ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Безперечно, сучасний ринок є дуже динамічним і доко-рінно відрізняється від того ринку, який аналізували А. Сміт, Д. Рикардо, К. Маркс та ін. Змінився сам характер ринку з появою нових об’єктів, поро-джених науково-технічною революцією. Дедалі більшу частку серед товарів, що мають обіг на ринку, становлять різноманітні послуги, ноу-хау, об’єкти інтелектуальної власності. На ринку ускладнюється характер посередницької діяльності, страхування. По-новому складаються відносини держави і ринку. Здійсню-ючи економічну і соціальну політику, держава безпосередньо впливає на ринок, регулює його. Держава за будь-яких часів і економічних систем відігравала значну роль в економічних процесах. Але при цьому функції держави, їх обсяг та спрямованість постійно змінювались. Якщо простежити функції держави у сфері регулювання коме-рційної діяльності протягом ХХ ст., то побачимо, що до 30-х років, доки діяв стихійний ринок, домінувала концепція невтручання держави в економічні процеси. Тобто держава мусила лише забез-печувати умови для вільної конкуренції. Така модель відома в іс-торії як «неокласична», тому що вона спиралась на постулати кла-сичної політичної економії, відповідно до яких ринкові відносини належали до таких, що мають здатність до самоврегулювання. Другий період, який характеризує ставлення держави до про-блем регулювання ринкової економіки, розпочався після «великої депресії» (світова криза 1929—1933 рр.). Ця криза довела хиб-ність концепції невтручання держави в ринкові відносини, бо мо-нополізм, який зародився ще наприкінці ХІХ ст., настільки зріс і зміцнів, що не тільки підірвав спроможність ринкової економіки до самоврегулювання, а поставив під загрозу її існування. За таких умов на зміну «неокласичній моделі» прийшла «кейн-сіанська». Модель дістала назву від імені англійського вченого Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946 рр.), який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) заклав підвалини регулювання ринкової економіки на макрорівні. Ідеї Дж. Кейнса найпослідовніше втілені «в новому курсі» американського президента Ф. Рузвельта. Відповідно до висновків Дж. Кейнса сучасна так звана «індуст-ріальна» ринкова економіка, коли монополізм став невід’ємним елементом економічної системи і потребує постійного «прибор-кання», суттєво відрізняється від економіки вільної конкуренції. За таких умов держава повинна активно впливати на макроеко-номічні процеси. Серед напрямів такого впливу — рівень кредитних ставок, об-сяги інвестицій, заощаджень, формування сукупного попиту та сукупної пропозиції, засоби щодо розподілу та перерозподілу на-ціонального доходу, регулювання рівня (у бік підвищення) за-йнятості населення, стримування зростання зарплати. Провідну роль у цій моделі відігравала фіскальна (податково-бюджетна) політика. У середині 70-х років у зв’язку з новою економічною кризою, причиною якої економісти вважають надмірне втручання держа-ви в економіку, виникає нова економічна модель, яка давала дер-жаві змогу знайти гнучкий механізм такого втручання. Такою моделлю стала «монетаристська модель», яка зорієнто-вана на застосування «непрямих методів», вирішальний з яких — урегулювання кредитно-грошових відносин. Засновником і про-відним теоретиком цієї моделі вважається відомий економіст Мілтон Фрідмен. Прибічники монетаризму виступають за обмеження прямих форм втручання держави в господарські процеси і керуються та-кими основними принципами: · зміни в кредитно-грошовій сфері мають визначальний вплив на загальну економічну ситуацію в країні; · національний (центральний) банк має здійснювати жорстке регулювання темпів зростання грошової маси. Ідеї монетаристської політики значною мірою втілені в програ-мах Міжнародного валютного фонду. Вони також становили осно-ву економічних програм президента США Р. Рейгана («рейганомі-ка»), прем’єр-міністра Великобританії М. Тетчер («тетчеризм»). Сьогодні державне регулювання економічних процесів, у тому числі й комерційної діяльності, є об’єктивною необхідністю. Чи-малий досвід державного регулювання економіки накопичено в багатьох розвинутих країнах світу. Методами державного регулювання комерційної діяльності є: Ё Методи прямого впливу на економіку, які здійснюються че-рез державне підприємництво та за допомогою розроблення ком-плексних програм державного рівня. Так, у Японії існує кілька рівнів національних планів: національний план розвитку на 10—20 років, національний економічний план на 5 років, прогнозні національні плани. Застосовуються також щорічні економічні огляди та галузеві інвестиційні плани на 