Збройна агресія Радянської Росії проти УНР під виглядом боротьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі більшовицької Російської Федерації, проти влади "буржуазної" Центральної ради, розпочалась відразу ж після й" проголошення. 12 (25) грудня 1917р. у день закриття організованого більшовицькими делегатами в Харкові з'їзду рад В.Антонов-Овсієнко формує там штаб радянських військ Південного фронту, які розпочинають рішучі дії. їх першочерговим завданням було встановити контроль над промисловими центрами Донбасу та Катеринославського Лівобережжя, де вони не тільки оволодівали відповідними виробничими ресурсами, а й могли розраховувати на поповнення за рахунок червоногвардійських загонів. До того ж, перекриваючи вузлові залізничні станції, радянські війська запобігали можливості спільних дій проти них сил Центральної ради та Донського уряду генерала О.Кале-діна, коли б вони об'єдналися для цього. Сформований у Харкові Південний фронт було спрямовано і проти України, і проти Дону, але, на жаль, їх уряди не об'єднали свої сили для скоординованих дій проти спільного ворога. 17 (ЗО) грудня 1917 р. радянські сили зайняли станцію Лозова, чим перерізали залізничний зв'язок між Києвом і Доном і, водночас, забезпечили собі ключовий пункт для наступу на Катеринослав. Успішно наступаючи, вони наступного дня були вже в Павлограді, а 21 грудня (З січня) — на станції Синельниково, створивши цим безпосередню загрозу Катеринославу зі сходу. Як і завжди у подібних випадках, більшовицькі активісти при наближенні радянських військ 26 грудня (8 січня) підняли повстання в самому місті. Два дні в Катеринославі точилися бої, але спільними діями армійської групи О.Єгорова та загонами чсрвоногвардійців 28 грудня (10 січня) опір Катеринославського гайдамацького куріня було придушено. Українські збройні сили, якими тоді командував полковник Капкан (про нього як військового фахівця П.Скоропадський відгукується вкрай негативно), намагалися якось протидіяти цим акціям і навіть на кілька днів зайняли з боями Лозову, але ЗО грудня (11 січня) радянській загін примусив гайдамаків на цій станції скласти зброю. Такими ж невдалими були спроби захистити м.Олександрівськ (нині Запоріжжя), яке червоні війська захопили 2 (15) січня 1918 р. У ці дні радянські війська повели наступ і на Донбас. 20 грудня (2 січня) вони заволоділи Куп'янськом, а протягом наступних чотирьоох днів — майже всіма промисловими центрами Донбасу разом з Луганськом і вузловою для всього району станцією Дебальце-во. Контроль над цими пунктами відкривав радянським силам прямий шлях на Нижній Дон. Усвідомлюючи це, козачий осавул Черне цов сміливою атакою 28 грудня (10 січня) відбив Дебальцево, але наступного дня був змушений відступити перед переважаючими силами ворога. ЗО грудня (12 січня) більшовицькій раді вдалося взяти владу в Маріуполі, внаслідок чого весь "чотирикутник" між Харковом, Катеринославом, Маріуполем і Луганськом опинився в руках радянських сил. Зв'язок між областями України, підконтрольними Центральній раді, й вільними від більшовицької влади козачими областями півдня Росії було остаточно розірвано. Оволодівши Донбасом і міцно утримуючи райони Середнього По-доння, червоні війська наперердодні нового, 1918 року, розпочали широкий наступ на Нижній Дон — від Горлівки (загін Р.Сіверса) і Луганська (загін Ю.Сабліна) та з півночі, на міллерівському напрямі (загін К.Пстрова), тоді як південніше загони О.Автономова заволоділи вузловою станцією Тихорецька, обірвавши залізничний зв'язок між Областю Війська Донського та козачими землями Кубані й Північного Кавказу. Як і в Україні, пересічне населення Дону не уявляло навіть, що принесе йому більшовицька влада, і не зорганізувалося для справжнього опору. Втомлене роками війни воно з насторогою ставилось і до офіцерів, що саме в ці дні в Ростові-на-Дону почали об'єднуватися в Добровольчу армію. За свідченням одного з очевидців "козаки битися не бажають, співчувають більшовизму і неприязно ставляться до добровольців. Частина з не розформованих ще військ перейшла до більшовиків, інші розійшлися по станицям. Поповнення людей з Росії до армії немає. Командуючий оголосив мобілізацію офіцерів Ростова, але в армію зараховуються нечисленні — більшість же вміло ухиляється". І далі: "Червона армія наступає з півночі на Новочеркаськ та на Ростов з півдня та заходу. Червоні війська стягують кільце цим містам, а в кільці борсається Добровольча армія, що чинить відчайдушний опір та несе страшні втрати. У порвнянні з полчищами більшовиків сили добровольців мізерні. Вони ледве нараховують 2 000 багнетів, а козачі партизанські загони осавула Чернецова, військового старшини Семілстова та сотника Грекова — ледве 400. Сил не вистачає" [67, с.26 —28]. За таких умов усі намагання переконати козаків чинити опір були марними і вони масово розходилися по своїх домівках. У відчаї генерал О.