918 р. Криза УНР.
Окупація території України німецькими та австро-угорськими військами, яких за різними даними нараховувалося 350 — 400, 450 і навіть 500 тисяч, принципово змінила розтановку політичних сил в Україні. Дипломати Центральних країн у Бресті не приховували, що їх цікавить в Україні перш за все хліб, і українська делегація добре знала, що умовою військової допомоги проти більшовиків є гарантії з їх боку надати в розпорядження Німеччини та Австро-Угорщини "надлишки харчових продуктів" не менш як один мільйон тонн зерна. Про це, безперечно, свідчать численні офіційні документи, наприклад телеграма австро-угорського міністра зовнішніх справ своєму прем'єр-міністру від 5 лютого 1918 р. (за 4 дня до підписання Брестської угоди). Українські делегати гарантували такий обсяг поставок. Виникає питання: це багато чи мало для України на той час було поставити 1 млн.тонн зерна? Напередодні першої світової війни валовий збір зернових в Україні (без західних областей) становив 1,2 млрд. пудів, тобто приблизно 19 млн.тонн- Понад 300 млн.пудів, тобто більше ніж 4,8 млн.тонн зерна Україна щорічно поставляла за кордон. Таким чином. Центральна рада зобов'язалася поставити Центральним країнам трохи більше 1/5 довоєнних експортних поставок зерна. Безумовно, врахувуючи тягар війни, втрати людської сили, тяглової худоби тощо, протягом 1918 р. Україна навряд чи вийшла 6 на показники 1913 р. Але при нормально організованій мирній праці (а німецьке -австро-угорська військова присутність саме й мала на мсті забезпечити спокій і стабільність в Україні), зобов'язання щодо поставок зерна не перевищували б третини або, в разі неврожайного літа, половини надлишків. До того ж країн й, німецької коаліції мали розраховуватися за них твердою валютою. Виходячи з сказаного можна погодитися з оцінкою П.Скоропадського відносно приходу на Україну німецьких військ у березні 1918 р.: "Вони врятували Україну від повної руїни та анархії, і вони були потрібні Україні доти, доки вона не привчиться стояти на своїх власних ногах. Як відомо, народності, що не мають своєї держави довгий час, гублять здібність до організації себе власними силами і повертають знову собі це уміння поволі, при щасливому збігу обставин. Такий щасливий збіг обставин для України якраз і наступив тоді, коли німецька армія оборонила край від зовнішніх та внутрішніх руїницьких сил за дуже дешеву, порівняно, ціну: експорт кількох десятків мільйонів пудів хліба в обмін на потрібні краєві фабричні вироби" [60, с.99]. Таким чином, економічний і виробничий потенціал України, відомий як українським делегатам на переговорах у Бресті, так і їх ні-мсцько-австро-угорським колегам, цілком дозволяв розраховувати на виконання українською стороною тих зобов'язань, які вона мала на себе взяти. Звичайно, виконати ці умови Україна могла лише тоді, якщо б її соціальне-економічне та громадсько-політичне життя увійшло б в нормальне спокійне русло, і люди приступили б до повсякденної праці. З зовнішнього боку саме це і мали гарантувати іноземні війська, що звільнили країну від більшовиків. Але цс була хоч і необхідна, але недостатня передумова переходу до нормального господарського життя. Приймаючи рішення про розміщення своїх військ в Україні керівники держав німецької коаліції не уявляли собі, що їм доведеться мати справу з територією, на якій ліквідована система адміністративного управління, і з урядом, який не має жодних засобів контролювати хід справ на місцях чи, принаймні, конструктивно впливати на їх перебіг. Такий жахливий стан з виконавчою та судовою владами, а практично їх повна відсутність на величезній території від Дністра до Дону з озброєним населенням, що вже відчуло смак анархії та свавілля, ніхто в Центральних країнах передбачити не міг. Є всі підстави вважати, що німецький, не кажучи вже про значно слабший австро-угорський, уряд не мав наміру втручатися у внутрішню політику Центральної ради, розраховуючи, що вона власними силами здатна виконати взяті на себе зобов'язання. Але з перших днів перебування в Україні військовим керівникам країн німецької коаліції став відкриватися справжній стан справ. Вже в телеграмі від 10 березня 1918 р. німецьке міністерство закордонних справ інформувалося: "Український уряд, незважаючи на свою добру волю, в даний час безсилим через недостатність збройних сил та неорганізованість. Сподівання, що цей уряд, у складі якого виключно ліві опортуністи, спроможний організувати тверду владу, дуже сумнівні. Таким чином, наші війська залишені напризволяще і змушені захищати своє життя, незважаючи на тс, що перебувають у країні, з якою укладено мир" [57, с.23]. Через кілька днів про стан українського уряду, який є "надзвичайно слабким" і "нездатним на справжні вчинки" інформував своє міністерство закордонних справ австро-угорський посол у Києві граф І.