5 років. Ё Методи непрямого впливу (механізми бюджетно-фінансового і грошово-кредитного регулювання). Тут мають на увазі норма-тивний, фінансовий та адміністративний методи. На практиці ці методи здебільшого мають змішаний характер: нормативно-фінансовий, нормативно-адміністративний. Взагалі правове регулювання міжнародної комерційної діяль-ності носить комплексний характер з метою досягнення балансу інтересів суспільства і особистості. Йдеться про поєднання при-ватних та публічних нормативних актів на основі спільного пре-дмета регулювання. Що стосується приватного права на сучасному етапі розвитку зарубіжного законодавства, то зі зростанням у цих країнах ролі держави в регулюванні економіки воно характеризується послі-довною відмовою від дуалізму. Зокрема, в Італії — країні дуалізму приватного права — від-мовилися від поділу приватного права на цивільне та комерційне і прийняли єдиний Цивільний кодекс. Такі ж єдині цивільні коде-кси прийнято у Швейцарії, Голландії і ряді інших країн. Іде про-цес зближення Цивільного і Торгового уложень у Німеччині. Нормативний метод регулювання міжнародної комерційної діяльності реалізується і на міжнародному рівні. Це в першу чер-гу укладення міжнародних договорів, участь у роботі міжнарод-них організацій, тобто через безпосередню участь держав у ство-ренні міжнародно-правових норм. Відповідно до міжнародних зобов’язань держава шляхом створення законів, підзаконних ак-тів, а також через судову практику (для країн загального права) встановлює певні правила щодо оподаткування в процесі комер-ційної діяльності як резидентів, так і нерезидентів, правила валютного обігу, банківської діяльності, здійснює антимонопольне, ми-тне регулювання тощо. Нормативний метод може набувати спеціального значення. Тоді його слід розглядати як найефективніший для підприємств державного сектора, де держава як власник основних засобів ви-робництва може директивно впроваджувати певні спеціальні но-рмативи (наприклад, норматив рентабельності, норматив аморти-заційних відрахувань, норматив обігових коштів тощо) і контро-лювати їх упровадження. Для підприємств, які базуються на при-ватній та колективній власності, такий нормативний метод здебільшого має індикативний характер. Одним з найважливіших видів регулювання комерційної дія-льності є антимонопольна діяльність держави. Регулювання ан-тимонопольної діяльності держава здійснює нормативно-адміністративними методами. Виходячи із суперечностей, які існують між монополією та конкуренцією, і небезпеки монополізму для розвитку економіки ринкового типу, випливає об’єктивна необхідність обмеження монополізму та правового регулювання цього процесу з боку держави. Таке регулювання спрямоване на формування і розви-ток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок під-приємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асор-тименту, кращої якості за більш низькими цінами. Взагалі антимонопольне законодавство є найпершою формою безпосереднього втручання держави в ринкові відносини. Уперше його розроблено наприкінці ХІХ ст. у США. Відо-мий закон Шермана прийнято у США в 1890 р. Цей закон фак-тично став початком існування антимонопольного (антитрес-тівського) законодавства. Цим законом було встановлено цілий ряд правил, що стосуються як організації капіталу, так і змісту договорів, що укладаються. Пізніше антимонопольне законо-давство неодноразово доповнювалося. У 1918 р. у США при-йнято закон Клейтона. Згодом аналогічні закони були прийняті в Канаді та Австралії. З точки зору засобів підходу до правового регулювання про-цесу демонополізації економіки виділяють дві основні системи: американську (до неї приєдналася також Японія) та європейську (цієї системи дотримується також Ізраїль, ПАР та інші країни). На думку фахівців, американське законодавство є досконалі-шим. Так, за порушення антимонопольного законодавства перед-бачаються значні штрафи і навіть така санкція, як тюремне ув’язнення до одного року. Закон Шермана як основний антимо-нопольний законодавчий акт США заборонив не тільки трести та інші об’єднання, спрямовані на обмеження торгівлі, а й саму спробу монополізувати цю галузь. У країнах Європи антимонопольні закони з’явилися лише в 30-х роках ХХ ст. Європейська система, на відміну від американської, передба-чає обов’язкову реєстрацію картельних та інших угод у спеціаль-них органах (наприклад, у Федеральному управлінні картелей ФНР). Система реєстрації обмежувальних угод та домінуючих підприємств передбачена також Римським договором, за яким у 1957 р. створено Європейське Економічне Співтовариство. Від-повідно до цього договору реєстрації підлягають