Проблема осіб без громадянства, біженців та іноземців
Безгромадянство може виникнути з низки причин: колізію законів про громадянство, зміну суверенітету над територією тощо і може бути з моменту народження (абсолютне) та наступити в результаті втрати громадянства (відносне). Питанням правового статусу осіб без громадянства (апатридів) присвячені Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. Остання, наприклад, передбачає, що особи повинні набувати громадянства держави народження, якщо в протилежному випадку вони будуть без громадянства. Однак обидві конвенції отримали незначну кількість ратифікацій. Конвенція про статус апатридів 1954 р. зобов'язує зрівняти їх статус з іноземцями у внутрішньодержавному праві. Це ще не означає права на дипломатичний захист з боку вітчизни, яке мають іноземці, однак і в цьому плані спостерігається тенденція до визнання права держави на дипломатичний захист осіб без громадянства, які постійно проживають на її території ї. Після проголошення Загальною декларацією прав людини права на громадянство Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) визнала, що проблема апатридів вимагає прийняття державами заходів, спрямованих на визнання за кожним права на ефективне громадянство 2. Біженці - це особи, які залишили країну, в якій вони постійно проживали, в результаті переслідувань, військових дій чи інших надзвичайних обставин. Проблемі біженців присвячено низку міжнародних договорів, зокрема Конвенцію про статус біженців 1951 р., яка набула чинності в 1954 р. 1966 р. ГА ООН прийняла Протокол щодо статусу біженців, який передбачав деякі зміни до Конвенції. Оскільки Конвенція щодо статусу біженців поширюється тільки на тих осіб, які стали біженцями в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р., і з огляду на те, що від часу прийняття Конвенції з'явились нові ситуації щодо біженців, виникла необхідність у прийнятті такого Протоколу. Одним з перших відомих в історії біженців був Едіп, який вбив свого батька і одружився зі своєю матір'ю, через що і мав залишити свою країну. Найбільші в історії потоки біженців -це понад мільйон росіян, які не могли повернутись до більшовицького режиму; 1,5 млн вірмен з Туреччини на початку XX ст. З біженцями тісно пов'язане ім'я Нансена - Верховного
комісара Ліги Націй у справах біженців, який ввів так званий лансенівський паспорт для біженців. Великі потоки біженців мали місце після Другої світової війни, після Китайської революції 1949 р., Корейської війни; 5 млн біженців у 80-х рр. втекли з Афганістану до Ірану. Велика кількість біженців є у Центральній Америці, багато косівських албанців змушені були покинути Косово через етнічні чистки - і це тільки деякі приклади з великої кількості подібних випадків, коли люди масово були вимушені залишати країну свого постійного проживання. В Україні тільки за 6 місяців 1998 р. 2 тисячі іноземців отримали офіційний статус біженців. Протягом 1995-1997 рр. до України прибуло 1 млн 106 тис. осіб *. Основними принципами права щодо біженців є: 1) заборона видворення («поп-геіоиіетепі;») згідно зі ст. 33 Конвенції щодо статусу біженців: «Жодна договірна держава не повинна виганяти чи повертати («геіоиіег») біженця будь- яким способом до кордонів територій, де їхнє життя чи свобо да будуть під загрозою через расу, релігію, національність, членство у певній соціальній групі чи політичні переконання». 2) недискримінація; 3) возз'єднання сімей. Контроль за дотриманням прав біженців здійснює Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), статут якого був затверджений ГА ООН 1950 р.2. Правове становище (режим) іноземців, як правило, визначають як сукупність прав та обов'язків іноземців на території даної держави. Виділяють три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим. Національний режим означає зрівняння іноземців з власними громадянами. Режим найбільшого сприяння найчастіше встановлюється на основі принципу взаємності, і положення про такий режим найчастіше зустрічаються в торгових договорах. Спеціальний режим - це надання іноземцям у певній сфері певних прав і встановлення для них певних обов'язків, що відрізняються від тих, які передбачені в даній сфері для власних громадян. Наприклад, у радянській практиці в договорах з деякими державами був передбачений спрощений порядок переходу державних кордонів мешканцями прикордонних районів для відвідування родичів. Загальні положення щодо статусу іноземців були закріплені ГА ООН 1985 р. в Декларації про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, де, зокрема, вказується на неприпустимість масового вислання іноземців, які на законних підставах перебувають на території країни.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема осіб без громадянства, біженців та іноземців» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