Форгач [57, с.27]. Позицію офіційного Берліна щодо України навесні 1918 р. якоюсь мірою проясняє телеграма німецького міністерства зовнішніх справ німецькому послу у Києві барону А. фон Мумму від 26 березня. В ній, зокрема, йдеться: "Наша військова інтервенція в Україні виправдана проханням Ради про допомогу. Ми визнали Раду законним урядом Української Республіки і уклали з й" представниками мир. Ці факти мусять визначати наше подальше відношення до України, якщо ми не хочемо порушувати основи своєї політики. Крім того, головна мста нашої окупації — забезпечення хлібного експорту з України до країн Центральної Європи. Завданням нашого представництва в Києві є всебічне здійснення цієї мсти". І далі: "Ми далекі від думки про втручання у внутрішні справи України, але змушені стежити за тим, щоб обробіток полів проводився в повному обсязі... Йдеться не про остаточну відмову Ради від втілення її принципів, з приводу яких ми не бажаємо займати яку-нсбудь позицію, а виключно про тимчасові заходи, що викликані необхідністю" [57, с.ЗО —ЗІ]. З юридичного боку така позиція німецької сторони цілком виправдана. Звільнивши Україну від більшовиків, вона виконала свої зобов'язання і наполягала на тому, щоб і Центральна рада виконала свої. Але з кожним днем німці переконувалися, що остання не контролює ситуацію в країні, не здатна керувати нею, а тому й неспроможна забезпечити обіцяні поставки хліба. З цього, власне кажучи, і розпочинається спочатку прихований, а на кінець квітня 1918 р. і цілком відвертий конфлікт між німецькою стороною та есерівським урядом Центральної ради. До певної міри можна зрозуміти, хоча й не виправдати, поведінку українських урядовців-соціалістів. У дні, коли падіння Києва, а відтак і ліквідація УНР, ставало неминучим, делегати від Центральної ради в Бресті згодні були в обмін на військову допомогу обіцяти багато чого, не дуже задумуючись над тим, як ці зобов'язання будуть реально виконуватися. Але, коли майже півмільйонне німецьке-австро-угорськс військо перебувало в Україні, а за контрактом його необхідно було хоча б годувати, уряд усвідомив, що виконати свої обіцянки він не має можливості. З іншого боку, населення, яке за майже чотири роки війни звикло дивитися на німців як на ворогів, що перемогли у війні і окупували країну, а не як на союзників українського уряду в боротьбі з більшовиками за незалежність. До цього додамо, що, займаючи містечка чи села і натрапляючи на якийсь опір, війська Центральних країн брали все необхідне для свого забезпечення, а цс ще більше дра-* тувало населення. Водночас, особливо на Поділлі та Волині, прихід армій держав німецької коаліції сприймався як повернення до старих аграрних порядків. Знов де-не-де з'являлися колишні землевласники і селяни або "добровільно", або примусово (з командирами іноземних солдатів місцевим панам не важко було порозумітися) повертали їм награбоване в садибах майно та поділену, відповідно до обіцянок українських соціалістів та більшовиків, землю. Урядовці Центральної ради відразу відчули значне незадоволення селян і робітників (особливо певною мірою збільшовичених на Сході та Півдні України) появою іноземних військ і напівстихійним (всупереч їх власним деклараціям) поверненням до старих порядків. Щоб остаточно не позбутися решток свого колишнього авторитету, українські соціалісти почали вести подвійну гру, з одного боку, запевняючи німців у вірності підписаним домовленостям, а з іншого, намагаючись запевнити широкі маси, що за дії іноземних військ Центральна рада ніякої відповідальності не несе. Безумовно, така політика ніякої користі принести не могла, а лише викликала недовіру до українських урядовців з обох боків. Ось як описує П.