Калсдін застрелився 29 січня (11 лютого) 1918 р. Рештки козачих загонів, що вирішили продовжувати боротьбу, на чолі з отаманом Х.Поповим відійшли в Сальські степи, а Добровольча армія під проводом генерала Л.Корнілова рушила на Кубань. Ці матеріали, що стосуються козачого, добре озброєного, гордого своїми споконвічними вольностями Дону, виразно передають атмосферу майже суцільного паралічу волі до опору всіх нсбільшовицьких сил за винятком хіба що чотирьох — п'яти тисяч офіцерів з Добровольчої армії. Якщо навіть професійні військові, козаки, яким більшовики, власне кажучи, і пообіцяти нічого привабливого не могли (землі у донців було вдосталь), ухилились від опору, то що вже говорити про селянство Лівобережної України і, тим більше, про ма-лозаможні, особливо російськомовні робітничі, верстви міського населення?! В ті дні, коли більшовицькі вйська звужували кільце на Нижньому Доні, загони Червоної армії швидко залізницею наближалися до Києва- 5 (18) січня 1918 р. розпочався загальний наступ радянських частин під верховним командуванням ВАнтонова-Овсієнко проти сил Української Центральної ради. Вони складалися з трьох основних груп М.Муравйова, що дислокувалися до того в Харкові, Я.Бсрзіна — в Гомелі й Знамснського — в Брянську. До того ж значна армійська група О.Єгорова, спираючись на Катеринослав, діяла на Придніпровському Півдні України. Ці три військові групи мали завдання з'єднатися в районі залізничних вузлів Бахмач — Конотоп і рухатися на Київ. Загони М.Муравйова 6 (19) січня оволоділи Полтавою (і отримали від командуючого наказ "нещадно вирізати всю місцеву буржуазію"). 11 (24) вони вийшли на лінію Сули, захопивши Лубни й Ромни. Червоні війська просувалися на Україну з півночі, займаючи Новгород-Сі-всрський, Глухів та Конотоп. 14 (27) січня всі вони, наступаючи на Київ, об'єдналися в Бахмачі. Там їм намагалися чинити опір прибулі на цю станцію напередодні українські курсанти І Військової школи. В Бахмачі М.Муравйов перебрав командування 'над всіми червоними силами і звідси розпочав прямий наступ на Київ, зустрівши опір лише на підступах до Ніжина на станції Крути 17 (ЗО) січня [62, с.404]. За іншими даними бій тут відбувся 15 (28) січня [8, с.479]. Хід подій цього трагічного дня, коли близько 500 юнаків київських навчальних закладів намагалися стримати наступ не менш як вдесятеро численнішого за них більшовицького війська, докладно висвітлено у спеціальній літературі [68, с.59 — 64; 69, с.12 — ІЗ]. Проте у зображенні обставин, пов'язаних з боєм під Кругами, ми маємо справу з двома досить протилежними версіями. Перша, що належить військовому керівництву УНР, а згодом і Директорії, наголошує на героїзмі київської молоді, але ухиляється від оцінки доцільності рішень самого командування. Другої дотримуються українські діячі, які критично ставились до стану організації військової справи в УНР і тому, віддаючи належне мужності юнаків, що зі зброєю в руках загинули, захищаючи Україну від більшовиків, вважали, що кидати кілька сотень учнівської молоді на тисячі професійних військових було божевіллям, а з моральної точки зору — злочином. Повна безпорадність проводу Центральної ради у військових справах, її протидія в попередні тижні намаганням кадрових військових (генералу П.Скоропадському, або полковнику В.Павленку) організувати нормальні боєздатні збройні сили; наївні, дилстанські розрахунки на "народне ополчення" (до якого й пішла лише романтична молодь, що полягла під Кругами) —все це врешті-решт і обернулося катастрофою. Після Кругів шлях на Київ був відкритий. У ці дні С.