угоди, які об-межують конкуренцію між державами — членами співтоварист-ва. Право проводити реєстрацію і здійснювати контроль за дотриманням антимонопольних положень вищезгаданого дого-вору надано спеціальній комісії співтовариства. У країнах СНД антимонопольна діяльність держави є базовою складовою процесу соціально-економічних реформ. Сама демо-нополізація разом з роздержавленням і приватизацією складають ядро реформ, спрямованих на створення за допомогою правових механізмів рівних конкурентних можливостей для суб’єктів під-приємницької (комерційної) діяльності Серед країн СНД перші антимонопольні закони прийнято в Російській Федерації (Закон «Про конкуренцію і обмеження мо-нопольної діяльності на товарних ринках») та Україні (Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.). Вважається, що саме по собі монопольне становище того чи іншого комерсанта ще не є порушенням антимонопольного законодавст-ва. Має бути доведеним факт зловживання монопольним становищем. В антимонопольній діяльності держави суб’єктом права ви-ступає сама держава через державні адміністративні органи, які безпосередньо забезпечують процес демонополізації економіки та її розвитку. Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ри-нок у цілому та його окремі елементи; господарюючі суб’єкти, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади. Мета антимонопольного регулювання — це захист інтересів споживачів і суспільства загалом від негативних наслідків моно-польної діяльності конкретних господарюючих суб’єктів, а також захист інтересів суб’єктів підприємницьких відносин від зловжи-вань на ринку. Засобами антимонопольного регулювання є: · установлення вищого рівня цін і тарифів, граничних норма-тивів рентабельності; · декларування зміни цін; · установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; · регулювання обсягу ринку виробництва; · установлення державних замовлень та контрактів; · розподіл ринків; · тарифне регулювання імпорту та експорту товарів. Одним з найважливіших видів державного втручання в еконо-мічні процеси, у тому числі в комерційну діяльність, є податки. У системі суспільно-економічних відносин податки виконують не тільки фіскальну (забезпечення доходів державного і місцевих бюджетів), а й регулятивну функції. У кожній країні існує своя податкова система, яка забезпечує дохід держави. У загальних рисах спільним тут є встановлення таких видів податків: Ё прямі з фізичних і юридичних осіб; Ё на майно фізичних і юридичних осіб; Ё на землю; Ё непрямі (побічні), визначені державою збори та обов’язкові платежі. Прямі податки історично виникають раніше, ніж побічні. Їх-німи об’єктами є особи, незалежно від доходу; доходи, незалеж-но від джерел; майно. До ХХ ст. в Європі виникає кілька систем прямих податків. Так, у Франції — країні кодифікованого права — система прямих податків містить п’ять податків: особистий квартирний; поземе-льний; подомовий; промисловий; на деякі рухомі цінності. У Великобританії — країні загального права — чітко визначе-ної системи податків немає. Вони майже повністю поглинені прибутковим податком, деталізація об’єктів якого дає змогу ви-ділити основні п’ять видів доходів, які підлягають оподаткуван-ню: доходи від оренди (землі, промислу, доків тощо); доходи власників земель і сільськогосподарський промисел; довічні рен-та, відсотки, дивіденди; доходи промислові; заробітна плата; пен-сія; доходи, що одержуються в суспільному житті. Існуючі податкові системи свідчать, що побічні податки відіграють значну роль у формуванні доходів держави. Історично основним видом побічних податків був акциз, за якого об’єктом оподаткування, як правило, виступала вартість товарів, що мали специфічну особливість (тютюн, алкогольні на-пої, легкові автомобілі), або рівень споживання яких маловразли-вий до змін цін. У більшості країн чітко виділені акцизні групи товару: алкогольні напої, тютюнові вироби, бензин, легкові авто-мобілі, коштовності. Розвиток побічного оподаткування призвів до появи податку на додану вартість, що включений до ціни товару і являє собою частину приросту вартості, яка створюється на всіх стадіях виро-бництва і надання послуг, або після митного оформлення. Цей податок набув поширення в Європі в 50-х роках ХХ ст. Законо-давство понад сорока країн світу (в тому числі 17 європейських) закріпило його як один з основних каналів надходження в дохідну частину бюджету. За рахунок ПДВ надходить 80 % суми побіч-них податків у Франції, понад 50 % у Великобританії і Німеччині. У США його вважають таким, що суперечить Конституції США. Суб’єктами податкових правовідносин у процесі комерційної діяльності