Скоропадський ситуацію, що тоді склалася: "У колах Центральної ради був повний розбрід, нерозуміння того, що треба робити далі. Уряд намагався проводити в життя Універсали Центральної ради, на місцях же просто грабували і влади Центральної ради не визнавали... В той час як австрійці в своїй зоні на півдні України зразу взялися наводити порядок страшно суворими мірами, німці у внутрішнє життя майже не втручалися, а тільки брали у населення тс, що їм потрібно, не питаючись уряду" (60, с.76]. Зрозуміло, що останнє вело до непорозуміння і напруженості. І далі вія продовжує: "Відносини між німцями і українським урядом Центральної Ради були цілком ненормальні: німці просто не рахувалися з урядом, а уряд, який сам покликав німців і про цс розголосив, не знав тепер, як викрутитись перед народом, якого він сам же привчив нікого не слухатись і нічим для держави не жертвувати. Спочатку уряд запевняв усіх і себе, що німці прийшли тільки помогти вигнати більшовиків і зараз же підуть геть з України, як тільки Український уряд того вимагатиме. Коли ж для німецької армії селяни мусили поставляти продукти, то уряд почав ширити серед населення поголоску, ніби німців покликали дідичі. Коли ж німці стали вимагати виконання умови і населення зрозуміло, що треба давати хліб ще й для одсилки до Німеччини, то почало ширитись незадоволення супроти уряду і він став хитрувати з німцями... Почалось тертя між німцями і урядом, який зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати. Німці обурювались, брали силою, своєвільно, а престиж уряду падав все нижче" [60, с.77]. Така сама невтішна картина складається і з свідчень інших спостерігачів тих подій. Д Дорошенко, згадуючи обстановку в березні 1918 р., писав, що в дні повернення уряду до Києва у всіх була надія, що тепер, після всього пережитого і вистражданого, справи підуть по-новому і Центральна рада не буде припускатись колишніх помилок. Але ці сподівання виявилися марними. Урядовці, які повернулися, власне, ссе- * рівський уряд В.Голубовича, так нічому й не навчилися і почали співати "свої старі пісні", поводячись хіба що самовпсвнснішс. Як і раніше, одне за одним з'являлися безглузді розпорядження, непорозуміння та скандали. Не кращої думки про уряд були і віддалені від нього кияни [6, с. 98]. У державних інституціях панував повний хаос. Центральна рада, в якій все більше розпалювався конфлікт між есерівською більшістю та соціал-демократичною й іншою опозицією, не здатна була налагодити хоч якийсь адміністративно-управлінський апарат, і її влада, за переконанням німецьких військових, не сягала далі їх багнетів [57, с.36]. Проте, незважаючи на настрої населення (що істотно змінилися порівняно з весною —літом 1917 р. через незадоволення обраним тоді українськими соціалістами курсом), провід УНР намагався продовжувати і навіть поглиблювати два основні напрямки свого попереднього курсу: національно-мовний та спрямований на втілення соціалістичних ідеалів суспільно-скономічний. За умов суцільного розчарування в попередніх заходах Центральної ради, коли більшість міського населення ставилося до прискореної українізації байдуже, іронічно і подекуди відверто вороже, а селянство, яке і так все життя спілкувалося рідною мовою, взагалі було байдужим до цього, особливо навесні 1918 р., 23 березня уряд видав наказ про перехід всього діловодства на українську мову. В цей час, за А.Гольдсн-вейзсром, розпочалася запекла боротьба проти всього російського і за обов'язкове введення української мови в різних установах, зокрема в судах, працівники яких нею майже не володіли. Реформу розпочали зверху. Київську судову палату замінив "Апеляційний суд", склад якого був обраний Центральною Радою з юристів, що володіли українською мовою. Щодо їх фахового рівня, то він цікавив діячів національного парламенту вже в другу чергу [6, с.29, 120]. Таким чином, у судовій справі відбувалося такс ж утвердження національно-мовного принципу над фаховим, як за кілька місяців до того у військовій. Те саме почало відбуватися і в інших сферах. Як пише П.Скоропадський, "у культурних справах проводилась тільки поверхова українізація, наспіх і такими заходами, які тільки одштовхували од української ідеї культурні верстви краю замість того, щоб притягати їх" [60, с.77]. Все цс, зрозуміло, не сприяло консолідації громадянського суспільства в Україні і не збільшувало авторитет її керівництва. Російськомовні в своїй масі службовці та міська інтелігенція остаточно відверталися від нього. Другим, значно істотнішим фактором самодискредитації Центральної ради і її уряду, ніж розглянутий вище, була її нспоміркована аграрна політика. Українські есери, здебільшого молоді люди до ЗО років, які складали більшість як в Центральній раді, так і в тій масі інтелігенції, точніше, за словами М.