Петлюра намагався з своїм загоном затримати просування більшовицьких сил на Київсько-Полтавській залізниці біля станції Гребінка, але повідомлення про більшовицьке повстання в Києві змусило його повернутися до столиці. Маючи добре організовану партійну інфраструктуру, більшовицькі сили протягом січня 1918 р., коли Червона армія займала Лівобережжя, піднімали збройні повстання в містах і західніше Дніпра. Так, 10 (23) січня владу Центральної ради було ліквідовано у Вінниці та Жмеринці, а 16 (29) пробільшовицькі сили перемогли після дводенних боїв у Одесі (що наприкінці грудня за угодою між депутатами місцевих рад та представниками Центральної ради була тимчасово, до рішення Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, проголошена вільним містом у складі Української Народної Республіки). Навряд чи випадково, що саме в цей день більшовики підняли повстання проти Центральної ради і у столиці України. Всі ці дні в Києві панував неспокій. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на люб'язні привітання країн Антанти, керівникам Центральної ради було зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицької інтервенції зі сходу, нема жодної можливості. 12 (25) грудня, коли ВАнтонов-Овсієнко почав в Харкові формувати штаб Південного фронту. Генеральний секретаріат офіційно заявив про своє рішення взяти участь у мирних переговорах у Бресті, і наступного дня держави німецької коаліції повідомили Київ про свою згоду на це. 19 грудня (1 січня) делегація УНР прибула до Бреста. Через кілька днів, коли вона звітувала перед Центральною радою, більшість представників українських партій в ній виявили повну згоду стосовно необхідності укладення миру. На заперечення бундівця М.Рафсса від уряду було заявлено, що Україна мусить піти на мир, оскільки воювати далі у неї нема ніякої можливості, а якщо депутат з цим не згодний, то нехай пояснить, як саме можна продовжувати війну. "Дайте йому рушницю!", — пролунало з хорів, і цей жарт розрядив напружену обстановку. Більше проти курсу на мир з Центральними країнами ніхто не заперечував [6, с.23]. ЗО грудня (12 січня) харківський уряд УРР прийняв рішення про. участь своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації Радянської Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною держави німецької коаліції вести справи з ним відмовилися. Визнання з боку країн Четвірного союзу УНР як суб'єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали О.Ссврюк і М.Любинський. Разом з тим не слід забувати, що дипломатам Німеччини та Австро-Угорщини було вигідно вести переговори з двома, та ще й з воюючими між собою, контрагентами, використовуючи протиріччя між ними. На відміну від делегації російських більшовиків, очолюваної Л.Троцьким, українська сторона знаходила порозуміння з дипломатами Центральних країн, тим більше, що протягом січня територія, підконтрольна Центральній раді, зменшувалася наче шагренева шкіра. Але для укладання повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою. Це і було здійснено актом прийняття IV Універсалу, датованого 9 (22) січня 1918 р. Цій події передувала урядова криза. Українські соціал-демократи під проводом В.Винничснка, що очолювали виконавчу владу протягом другої половини 1917 р., напередодні Нового року перебували в стані повної безнадійності. Ось як цю атмосферу передає Д.Дорошенко: "Наступав новий 1918 рік- У старому приміщенні українського клубу на Великій Володимирській зібралося близько сотні представників українського громадського й літературного світу зустріти Новий рік. З'явилися і деякі з генеральних секретарів (нещодавно переіменованих у міністрів) з В.Бинничснком на чолі. Настрій у всіх був пригнічений, —звідусіль надходили недобрі вістки. Пробила 12-та година, але ніхто не наважувався підняти бокал і проголосити традиційний тост. Всі погляди були спрямовані на голову українського уряду — на І»инниченка; дами почали прохати його сказати хоч кілька слів. — "Що я можу сказати вам? — почав він —хіба лиш те, що варвар з півночі стоїть біля каших дверей і погрожує зім'яти, знищити всі наші досягнення, зруйнувати нашу молоду державу, змести нашу культуру... ". Вся промова Винниченка була пройнята цим. похмурим настроєм передчуття катастрофи, що насувалася. Про тс ж саме говорив і наступний оратор, М.ШапоЕал (міністр пошт і телеграфу) [6, 91 —92]. За таких умов цілковитої розгубленості уряду на найближчому засіданні Центральної ради лідер есерівської фаркцй", яка мала більшість у парламенті, А.Степаненко, заявив про недовіру кабінету В.Винничснка, і той подав у відставку, радіючи, як припускає Д.Доро-шснко, що не йому доведеться відповідати за тс, що відбудеться •кайближчим часом. Був утворений новий Кабінет Міністрів, де переважали есери, а з попереднього складу залишився як військовий міністр соціал-демократ М.