виступають, з одного боку, податкові органи, що іс-нують у державі і наділені владними повноваженнями, а з друго-го — юридичні і фізичні особи — комерсанти (платники податків). Більшість економістів і фінансистів ХІХ ст. приймали за об’єкт оподаткування тільки чистий прибуток платника, виходячи з то-го, що рівність обов’язку нести податкову повинність полягає в рівності матеріального тягаря цієї повинності. У наш час у більшості країн основним видом прямого податку з суб’єктів комерційної діяльності є податок на прибуток. Важливо під час аналізу об’єкта оподаткування чітко розмежовувати дану категорію і поняття одиниці оподаткування, під якою розуміється частина об’єкта оподаткування, щодо якої відбувається встанов-лення нормативів і ставок оподаткування. Категорія «одиниці опо-даткування» має переважно розрахунковий характер і визначаєть-ся об’єктом обкладення, відносно якого вона формується. Необхідно також звернути увагу на розмежування категорій «виручка», «дохід», «прибуток». У законодавстві деяких держав як доходи визначені не тільки надходження в грошовій або натуральній формі, а й пільги, при-вілеї, не пов’язані з передаванням грошей чи майна. Так, у США до третини винагород працівникам і керівникам компаній нада-ється в подібних формах. Така система пільг доповнюється, як правило, певними санкція-ми, які зосереджені на контролі за використанням коштів, що виві-льняються. Наприклад, у Швеції акціонерні товариства для обчис-лення чистого прибутку мають право відраховувати суми, призначені на внесення в загальний фонд капіталовкладення. Дана пільга доповнюється жорстким державним контролем і відповідальністю платників податків за витрачанням цього фонду. Якщо фонд вико-ристовується не за призначенням, то відповідна сума не тільки опо-датковується, а й збільшується як база оподаткування ще на 20 %. Загальноприйнято за джерелами формування доходів як об’єкта оподаткування класифікувати доходи та надходження від майна, які мають гарантований характер (пасивні або фундировані); над-ходження від комерційної діяльності (активні або нефундировані). Залежно від вищезгаданого розрізняють такі типи систем оподаткування: n глобальна (синтетична) податкова система. Виділяє для оподаткування весь сукупний дохід за певний період; n шедулярна (парцелярна) система оподаткування. Поділяє доходи залежно від джерел їхнього надходження на окремі групи — шедули, кожна з яких застосовує свої правила й особливості опо-даткування. Багато країн використовують цю систему, диференціюючи не тільки доходи на активні і пасивні, а й детально класифікують види доходів усередині кожної підгрупи. Кількість подібних груп різна в різних податкових системах. Наприклад, система оподат-кування Великобританії складається з шести груп і охоплює до-ходи від нерухомості; доходи від державних цінних паперів; до-ходи від торгово-промислової діяльності; доходи осіб вільних професій; заробітна плата, пенсія; дивіденди та ін. Необхідно зазначити, що функціонування та розвиток міжна-родної комерційної діяльності можуть здійснюватися як за власні кошти суб’єктів, так і за рахунок запозичених коштів, основу яких складають банківські та комерційні кредити. Кредитно-фінансове обслуговування підприємства, страхування підприєм-ницьких, кредитних та інших видів ризиків суб’єктів міжнарод-ної комерційної діяльності є взаємопов’язаними елементами ус-пішного функціонування сучасної економіки. Банківські установи, страхові компанії, фондові біржі та інші інститути кредитно-фінансової системи відіграють важливу роль як інструменти регулювання міжнародної комерційної діяль-ності. Здійснюється це регулювання економічними методами. З одного боку, діяльність згаданих інститутів спрямована на отримання власного прибутку, з іншого — на перерозподіл віль-них фінансових коштів між суб’єктами підприємництва. Перелив фінансових ресурсів у різні галузі економіки держави здійснюється шляхом їх продажу на ринку кредитів, фондовому ринку тощо. Саме в цій діяльності кредитно-фінансових інститу-тів разом з придбанням на ринку позикових капіталів, гарантій, страхових послуг під надання кредитів у поєднанні з інститутом попиту, пропозиції, конкурентоспроможності формується меха-нізм саморегуляції комерційної діяльності. У сучасних умовах держави істотно впливають на кредитно-фінансову систему через центральні національні банки, через створення регіональних мереж центральних банків, наприклад, Європейської системи центральних банків. Більшість країн світу мають членство або користуються допомогою Світового банку. Це сприяє стабільності грошового обігу, надає можливість дер-жавам впливати не