Могилянського, напівінтелігснції, яка служила в земствах, кооперативах, різного роду чиновниками в урядових установах, обіцяли всю землю селянам, що було дійовим засобом отримати на виборах голоси села. Хто обіцяв землю, ставав володарем села [6, с.121]. Розуміючи цс, Центральна рада офіційно заявляла про скасування поміщицького землеволодіння і передачу панських земель селянам. Але після її повернення разом з німецькими та австро-угорськими військами в ряді областей автоматично почали відновлюватися старі порядки. Так, польські поміщики Поділля та Волині офіційно звернулися до австрійського командування з проханням розпустити селянські комітети, відновити поміщицьке землеволодіння і навіть ввести примусову селянську працю. Вони організовували власні каральні загони ("легіони"), з допомогою яких намагалися повернути втрачені землі, а окупаційні війська часто в тому їм допомогали [8, с.483; 57, с.39]. Все цс не тільки дискредитувало, по сугі, номінальну владу Центральної ради, а й провокувало пожежу селянських повстань, які, за свідченнями німецьких та австрійських документів, розпочались ще за часів Центральної ради, до переходу влади в руки гетьмана П.Скоропадського. Але, з іншого боку, селянство домагалося не соціалізації землі, не скасування права приватної власності на землю, як то слідом за більшовицькими декретами проголошувала Центральна рада, а привласнсння поділених панських ланів. Ідея скасування приватної власності на землю в селянських масах, особливо серед заможних та середніх господарів, викликала лише обурення і протести. "Українські селяни, — свідчить етнограф М.Могилянський, який добре знав настрої народу, — власники землі, особливо заможні, а таких на Україні було досить багато, були проти небезпечної витівки соціалізації" [6, с.121]. Особливо цс було характерним для Лівобережжя., де антагонізм між поміщиками та селянами не був таким гострим і застарілим. Тут, на Полтавщині та Чернігівщині, в березні 1917 р., відразу ж після втечі більшовиків, поміщики об'єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами і ухвалювали резолюції з вимогами скасування закону про соціалізацію землі. Активно за цю справу взялася партія хліборобів-демократів на чолі з С.Шсметом. 25 березня 1918 р. у Лубнах відбувся організований нею з'їзд, на якому було присутньо близько двох тисяч селян. Вони ухвалили резолюцію, основними пунктами якої були: засудити політику Центральної ради в аграрному питанні; вимагати повернення їм права на землю та забраний інвентар; передати землю (понад певної норми) в оренду селянам; забезпечити однакові права соціалістам і не-соціалістам, вимагати ввести до Центральної ради представників від хліборобів. Через кілька днів делегація від цього з'їзду прибула до Києва з рішучими вимогами на адресу уряду. Про враження, яке вони справили на столичну громадськість, розповідає П.Скоропадський: "З Полтавщини від кількох повітів прибуло кількасот хліборобів, що належали до Української демократично-хліборобської партії, на чолі з С.Шсметом і рішуче вимагали відкликання Третього універсалу, яким, як відомо, власність на землю була скасована. Поява цих дійсних селян —людей дійсно од плуга, які були до крайності обурені заведеними Центральною радою земельними непо-рядками і які одверто і в дуже різкій формі оце своє невдоволення урядові висловили, — зробила в Києві на всіх дуже сильне враження. З одного боку, всі противники Ради осміліли і зараз же почали зав'язувати з прибувшою селянською опозицією контакт; з другого — в колах Ради цс викликало велике замішання. Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим Третім універсалом; виявилось, що частина дійсного народу — працівники біля землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної ради" [60, с,88]. Але практичних наслідків цей приїзд не приніс, і голова Центральної ради М.Грушевський навіть не прийняв їх. Безпорадність есерівського уряду в справі внесення ясності в земельні відносини, вирішення питання про тс, кому саме і на які землі належить власність, бентежила німецьких представників у Києві. Під загрозою опинилась доля майбутнього врожаю, оскільки селяни не знали, хто і які ділянки і за яких умов має право засівати. "Нарешті необхідно роз'яснити уряду, — телеграфував з Берліна міністр закордонних справ німецькому послу в Києві у відповідь на його тривожні сигнали, — що наближення весняної сівби вимагає термінових дій. Може, Рада видасть розпорядження, яке спонукало б володаря кожної земельної ділянки обробити її. Це не повинно заважати наступному врегулюванню питання про земельну власність" [57, с.31]. Незважаючи на такого роду нагадування німецькими представниками, есерівський уряд В.Голубовича так і не спромігся прийняти якесь певне рішення в справі врегулювання аграрних відносин. Тоді, усвідомлюючи реальну загрозу зриву весняних польових робот, 6 квітня без погодження з урядом УНР головнокомандуючий німецьких військ в Україні фельдмаршал Г.