Порш, "військові заслуги" якого, очевидно, дуже цінувалися. Прем'єром став В-Голубович, чиїй особі Д.Дорошенко, як і практично всі, хто згадував про нього і його діяльність, дає нищівну характеристику [б]. У перппос числах (за старим стилем) Нового року, коли вже виразно окреслилася загроза більшовицького завоювання всієї України, солдатські лави почали рішуче вимагати проголошення повної самостійності України. Військовий міністр М.Порш намагався переконати вояків, що ще не час це робити, поки немає справжньої армії, але це не заспокоювало людей. Так "під нссумнівним тиском солдатських лав лідери українських партій в рсшті-решт спромоглися проголосити самостійність" виданням IV Універсалу [6, с.23]. Не останню роль у здійсненні цього кроку відіграли і Центральні держави, зокрема Австро-Угорщини, яка офіційно вимагала проголошення незалежності УНР, щоб скласти з нею повноцінну мирну угоду. Таким чином, під тиском солдатських лав знизу та з огляду на необхідність укладання мирної угоди за міжнародними стандартами уряд УНР нарешті об'явив: "Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, суверенною Державою Українського Народу" [53, с. 14]. Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма представленими в Центральній раді українськими партіями, за уомв більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла консолідувати національні сили. Розчарування діяльністю парламенту й уряду все зростало і "прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все менше й менше. Саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним" і, як свідчить В.Винничснко, "солдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — більшовики, але ми українські більшовики". За таких настроїв у ті дні в самій Центральній раді відбувся розкол і частина її членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої людей принципово змінилися і його склаД не відповідає дійсним орієнтаціям суспільства [4, с.161 — 1б4]. В.Винниченко вважав, що цс було єдиним виходом у тій скрутній ситуації, але навряд чи можна погодитись з тим, що під час війни проведення виборів могло дати щось позитивне. Навпаки, остаточна самодискредитація Центральної ради в дні, коли більшовицькі війська підходили до Києва зі сходу, могла лише остаточно роззброїти останніх щирих прибічників української державності. Тому переконливішою здається думка Д-Дорошенка про те, що цей виступ найлівішої частини депутатів, які навіть мали намір проголосити себе більшовиками, було інспіровано самими більшовиками. За свідченнями Д.Дорошенка, більшовики підготували вибух в українському уряді зсередини. Він мав відбутися в самій Центральній раді тому, що її найрадикальніші члени збиралися об'явити себе більшовиками, тоді як київські більшовики в цей час мали виступити зі зброєю в руках проти існуючої влади. Але цю акцію упередили своєчасні дії коменданта Києва й організатора місцевого "вільного козацтва", інженера-винахідника М.Ковенка. За умов повного розкладу вірних Центральній раді військ, лише його люди останніми боролися в місті за українську справу. Маючи інформацію про наміри пробіль-шовицької частини членів Центральної ради, він віддав наказ заарештувати вночі перед 14 (27) січня головних її заколотників. Це викликало велике сум'яття в найвищих інстанціях, але оскільки у Центральної ради не існувало сил, а у М.Ковенка все-таки було кілька сотен "вільних козаків", то її проводу довелося підкоритися, а М.Ко-венко несподівано став диктатором Києва [6, с.93]. Однак, незважаючи на ці заходи, більшовики не відмовились від планів збройного повстання. 15 (28) січня вони обрали загальноміський рсвком і в кожному районі міста створили оперативні штаби. Опорним пунктом повстання знов стає завод "Арсенал", але збройні виступи планувалося розпочати також на Подолі, Дсміївці й Шулявці. Повстання почалося 16 (29) січня. Наступного дня в місті вже не працювали підприємства, зачинилися магазини, було перекрито рух на залізниці. Пробільшовицькі загони закріпилися в районі Залізничного вокзалу й Байкової гори, просувались до центру міста з Подолу Андріївським узвозом, з Шулявки —Брест-Литовським проспектом, з Дсміївкн — Великою Васильківською (пізніше Чсрвоноармійською) вулицею, поступово беручи під свій контроль Жилянську та Маріїнсько-Благовіщинську (тепер вул.Саксаганського) вулиці та Бі-біков (тепер Шевченка) бульвар. Центр міста опинився в кільці ворожих до Центральної Ради сил пробільшовицьких робітничих загонів та окремих військових частин. Уряд міг спертися на "вільних козаків" М.