тільки безпосередньо на грошовий ринок, а й на галузі господарства, підприємницьку діяльність. Серед методів державного регулювання комерційної діяльно-сті поширене також застосування методу дотацій. Дотації — це метод регулювання діяльності підприємств промисловості, виробників сільськогосподарської продукції та інших галузей господарства. Він полягає у виділенні державою коштів для збалансування витрат і доходів з метою підтримки обсягу виробництва продукції, яка для виробника є збитковою, але є необхідною для держави. Джерелами дотацій є бюджетні кошти, в окремих випадках — спеціальні фонди, що створені в державі. Як правило, дотації зумовлені невідповідністю цін на окремі, найуживаніші товари реальним умовам виробництва та необхід-ністю підтримання на відносно низькому рівні цін на товари, що мають велике соціальне значення; терміном освоєння нових по-тужностей, технологій або виробництва окремих товарів, призна-чених на експорт; недоліками в організації виробництва або за-старілою матеріально-технічною базою галузей, які мають значення для держави; перепрофілюванням виробництва та ін. Субвенції — це вид грошової допомоги, яка надається держа-вою місцевим органам влади для цільового фінансування реалі-зації певного заходу (програми, проекту), який розроблений цим місцевим органом влади і схвалений центральним урядом. Тут діє правило: у разі порушення цільового призначення субвенції вона підлягає поверненню. Державні замовлення — важливий важель регулювання між-народної комерційної діяльності. Це форма цілеспрямованого впливу держави на розвиток тієї або іншої галузі, яка передбачає постачання певної продукції або виконання робіт на договірних засадах з метою задоволення першочергових потреб суспільства. Державне регулювання малого підприємництва — також має безпосередній вплив на міжнародну комерційну діяльність. Сві-това практика доводить необхідність чіткого нормативного та оперативного регулювання діяльності малого бізнесу, який у роз-винутих країнах є провідним сектором економіки, визначає темпи економічного зростання, структуру і якість валового національ-ного продукту. Майже в усіх країнах існують спеціальні державні програми розвитку малого і середнього бізнесу. Так, частка малих підпри-ємств у Японії становить 55 %, у США — 40 %. Усі держави світу різними засобами регулюють свою зовніш-ньоекономічну діяльність. У сучасних умовах існує достатня кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, що пояс-нюється розширенням кола країн — учасниць міжнародної торгі-влі та необхідністю для кожної країни мати інструменти оптимі-зації її участі в міжнародній торгівлі. Ці засоби зовнішньоекономічної політики підрозділяються на такі головні групи: 1. Тарифні (митні тарифи) — це перелік митних платежів під час ввезення товарів на митну територію держави (імпорт) або вивезенні за її межі (експорт). Митні платежі надходять до дер-жавного бюджету. Фактично вони збільшують вартість товару, бо продавець (експортер або імпортер) таким чином компенсує свої витрати за рахунок збільшення фактичної ціни товару. Мито можна розглядати як акцизний податок на імпортні то-вари; воно може вводитися з метою отримання доходів або для захисту. Фіскальне мито, як правило, застосовується відносно виробів, які взагалі не виробляються в країні (це може бути про-дукція сільського господарства, корисні копалини та інші приро-дні ресурси тощо). Ставки фіскального мита здебільшого невели-кі, а їх метою є забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Протекціоністське мито призначено для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціо-ністське мито, як правило, є недостатньо високим для припинення імпорту іноземних товарів, все ж воно може поставити іноземно-го виробника в невигідне конкурентне становище під час торгівлі на внутрішньому ринку. Тарифне регулювання здійснюється кожною державою на під-ставі міжнародних правових актів, зокрема згідно з класифікацією Гармонізованої системи опису та кодування товарів, а також на-ціональним законодавством. 2. Нетарифні (кількісні обмеження, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові угоди, валютні обмеження, різні адміністративні збори, бюрократичні перешкоди в митних про-цедурах, невиправдані стандарти якості продукції тощо). Зазначимо, що в міжнародній торгівлі, яка керується правила-ми та принципами ГАТТ (СОТ), нетарифні методи регулювання державою зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовува-тися у крайньому випадку, бо вважаються перешкодою в торгів-лі. Наприклад, кількісними обмеженнями експортно-імпортних операцій є ліцензування й квотування. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів будь-якої країни, інтересів окремих суб’єктів комерційної діяльності, на раціональне використання валюти, а також на обмеження екс-порту або імпорту. Ліцензія надається на підставі ліцензійної угоди, яка передба-чає сплату суб’єктом комерційної діяльності, якому надається лі-цензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або паушальних платежів (разо-ва плата за право користування ліцензією). Ліцензовані види ко-мерційної діяльності в кожній країні визначаються національним правом. У разі здійснення експортно-імпортних операцій ліцензії — це дозвіл держави через компетентні установи на імпорт або екс-порт товарів протягом певного часу. Європейські країни, Японія та інші країни світу часто вимагають від імпортерів отримання ліцензій. Так, обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно об-межувати й імпорт. Квота — це частка в загальному обсязі виробництва, збуту, експорту (імпорту), яка встановлюється компетентними держав-ними органами з метою обмеження виготовлення, ввезення або вивезення товарів на певний строк. У сучасних умовах квотуван-ня дедалі більше замінюється різними видами протекціонізму (підвищення рівня податків, мита). За допомогою імпортних квот установлюються максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані за певний період. Часто імпортні квоти є ефективнішим засобом стримування між-народної торгівлі, ніж мито. Незважаючи на високе мито, певні вироби можуть імпортуватися у відносно невеликій кількості. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару бі-льше певної кількості. Субсидії — це допомога (переважно в грошовій формі), яка надається державою за рахунок державного чи місцевих бюджетів, а також спеціальних фондів юридичним чи фізичним особам або іншим державам. Субсидії розподіляються на прямі та не-прямі. У зовнішньоекономічній діяльності субсидії (компенсаційне мито) розглядаються як перешкоди в торгівлі й обмежуються правилами ГАТТ (СОТ). До таких заходів можна віднести невід-шкодовані дотації, експортні премії. У сукупності з такими пре-ференціями, як пільгове кредитування; державне страхування експорту, коли експортер має можливість продавати свої товари в кредит, а ризики несплати імпортером необхідної суми бере на себе держава; проведення особливої валютної політики; інфор-маційне, консультаційне обслуговування експортера за рахунок держави; дипломатична підтримка тощо. Ці заходи мають на меті підтримку національних підприємств-експортерів. Відносно новою сучасною формою торгових перешкод є та-кож так звані добровільні експортні обмеження, коли іноземні фірми «добровільно» обмежують свій експорт до певних країн. При цьому експортери дають згоду на добровільні експортні об-меження (які слід розглядати як імпортні квоти). Наприклад, японські автомобілевиробники під загрозою введення з боку США більш високих тарифів або низьких імпортних квот пого-дилися на запровадження добровільних експортних обмежень на свій експорт до США. Головними рисами державного регулювання зовнішньої торгівлі в сучасних умовах є застосування у взаємодії двох різних типів зовнішньоторгової політики — протекціонізму і лібералізації. Протекціонізм має на меті забезпечення сприятливих умов для реалізації на внутрішньому ринку товарів національних ви-робників, захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Зазначимо, що заходи з обмеження іноземної конкуренції мо-жуть викликати відповідну реакцію з боку інших країн. Тому ви-рішення цього завдання має бути узгоджено із створенням необ-хідних умов для вивозу національних товарів на ринки інших країн і ввозу іноземних товарів. Це досягається за допомогою по-літики лібералізації. Часто протекціонізм застосовується з метою посилення націо-нальної безпеки, з одного боку, і послаблення виробничої ефек-тивності, з іншого, і супроводжується перерозподілом ресурсів на користь стратегічних галузей. На жаль, об’єктивних критеріїв оцінювання відносних вигод і недоліків цього процесу на сьогодні не існує. Хоча, безумовно, будь-яка галузь прямо або опосеред-ковано робить свій внесок у національну безпеку. Серед захисних застережень ГАТТ (СОТ) є застереження що-до можливості введення імпортного мита з метою забезпечення робочих місць. Зазначимо, що збільшення імпорту приводить до скорочення деякої кількості робочих місць у країні, але створює інші робочі місця. Імпорт сприяв ліквідації в останні роки части-ни робочих місць у деяких галузях промисловості. Але, з іншого боку, виникли проблеми з перенасиченням ринку імпортними то-варами. Це стосується передусім імпортної радіотехніки та