Ейхгорн видав наказ, за яким до остаточного врегулювання питання про власність селяни та поміщики мали засівати ті землі, що раніше належали їм. Хліб, засіяний селянами на поміщицькій землі без відповідної угоди мав наложити селянину, але чверть врожаю він мусив віддати поміщику. Цс правило "працювало" і в тому випадку, коли поміщика в маєтку не було, але він би потім з'явився [57]. Цей наказ остаточно зіпсував взаємини між німецьким командуванням та українським урядом. Щодо самого документу, то він дістав протилежні оцінки. Власницькі кола, зрозуміло, схвально сприйняли його і важко не погодитися з тим, що цей захід за умов, що склалися, був з господарчої точки зору доцільним і "правильно враховував господарський дух селянина" [6, с.32]. Але, з іншого боку, цс було безумовне втручання німецького фельдмаршала у внутрішні справи України, чию незалежність Німеччина визнала, і з цього боку обурення діячів Центральної ради, які, за С.Сумським, дізналися про цей наказ із сторінок газети "Кисвская мисль" [6, с.111], цілком зрозуміле. Тим більше, що цей наказ фактично ліквідував декларації українських соціалістів стосовно соціалізації землі. Ледве ознайомившись з текстом наказу, який за тиждень до того вже був розповсюджений у селах, Рада Міністрів УНР прийняла з цього питання гостру (і необережну, з огляду на реальне співвідношення сил) резолюцію з осудом і відміною наказу Г.Ейхгорна і зі скаргами та протестами направило її до Берліна. Тут, відповідно, обурилося німецьке командування, яке, за В.Винниченком, попередньо узгодило його зміст з міністром хліборобства, лідером партії українських есерів М.Ковалсвським [4, с.323]. Цей скандал призвів лише до конфузу і повної втрати довіри і порозуміння між німецькою та українською сторонами. Наслідки не примусили на себе чекати. 13 квітня посол фон Мумм телеграфував до Берліна: "Вчора... мав двогодинну розмову з головою Ради Грушевським..., прем'єр-міністром Голубовичсм та заступником міністра зовнішніх справ Любинським... Постійні скарги прем'єр-міністра на відомий наказ фельдмаршала, виданий з метою стимулювання обробки полів, примусили мене до різкої відповіді. Я цілком ясно висловив цим панам, що без нашої військової допомоги жодний з них не залишився б на своїй посаді, а відкликання наших військ негайно спричинилося б до їх вигнання та анархії в країні. Наше спільне враження від розмови було невтішним. Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе". І, далі йшлося проте, що поки що ні він сам (посол), ні його австрійський колега, ні генерал В.Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідної кандидатури "для зміни нинішнього уряду" [57, с.42 —43]. Доля уряду Центральної ради була вирішена і його заміна була лише справою часу. Над Україною нависла реальна загроза перетворення її в звичайну окупаційну зону з безпосереднім і прямим управлінням німецьким командуванням на півночі і сході та австро-угорським на півдні. Як свідчить М.Могилянськнй, у своїй секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося про суцільне безвладдя в країні та робився висновок про тс, що тут бажано проголосити відкрито і легальне про окупацію краю німецькими збройними силами [6, с.122]. Така інформація повністю підтверджена офіційними документами. В телеграмах німецького посла в Києві до його міністерства закордонних справ від 18 та 19 квітня констатується, що в Україні "партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос" [57, с.49]. За цих умов генерал В.Грснср, "військовому духу якого суперечить той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльне спостерігати опір та експерименти цього слабкого, утопічно комуністичного уряду, який руйнує країну", наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військове управління [57. с.46]. Але після наради з австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільні висновки: "Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним" [57, с.49]. На цей час вищі представники Німеччини і Австро-Угорщини вже були поінформовані щодо справи, яку готував протягом останнього місця П.Скоропадський, та схвально до неї ставилися. Тому можна цілком погодитись із твердженням П.Скоропадського що, коли б не його виступ 29 квітня, "німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство... Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства" [60, с.112]. Ще одним з істотних наслідків відсутності взаєморозуміння між українськими урядовцями-соціалістами та офіційними представниками Німеччини та Австро-Угорщини було те, що останні, спочатку ставилися до уряду УНР цілком приязно і лише дивувалися, "не виявляючи ніяких ознак роботи нссоціалістичних партій" [60, с.74], у квітні почали фактично його ігнорувати, все більше підпадаючи під вплив представників великого бізнесу. Як зазначає С.