Ковснка та на Гайдамацький Кіш Слобідської України С.Пстлюри, який, отримавши відомості про бої в Києві, негайно зняв його з позиції під Гребінкою і вже 20 січня (2 лютого), з бою оволодівши Миколаївським мостом, увійшов до міста. За день до того з Західного фронту до Києва прийшов Гордієнків полк В. Петрова. В самому місті Поділ та Старокиївську ділянку, зокрема підступи до будинку Центральної Ради (тепер Будинок вчителя по вул.Володимирській, 5) боронив курінь Січових Стрільців, що складався переважно з колишніх полонених галичан під проводом Є.Коновальця та А.Мельника. Але українські полки, що знаходилися в столиці: Полуботківський, Дорошснківський, Шевченківський тощо, "на які Центральною радою було витрачено стільки грошей, а ще більше красномовства, проголосили "нейтралітет" [6, с.94]. Запеклі бої охопили майже все місто і велися не тільки легкою стрілецькою зброєю, але й використовуючи артилерію. Серед мешканців міста в перші дні боїв жертв було відносно небагато, але від безсистемної гарматної стрілянини з обох боків руйнування були жахливими. Виникали пожежі, а оскільки водопровід не працював, їх ніхто не гасив. Населення всі дні переховувалося в підвалах, перебуваючи у холоді й темряві. Кожного дня квартали переходили з рук в руки. Як згадував відомий київський журналіст С.Сумський, "вся кількість — як повсталих, так і українців — не перевищувала кілька сотень чо-ловік,тоді розкиданих по всьому місту. В бою брало участь, вирогідно, стільки ж гармат, скільки і людей. Бій вели —на кожній ділянці —два десятки чоловік проти двох десятків чоловік. Величезне місто знаходилося у владі цих невеличких групок, що перебігали з одного кварталу до іншого... На цій своїй першій стадії громадянська війна була позбавлена найслсмснтарнішх принципів стратегії. Ніяких команд, наказів не було" [6, с.102]. Цікавий нюанс щодо цих подій знаходимо у спогадах Д.Дорошсн-ка. Розповідаючи, як під час боїв воюючі сторони поповнювалися окремими військовими частинами та загонами добровольців, він констатує: "Можна було 6 набрати добровольців дуже багато, перш за все офіцерів, але український республіканський уряд заздалегідь зробив все можливе, щоб відштовхнути від себе офіцерство, — хоча б своїм розпорядженням, щоб усі офіцери колишньої російської армії у триденний строк залишили Київ. І ось тепер по місту швсндялися тисячі людей в офіцерських шинелях, що були лише мовчазними спостерігачами відчайдушної боротьби, що розгорталася на їхніх очах. Багато хто з них стежив за боротьбою із злорадним відчуттям на адресу українців; для них більшовики все ж таки були свої, "росіяни"... [6, с.94]. У Ростові-на-Дону майже в ці самі дні кадрове офіцерство всіма силами ухилялося від боротьби з більшовиками, не кажучи вже про звичайних мешканців міста. В Києві ж Центральна рада навіть не звернулася з закликом до них для спільних дій, вважаючи їх чужими елементами як з класових, так і з національних поглядів, тоді як більшість офіцерства так само ставилась до українських соціалістів і не збиралася йти їм на допомогу. Врешті-решт така позиція обернулася трагедією для обох сторін. За свідченням П.Скоропадського, час більшовицької окупації міста був "страшний, особливо для нашого брата-офіцера, час". У ці дні "в одному тільки Києві було замордовано близько трьох тисяч офіцерів", причому особливо багато загинуло тих, "які лібс-ральничали і думали, що з більшовиками зможуть порозумітись по-людськи". Взагалі кількість розстріляних тоді офіцерів та цивільних "треба обчислювати тисячами" [60, с.71]. Але в ті дні у Києві, так само як і в Ростові-на-Дону чи Новочеркаську, ніхто не уявляв, що несе людям різних переконань та поглядів більшовицька диктатура. Запеклі бої на вулицях міста не вщухали протягом тиждня, але на 21 січня (3 лютого) більшовицькі сили, не рахуючи окремих загонів, що продовжували опір на Подолі, зосередилися, в основному, на території заводу "Арсенал". До ранку наступного дня після кривавого бою його кор-. пуси було повністю зайнято українськими національними силами, якими керували С.Пстлюра та В.Пстров. На кілька годин стрілянина майже стихла, почали відчинятися крамниці і люди вишукувалися в довгі черги за харчовими продуктами, але зненацька з лівого берега Дніпра по місту почала бити артилерія: 22 січня (4 лютого) передові радянські частини з бронепоїздами під командуванням Ю.