елек-тронного обладнання. Таким чином, хоча імпортні обмеження змінюють структуру зайнятості, вони насправді впливають на ці процеси незначною мірою. Крім того, всі країни не можуть одночасно домогтися успіху в разі введення імпортних обмежень. Експорт однієї країни є імпор-том для іншої. При цьому у тій же мірі, у якій перевищення експо-рту над імпортом, що досягнуто однією країною, може стимулю-вати її економіку, перебільшення імпорту над експортом в іншій країні загострює проблему безробіття. З історії відомо, що закон Смута—Хауді 1930 р., яким було встановлено найвище мито у США, не стільки стимулював еко-номіку, скільки спровокував відповідні дії з боку країн, що пост-раждали від цих заходів, наслідком чого стало скорочення між-народної торгівлі, зниження рівня доходів і зайнятості в усіх країнах. Названі приклади підтверджують, що мита не збільшують чи-стий експорт і тому практично не створюють нові робочі місця у глобальному розумінні. У практиці ГАТТ (СОТ) відомі й інші аргументи для виправ-довування введення експортного мита, які конкретизовані в так званих захисних застереженнях. Зокрема, необхідність диверси-фікації заради стабільності. Відправним моментом тут є те, що доходи високоспеціалізованих економік, наприклад нафтової економіки Кувейту або господарства Куби, орієнтованого на вироб-ництво цукру, значною мірою залежать від міжнародних ринків. У такий спосіб виправдовується захист митом і квотами, який у цих країнах є необхідний для стимулювання промислової дивер-сифікації. Як наслідок, це забезпечить незалежність високоспеці-алізованих економік від зовнішньої економічної і політичної не-стабільності. Безумовно, захисне мито є необхідним для того, щоб дати мо-жливість утвердитися новим галузям промисловості в державі. Тимчасовий захист молодих національних фірм від жорсткої конкуренції дає їм змогу утвердитися на ринку. Це є аргументом на користь протекціонізму, хоча існує думка про те, що прямі субсидії, наприклад, мають переваги, тому що відкрито показу-ють, якій галузі надається допомога і в якій мірі. Вважається, що тарифи є необхідними також для захисту вітчиз-няних фірм від іноземних виробників, які збувають на ринку країни свою продукцію за демпінговими цінами, нижче її собівартості. Існують дві причини, чому іноземні фірми можуть бути заці-кавлені в продажу своїх товарів за цінами, нижчими собівартості. По-перше, ці фірми можуть використовувати демпінг для послаб-лення конкурентів, для встановлення монополії на ринку. По-друге, демпінг може застосовуватися з метою цінової дискримі-нації — призначення різних цін різним клієнтам. З метою максимізації своїх прибутків іноземний продавець може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції за висо-кими цінами на монополізованому ринку і продаж залишку про-дукції за низькими цінами на зовнішні ринки. Фактично в кожній країні національне законодавство забо-роняє демпінг, бо він викривлює ринок. У випадку, коли дем-пінг все ж завдає збитків вітчизняним фірмам, уряд відповідно до правил і принципів ГАТТ (СОТ) може вводити так зване антидемпінгове мито на відповідні товари. Слід зазначити, що зловживання антидемпінговим законодавством може збільши-ти ціну імпорту, а конкуренція на місцевому ринку зменшить-ся, що дасть змогу вітчизняним фірмам підняти ціни за раху-нок споживачів. Як бачимо, у міжнародних нормах і правилах достатньо аргу-ментів на користь протекціонізму. Але водночас є переконливі історичні приклади, які підтверджують, що вільна торгівля веде до процвітання і зростання, а протекціонізм приводить до проти-лежних результатів: · Дії Великобританії на підтримку більш вільної міжнародної торгівлі в середині ХІХ ст. мали важливе значення як засіб сти-мулювання її індустріалізації і розвитку. · Тенденція до зниження мита в середині 30-х років стала стимулом зростання післявоєнної світової економіки. · Створенню «Спільного ринку» в Європі сприяло усунення мита між країнами-членами. Економісти вважають, що створення такої зони вільної торгівлі є важливим чинником, який забезпе-чив процвітання Західної Європи останнього десятиліття. · Дослідження економічного розвитку слаборозвинених країн показують, що ті країни, які для захисту своїх національних галу-зей покладалися на імпортні обмеження, мали повільніші темпи економічного зростання порівняно з тими країнами, що проводи-ли відкритішу економічну політику. Слід зазначити, що і сьогодні питання зниження рівня мита, усунення інших перешкод у торгівлі є актуальними в переговор-ному процесі, який відбувається на постійній основі в межах ГАТТ (СОТ). Безумовно, держава впливає на ринок і тоді, коли вона