Сумський, український уряд у квітні 1918 р. цілком слушно враховував, що на командування все більше впливають поміщицькі та рсакційно-промислові кола, які були, по-перше, антисамостійницькі і дискредитували в очах німців всю українську державність, доводячи, що ніякого українського народу немає; по-друге, з ненавистю ставилися до Ради та її уряду, "як тому, що всі ці сільські вчителі, фельдшери та дрібні журналісти були все-таки демок ратією, так і тому, що вони абсолютно не здатні були до якої-нсбудь державної чи господарської діяльності" [6, с.112]. Зрозуміло, що цьому впливу необхідно було протидіяти, але засоби такої протидії есерами-урядовцями були обрані, м'яко кажучи, не найкращі. Останній тиждень існування Центральної ради та її уряду ознаменувався гучним скандалом навколо справи з викраденням відомого київського фінансиста і банкіра АДоброго, який встиг вже розгорнути широкі ділові операції з німецькою стороною. В один з перших днів третьої декади квітня 1918 р. він був викрадений якимись невідомими від імені доти нікому не відомої організації "Союз спасіння України". Поліція в цій справі вела себе якось підозріло, з самого початку заявляючи про розшук, але не вживаючи для того ніяких заходів. Так само і вищі урядовці, на запити з різних сторін (у тому числі і з німецької) відповідали, що вжито всіх необхідних заходів, але додавали, що не можуть дати ніякої інформації. А в цей час викрадачі за хабар відвезли АДоброго не в глухе містечко, куди їм було наказано це зробити, а до Харкова, де йому вдалося дати знати про себе німецьким офіцерам. Німецька сторона з самого початку всієї історії поставилася до справи АДоброго з усією серйозністю і через кілька днів мала безперечні докази того, що викрадення банкіра організували "силові міністри" уряду: внутрішніх справ М.Ткачснко та військових — О.Жу-ковський разом з деякими іншими офіційними особами та з відома, як потім з'ясувало слідство, прем'єра В.Голубовича. Не наважуючись відкрито заарештувати банкіра, який користувався великою повагою у німців, мав на них відповідний вплив і, до того ж, не вчинив ніякого, передбаченого законом, злочину, вони вирішили ізолювати його і, водночас, залякати інших представників бізнесу, які не приховували своєї неприязні до соціально-скономічного та національного курсу .есерівського уряду. . Розібравшись в справі викрадення АДоброго, німецьке командування відкинуло дипломатичний камуфляжі перейшло до рішучих дій. Свідчення про це дещо відрізняються в деталях, але в цілому перебіг подій можна реконструювати таким чином. 25 квітня на викрадення АДоброго та аналогічні провокаційні дії щодо деяких інших представників ділових кіл фельдмаршал Г.Ейхгорн видав наказ про введення військово-польових судів, у компетенцію яких підпадали всі провини проти громадського порядку та карні злочини. Мотиви були такі: "Безвідповідальні особи та союзи намагаються тероризувати населення. Проти всякого закону і права вони проводять арешти з мстою залякати тих, хто в інтересах батьківщини та новостворснної держави згоден працювати пліч-о-пліч з Німеччиною. Там, де знаходяться німецькі війська, я ніяких незаконних дій допускати не буду. Тому я наказую вжити надзвичайні заходи для охорони м.Києва" [57, с.52]. Цей наказ населенням був сприйнятий спокійно, бо недієздатність правоохоронних органів УНР на той час ні в кого сумніву не викликала і всі розуміли, що спокій у місті підтримується виключно завдяки присутності німецьких військ. Але він, без сумніву, був відкритим і безпардонним втручанням німецького командування (ініціатива його видання наложила начальнику штабу генералу В.Грснсру) у внутрішні справи "самостійної, ні від кого незалежної, вільної, суверенної", як було проголошено IV Універсалом, України. Тому 27 квітня вранці на закритому засіданні Малої ради її члени бурхливо висловлювали свій протест і обурення. Вдень цього х дня на відкритому засідання прем'єр В.Голубович, між іншим, заявив офіційний протест проти порушення німцями суверенних прав УНР та сказав, що уряд звернеться до Берліна з вимогою відкликати з Києва представників вищого командування. Вночі відбулося ще одне закрите засідання. Симптоматично, що, усвідомлюючи, наскільки есерівське керівництво уряду вже дискредитувало його, соціалісти-федералісти, представники найпоміркованішої з представлених в Центральній раді партій, вирішили відкликати з кабінету міністрів трьох своїх представників: міністрів юстиції, торгівлі та освіти. Наступного дня, 28 квітня, зранку, в будинку Центральної ради засідання відновилися. Настрій панував схвильований, але не безнадійний. Всі промовці —українські ссдски М.