Коцюбинського зайняли Дарницю і мости через Дніпро, що дало їм можливість швидко опанувати всю залізничну колію до міського вокзалу. До того ж, на лівому березі вони знайшли гармати, які вірні Центральній раді сили не встигли перевезти на правий берег і з них відкрили вогонь по місту. Водночас з півночі, через Пущу-Водицю на Курснівку, в Київ з. боями вступали загони "червоних козаків" В.Примакова. Обстріл столиці, таким чином, здійснювався майже з усіх сторін. Як вихвалявся згодом більшовицький "головнокомандуючий революційною армією" М.Муравйов: "революційна помста змусила нас бути безпощадними. Я велів артилерії бити по самим високим і багатим палацам, по церквам, попам, чсрнецям... Я запалив снарядами величезний будинок Грушсвського, і він протягом трьох діб палав як величезне вогнище" (56, с.5]. В ньому загинула величезна бібліотека, архів, різні колекції, які вчений збирав протягом всього свого життя, цінніше зібрання українських етнографічних матеріалів художника-архітектора В.Кричсвського та багато іншого. Цс видовище справило на киян жахливе враження. "Пожежа будинку Грушсвського та пожежа велетенського будинку Багрова на Бібіковому бульварі становлять одну з грандіозніших картин доби бомбардування Києва, рідкої, повної трагізму красою цього стихійного лиха", згадував М.Могилянський [6, с.119]. Місто бомбардувалося безперервно і по ньому було випущено не менше двох тисяч снарядів. Вночі майоріли вогні пожеж. Як писав С.Сумський: "Палав вокзал, якісь будинки на Соломинці, якісь на Печорську. На Бібіковому бульварі палав будинок Багрова, на Тарасівській* яскравим вогнищем палав будинок голови Ради М.С.Грушевського... З усіх кінців палав Київ. Вночі стрілянина вщухала, і були видні лише заграви пожеж. В кімнатах було так світло, що можна було читати. І останні дні... було особливо нестерпно". [6, с.103]. За таких умов становище Центральної ради та вірних їй сил ставало безнадійним. Більш того, вони могли опинитися оточеними в центрі міста, якщо б більшовицькі загони, які вже зайняли Пущу-Водицю та Шулявку, замкнули кільце десь в районі Нивок або Святошино. Вночі з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918р. Кабінет міністрів та Мала рада у супровді близько 3 тисяч вояків залишили Київ, вирушивши на Житомир. Але і в цьому місті вони не змогли перепочити. Саме в ці дні збільшовичені частини колишньої VII російської армії, що залишили німсцько-австрійський фронт, зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин і Бсрдичев та прямували на Житомир. Українські сили були змушені передислокуватися в Коростені, звідки 5 (18) лютого спрямували удар на Сарни. Персмігши там збільшовичсну фінляндську діві-зію, вони звільнили залізничну колію на Ковель, де вже стояли німецькі частини. Водночас було відбито наступ на Коростень (по залізниці з Шепетівки) червоного III Фінляндського корпусу. 11 (24) лютого українські війська знов заволоділи Жи-томиром, а 13 (26) лютого, після дводенних жорстоких боїв — Бердичсвим, до якого наступного дня прибули перші німецькі військові частини, що йшли на допомогу українському урядові. В ці дні лютого 1918 р. окремі загони Вільного козацтва з власною артилерією та кіннотою боронили від більшовицького вторгнення повіти Південної Київщини (в межах сучасної Черкаської обл.), маючи своїм центром Звснигородщину. Зокрема, внаслідок цілодобового бою в районі вузлової станції Бірзула (згодом Котовськ) вони здобули повну перемогу над збільшовиченими частинами, перетнувши їм шлях на Поділля та Правобережжя. Таким чином, навіть після вторгнення до Києва влада більшовиків не змогла поширитися на всі основні райони Правобережжя. Східну Волинь (в межах Житомирщини) захищали війська, безпосередньо підпорядковані урядові УНР, тоді як Південна Київщина (в межах західної Черкащини) та найближчі до неї повіти Подільської та Херсонської губерній знаходилися пвд захистом загонів самооборони місцевого населення — Вільного козацтва. В цей час на українських землях західніше Дніпра в руках збільшовичсних військових частин знаходився район Проскурова (тепер Хмельницький) — Вінниці — Жмеринки, пов'язаний залізницею через Козятин — Фастів з захопленим армією М.Муравйова Києвом. Влада більшовицьких рад повністю перемогла на півдні України. ЗО січня (12 лютого) у Харкові проголошено Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, що мала об'єднати Донецький та Криворізький басейни з іншими територіями Харківської, Катеринославської та, частково. Херсонської губернії. Поряд з нею утворилися ще такі "радянські республіки" Півдня, як Одеська, Кримська та Донська. 