стає безпосереднім його учасником. Ця участь здійснюється в основ-ному через підприємства, установи, організації, які є власністю держави. Як власник, держава реалізує право власності через право володіння майном (рухомим та нерухомим), коштами, ін-телектуальною власністю, цінними паперами тощо, право корис-тування ними та право розпорядження. Важливою сферою діяльності держави є охорона прав спожи-вачів. Варто зауважити, що активізація суспільного руху, ство-рення різноманітних громадських організацій, що вимагають за-безпечення безпеки продукції, зумовили інтенсивний розвиток законодавства, спрямованого на охорону прав споживачів. Від-носно цілого ряду товарів було встановлено порядок попередньо-го ліцензування. Це стосується в першу чергу такої продукції, як лікарські засоби, продукти харчування. Головна увага у вирішен-ні цих питань приділяється контролю за якістю продукції, який здійснюється системою державного контролю. Законодавство зобов’язує виробника і того, хто торгує това-ром, повністю гарантувати якість товарів і нести відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок недоліків виробленої продукції. У такому разі відповідальність за неякісний товар несе як його виробник, так і продавець. Держава втручається в комерційну діяльність і шляхом кон-тролю за інформацією. Будь-яка інформація, у тому числі й ре-клама, має бути правдивою. Реклама, яка може вводити спо-живача в оману відносно хімічних властивостей товару, якостей, можливих наслідків використання неприпустима. Закон і судова практика ряду країн, міжнародне законодавство (на-приклад, право ЄС) зобов’язує виробника і продавця попере-джувати споживача про можливі негативні наслідки спожи-вання даного товару. Охорона прав споживачів закріплюється також і в законодав-стві, яке встановлює певні пільги під час укладення і виконання різного роду договорів. Так, у США прийнято цілу низку законів про охорону споживчого кредиту (закони 1968, 1970, 1974 рр.). У цих законах передбачені пільгові умови в тих випадках, коли кредит призначений для безпосереднього споживання. Пільги для споживача в разі укладення договорів передбачені в законодавст-ві багатьох країн. Необхідно в цьому зв’язку зазначити, що держава втручається в ринкові відносини не тільки в інтересах споживача, а й з метою стимулювання виробничого використання природних ресурсів. У ряді країн (наприклад, Франції, Японії) закон, що регулює відносини оренди землі, надає значні переваги орендатору, який використовує землю для сільського господарства. Можна сказати, що у багатьох випадках орендатор захищений законами значно повніше, ніж власник, який не веде господарство на своїй землі. Державне регулювання ринкових відносин полягає й у вста-новленні порядку створення учасників ринкових відносин і конт-ролю за їхньою діяльністю. Ё Так, законодавство про корпорації, компанії, товариства у всіх розвинених країнах висуває ряд вимог, спрямованих на створення добросовісних учасників підприємницьких відносин. Ё Законодавство встановлює дуже суворий порядок створення юридичних осіб, процедуру прийняття рішень, організацію їх ді-яльності, публічну звітність. Ё Ряд вимог висувається також до комерційних угод та до сторін таких угод. Ё Істотне значення для нормальної діяльності ринку має ви-мога публічної звітності компаній. Ё Особливі вимоги, що висуваються до осіб, які обіймають керівні посади в компаніях (господарських товариствах). Усі ці законодавчі вимоги, безумовно, сприяють прозорості ринкових відносин. Слід також ураховувати, що в сучасних ринкових відносинах щодалі більшого значення набувають такі важливі нематеріальні цінності, як ділова репутація, ділова етика, мораль. Так, безумов-ному дотриманню умов договору часто сприяє не стільки страх перед майновими збитками, скільки побоювання втратити пова-гу, довіру, ділову репутацію. Усе це відбивається й у матеріаль-них формах. Наприклад, торгова марка компанії, яка має високу репутацію на ринку, оцінюється в мільйони доларів (або в екві-валенті в національній валюті). Таким чином, державне регулювання ринку ні в якому разі не порушує головних, принципових правил його функціонування, таких як: · рівність правового становища учасників; · свобода прийняття рішень і відповідальність за їх результати; · відповідальність за заподіяну шкоду; · неприпустимість збагачення за допомогою дій, які порушу-ють моральні вимоги суспільства, і т. п. Державне регулювання поглиблює, збагачує зміст цих пра-вил, приводить їх у відповідність до нових реалій ринкових відносин.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ» з дисципліни «Міжнародне комерційне право»