Порш та В.Винничснко, російський есер А.Зарубін, єврейський соціаліст М.ПІац та інші — в один голос засуджували німців. Перший із згаданих промовців кричав: "Пане Ейхгорн, знайте своє місце!", а останній, молода людина з франтоватим виглядом, так захопився красномовством, що назвав 70-річного фельдмаршала "прусським лейтенантиком з нафабреними вусами". Міністерська ложа спочатку була повною, але потім порідшала. В другій половині дня, десь близько до 3 —4 годин, слово взяв бундівець М.Рафсс, промова якого, як і інших представників неукраїнських партій, містила звинувачення на адресу керівництва Центральної ради за покликання німців, які тепер нехтують Радою та урядом і починають хазяйнувати по-своєму. Він в запалі значно перевищив регламент і головуючий М.Грушсвський звернувся до нього із словами: "Ваш час вичерпано", але промовець не стихав. У цей час рота німецьких солдат підійшла до будинку, де засідала Центральна рада, і двома шеренгами перекрила квартал по вул.Володи-мирській, відрізавши його від вул.Фундуюісєвської та Бібікова бульвару. Потім невеликий загін під командою офіцера ввійшов до залу засідань і один, як потім з'ясувалося, з чинів таємної поліції, підскочивши до крісла головуючого, ламаною російською мовою вигукнув: "За наказом німецького командування, оголошую всіх присутніх заарештованими. Руки вгору!". Солдати навели гвинтівки, і всі присутні, з М.Рафссом на трибуні та М.Поршсм з номером німецької газети 'Т^спе Ргсіс Ргеза", встали з місць і виконали вимогу. Лише один М.Грушсвський залишився сидіти в своєму кріслі головуючого і рук не підняв. Офіцер мав наказ заарештувати міністрів внутрішніх справ М.Ткаченка, військових справ 0-Жуковського, хліборобства М.Ковалсвського та директора департаменту внутрішніх справ В.Гаєвського. Серед перелічених в залі був лише останній, але разом з ним під варту був взятий і ВЛюбинський, який рішуче протестував проти цього свавілля, але сам не був у списку осіб, замішаних в справі АДоброго. В усіх присутніх зробили обшук. Заарешто ваних В.Гаєвського та ВЛюбинського вивели з будинку й відвезли вниз по вул.Фундуклсєвській. Приблизно через годину з початку акції до дверей зали, де перебували затримані учасники засідання, підійшов хтось з військових і глузливим тоном вигукнув німецькою мовою: "Геть! Розходьтеся по домам!". Всі вийшли. На вулиці перед будинком Ради знаходилося кілька панцирників та натовп людей, що спостерігали це видовище. ВЛюбинського швидко звільнили. Того ж дня німцям вдалося заарештувати О.Жуковського та начальника міської міліції Богацького. Ввечері цього ж дня під варту на деякий час взяли і прем'єра В.Голу-бовича, але цього разу його арешт було пов'язано не із звинуваченням у причетності до справи АДоброго (хоча його також запідозрювали), а курйозним випадком. На шляху до будинку німецького посольства, де він мав зустрітися з послом, його затримав пост догляду за автомобілями, а оскільки документів у нього з собою не було, то його доставили до комендатури, де, через його моложавий зовнішній вигляд та поведінку, ніхто не повірив, що він прем'єр-міністр. Але цю помилку швидко виправили і військовий уповноважений, який за дорученням фельдмаршала мав зустрітися з ним, пізно ввечері того ж дня розшукав його в приміщенні Ради разом з М.Грушсвським [4. с. 324-325; 6. 133-135;57.с.53-58]. Наступного дня владу Центральної ради було офіційно скасовано і в Україні проголошено правління гетьмана П.Скоропадського. У зв'язку з цим більшість свідків цих подій, а за ними й дехто з істориків наступних часів, пов'язують введення німецьких солдат у приміщення Центральної ради та проголошення Гетьманату наступного дня в єдиний причинно-наслідковий ланцюг. Послідовність подій у часі ще не свідчить про їх казуальний зв'язок. У своїх спогадах П.Скоропадський підкреслює, що арешт окремих представників уряду не був пов'язаний з його планами взяття влади. Але оскільки переворот відбувся безпосередньо після описаних подій, то і публіка, і преса все, що відбулося, об'єднала між собою як дві частини одного плану. Вийшло так, ніби німці арештували міністрів для того, щоб розчистити шлях П.Скоропадському до влади. З огляду на такс тлумачення, німці самі офіційно спростували цей розголос, проте в таких випадках спростування рідко досягають мети [60, с.9б]. П.