29 січня (11 лютого) в Києві було проголошено Українську робітничо-сслянську республіку, а наступного дня з Харкова сюди прибув радянський уряд, у складі якого в той час Є.Бош відповідала за внутрішні справи, Ю.Коцюбинський — військові, В.Ауссм — фінанси, В.Затонський — освіту. Як зазначалося, водночас у Харкові було проголошено Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, в Одесі та Криму місцеві більшовики утворили, за згодою з Раднарко-мом, свої "автономні радянські республіки" у складі Радянської Росії. Таким чином, „територія України підлягала розчленування і за Радянською Україною (також автономною республікою у складі більшовицької Росії) передбачалося залишити території в межах колишніх Київської, Подільської, волинської. Полтавської та Чернігівської губерній, тобто тих, на які за угодою з Тимчасовим урядом від 4 (17) серпня 1917 р. поширювалися повноваження секретаріату Української Центральної ради. Влада більшовиків відразу ж продемонструвала киянам, чого від неї слід чекати. Ще за кілька днів до того, заволодівши Дарницією, М.Муравйов віддав своїм віськам наказ: "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Тільки в перший день свого хазяйнування було розстріляно, за різними даними, від 3 до 5 тисяч чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також тих, хто мав посвідки Центральної ради, представників духівництва (зокрема митрополита Київського Володимира), окремих громадських діячів. Як згадував П.Скоропадський, очевидець цих подій: "Цс було справжнє пекло. Вже за часів Гетьманщини я хотів точно встановити число розстріляних офіцерів і цивільних, але зробити цс було неможливо. У всякому разі їх кількість треба обчислювати тисячами" [60, с.71]. Жорстокості були настільки вражаючими і безпідставними, що навіть більшовицька Київська рада робітничих та солдатських депутатів вже 28 січня (10 лютого) прийняла спеціальну резолюцію з осудом масових самочинних розправ над мешканцями міста. Ось як описував у перших числах березня 1918 р. часи першого більшовицького панування у Києві свідок цих трагічних подій С.Єфрсмов: "Божевілля й страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм, що дихати робилось неможливо... Ще й досі озивається луна од пострілів у Марийському паркові, який зайди обернули в катівню. Скільки людей побито — ми ще не знаємо. Муравйов хвалився на кілька тисяч, а він хе людина в цьому компетентна... Та й коли минули вже були перші чадні дні кривавого туману, все ж кожної ночі більшовики "підсипали" все нових трупів... Грабунок увесь час ішов не ховаючись і без усякого сорому: "обнажища" справді Київ од усього, що тільки можна було вивезти, починаючи од харчових продуктів і кінчаючи грошовими знаками... Все було зруйновано дощенту і в хвилях анархії щоночі вулиці й двори київські ставали ареною кривавих боїв, коли громадяни тільки збройною рукою могли оборонити життя й добро своє. З мстивою завзятістю почали зайди нищити й касувати все, що нагадувало попередню вдасть і що держало ще сякий-такий лад. І допасувалися до того, що й їх самих захлеснула хутко хвиля анархії. За три тижні панування в Києві більшовики згнили цілком і погибель їхня стала питанням кількох днів —усе одно чи прийшло б визволення з околу, чи ні. Це тому, що вся енергія їхня повернулась на саме руйнування, шахрайство, грабунок, "конфіскації", в яких виявлено стільки тупої злості, скільки й завзяття, сполученого з таким сірим убожеством та мізерністю, що навіть не вірилось спершу... Не треба було, власне, і боротись та агітувати проти більшовизму: своїми ділами й своїми писаннями він сам проти себе агітував найкраще, і у всіх — навіть у тих, хто радів колись їхньому прибуттю — була одна думка: коли ж, нарешті, заберуться вони звідси? Навіть у тих, задля кого вони нібито почали свої криваві спроби: трудящим людям, пролетаріатові стало жити безмірно сітужніше, коли справдився лозунг — "вся вдасть освітам". Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб'я, безвіддя, безгрішшя і т.ін., таку взяли силу й так вдалися взнаки, що далі було вже нікуди" (66, с.123 — 125]. Але більшовицька влада в Києві цього разу протрималася лише три тижні. В дні, коли більшовицькі гармати бомбардували місто, в Бресті делегація УНР, незважаючи на протидію представників від більшовицької Росії на чолі з Л.Троцьким, наближалася до порозуміння з німецькими та австрійськими дипломатами. О.Ссврюк та МЛю-бинський, виявивши чимало такту й хисту, відстояли права своєї держави, підтверджені IV Універсалом Центральної ради. Промову М-Любинського німецький генерал М.Гофман назвав в своїх споминах "надзвичайно красномовною". Мирна угода була підписана вночі з 8 на 9 (тут і далі всі дати — за новим стилем) лютого, за кілька годин до того, як до Бреста надійшло повідомлення про захоплення Києва більшовиками. Справу вирішили саме ці години, бо представники німецької коаліції до того заявили, що в разі падіння Києва вони не погодяться на підписання угоди (8, с.481]. Яку мету переслідували обидві сторони, цілком зрозуміло. Представникам УНР потрібна була військова допомога проти більшовиків, а делегаціям Центральних країн — харчові продукти. За Брестським миром Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина визна вали повну незалежність України з чітким кордоном на заході, який мав проходити вздовж старої лінії російсько-австро-угорського кордону, а далі завертати на північ до Бреста, приблизно збігаючись з дійсною етнографічною межею поширення українського населення. До цього Україна забов'язувалася продати Австрії та Німеччині частину своїх продовольчих надлишків (за попередньою домовленістю не менш як мільйон тонн хліба), а ті мусили б допомогти їй відбитися від більшовиків. Було також обумовлено відмовитись від репарацій і контрибуцій, обмінятися військовополоненими, встановити дипломатичні відносини тощо. З точки зору провідних політиків від всіх вагомих українських партій того часу така угода за умов, що склалися, була вигідна і корисна Україні. Так само маємо оцінювати її і ми з позицій нашого часу. 18 лютого о 12 годині дня німецькі та австро-угорські війська розпочали наступ по всій лінії Східного фронту, з'єднуючись на Волині з українськими загонами, що відійшли раніше від Києва. З поширенням чуток про наближення військ Центральних країн, більшовики, навіть не намагаючись чинити опір і уникаючи боїв почали спішно відходити на схід. Українські частини, за якими йшли німецькі армії, швидко просувалися до Києва. 1 березня, коли більшовицький уряд спішно залишав Київ, перебираючися до Полтави, передові українські загони, не зустрівши жодного опору, зайняли Святошин, а наступного ранку вони, під командуванням К.Прісовського та С.Петлюри, без бою увійшли в Київ. Порівняно з тим, скільки їх залишало місто три тиждні тому, кияни відмітили, що українських вояків стало значно більше (за рахунок тих, що повернулися з німецьке-австрійського полону). Вони були одягнуті в сині жупани, нові чоботи, високі сірі папахи з штучного смушка, з великими кокардами українських кольорів. Багатьом мешканцям міста їх шаровари та оселедці здавалися бутафорськими й оперетковими, але незважаючи на цс, після трьох тижнів більшовицького панування зустрічали їх радісно, і урочисті голоси дзвонів зливалися з молитовним співом на Софійському майдані. Наступного дня, 3 березня, в Київ від вокзалу чітко й дисципліновано увійшли німецькі частини. Їх виправка, акуратність, загальний порядок вразили киян, які дивилися на них з подвійним почуттям: з одного боку, цс були ще вчорашні супротивники, чия поява засвідчувала повну поразку у війні, а з другого, ці, хай і німецькі, вояки несли мир, спокій, гарантію безпеки, тобто те, що люди почали особливо цінувати після більшовицької окупації. І Київ набув зовсім нового вигляду: спустілий та мертвий при більшовиках він пожвавився та прибадьорився, і тисячні натовпи виплеснули на вулиці дивитися на парад німецького війська. На жаль, вже в ці дні на хвилі антибільшовизму в Києві мали місце окремі антиєврейські ексцеси з боку сп'янілих від перемоги (і не тільки від неї) нечисленних груп націоналістичне настроєних гайдамаків, але тоді, на початку березня 1918 р., з цим лихом вдалося порівняно швидко покінчити. Взагалі з появою німців, без всяких погроз та попереджень, в місті зникли пограбування й насильства. Городянин зітхнув спокійно. Навіть вночі гуляти по вулицях було цілком безпечно. Почали знов відчинятися театри, сінсма, ресторани, не кажучи вже про крамниці та магазини, серед яких з'явилися і німецькі, зокрема, два великих книжкових [
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НЕПЕРЕВІРЕНО» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