Скоропадський, безумовно, була особа зацікавлена і можна б засумніватися щодо пояснень. Але правдивість його слів засвідчують офіційні, не розраховані на публікацію німецькі документи, зокрема "Доповідна записка" німецького посла в Києві А. фон Мумма до рейхсканцлера графа Г.Гсртлінга від 29 квітня 1918р. щодо подій, які сталися в Центральній раді. Написана, очевидно, вночі напередодні і відіслана вранці, бо про дії П.Скоропадського в ній не йдеться, вона засвідчує, що пан посол, що був інформований про дебати в Раді та вихід з урядової коаліції соціалістів-федералістів, тобто про урядову кризу, вважав, що цс сприяє мирній зміні уряду "без нашого активного втручання". Але після обіду 28 квітня генерал В.Грснер проінформував посла про тс, що за розпорядженням німецького слідчого, який вів справу А-Доброго, та з санкції німецького судді в приміщенні Центральної ради проведено арешти. Зважаючи на негативні політичні наслідки від цієї нетактовної акції, через кілька годин на нараді у фельдмаршала фон Ейхгорна, фон Мумм наполегливо заперечував політичний характер проведених арештів і застосованих дій, з чим присутні погодилися. Проте зважаючи на те, що відмінити зроблений крок вже неможливо, вирішили, "що треба покрити дії судді" [57, с.57]. Ця акція, таким чином, не планувалася вищими німецькими представниками в Києві — Муммом, Грснсром, Ейхгорном, які були поінформовані щодо підготовки виступу П.Скоропадського наступного дня. Ці заходи більш дискредитували справу останнього, ніж сприяли їй, і німецький посол у Києві це чудово розумів, так само як і П.Скоропадський. Тому слід, визнати, що проведена німецькими солдатами в приміщенні Центральної ради акція свідчить швидше не про намір німців (у змові з майбутнім гетьманом) усунути провідних урядовців УНР з політичної арени, а доводить повне нехтування німецькими офіційними особами середньої ланки (слідчий, суддя тощо) Центральної ради та її уряду. Останні в їхніх очах не користувалися ніякою повагою і тому, маючи підстави вважати окремих їх представників винними у кримінальній справі, яку вони вели, ці посадові особи прийняли відповідне рішення, не замислюючися, на відміну від пана посла, про його політичні наслідки. Таким чином, події 28 квітня 1918р. остаточно розставили всі крапки над "і" в питанні про ставлення німецької сторони до вищих органів влади в УНР. Така ситуація складалося протягом двох місяців стосунків між ними з посиленням взаємонспорозуміння і недовіри. У першій половині квітня 1918 р. німецьке військове командування взагалі вважало потрібним розігнати Центральну раду та її уряд і ввести пряме військове управління Україною, як окупаваною територією. Але німецькі дипломати і, перш за все, посол фон Мумм, називали таке рішення шкідливим з політичної точки зору і тому воно не було в ті дні запроваджене в життя. В середині квітня П. Скоропадський вже встановив контакт з німецьким командуванням і відкрив йому свої плани щодо перевороту, який він із своїми прихильниками по "Українській Громаді" готував з кінця березня. Запропонований ним вихід із кризової ситуації, що склалася, був визнаний німецькими представниками доцільним. Наступного дня, 29 квітня, відбулося ще одне, і вже останнє, засідання Центральної ради. На ньому "нашвидку", як зазначає його учасник В.Винничснко, був ухвалений проект Конституції Української Народної Республіки і прийнято зміни щодо земельного закону, за яким "соціалізації" не підлягала власність до ЗО десятин [4, с.326]. На цьому засіданні, десь опівдні, коли на Софійському майдані вже вітали обраного на гетьманство П.Скоропадськоаго, за три квартали нижче по вул.Во-лодимирській, обрали першого президента Української республіки — М.Грушевського. Всі розуміли, що то була виключно символічна акція. Десь у післяобідяний час, ще до того, як військовий відділ прогеть-манських сил наблизився до будинку колишнього Педагогічного музею, члени Центральної ради розійшлися самі. М.Грушсвський перейшов до казарми галицьких "січових стрільців" під їх охорону, але незабаром всім стало зрозуміло, що ніяких арештів та переслідувань членів Центральної ради нова влада здійснювати не збирається і він як приватна особа та всіми шанований учений і патріарх українського національного руху оселився у віллі "Виноградний Сад" поблизу Києва- Ці події були останніми в історії Центральної ради та Першої Української Народної Республіки. В цей день почалася доба гетьманської Української держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Український уряд та німецька політика в березні —квітні 1918 р. Криза УНР.» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
