Знадобився невдалий досвід Ліґи Націй, Статут якої пе редбачав створення механізму «колективної безпеки» при збереженні в держав «права на війну», а потім укладення в 1928 р. Паризького договору, щоб визнати той факт, що міжнародне право тільки тоді здатне стати засобом забезпе чення безпеки держав, коли застосування сили, крім права на самооборону, буде заборонено. Чинне міжнародне право покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати «світозберігаючий» потенціал. Насамперед це стосується ос новних принципів міжнародного права, що спрямовані на забезпечення співробітництва та міжнародного захисту на родів, причому ці принципи тільки тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної військової безпеки складають насамперед такі основні прин ципи міжнародного права, як принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння. Принцип заборони агресивних війн (ненападу), що ви пливав із Паризького договору 1928 р., із прийняттям Ста туту ООН трансформувався в більш широкий за обсягом за борони принцип незастосування сили чи погрози силою: «Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь яким іншим чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту ООН). Забезпечення міжнародної безпеки... 267 Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резо люцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнен ня правових основ та підвищення ефективності механізму ООН із підтримки миру (Декларація про зміцнення міжна родної безпеки 1970 р.; Декларація про запобігання й усу нення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнарод ному миру та безпеці, і про роль ООН у цій області 1988 р.) Особливе місце серед них займає визначення агресії, прий няте Резолюцією Генеральної Асамблеї 14 грудня 1974 р. Визначення агресії та перелік агресивних актів, наведених в цій резолюції, вважаються загальновизнаними та широко застосовуються в міжнародно правовій практиці. Агресія — це застосування збройної сили державою про ти суверенітету, територіальної недоторканності чи політич ної незалежності іншої держави чи будь яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй. Про факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпни ми та характеризують лише найбільш розповсюджені спо соби застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь яка військо ва окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, будь яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держа ви чи її частини; бомбардування збройними силами держа ви території іншої держави чи застосування будь якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави; на пад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держа ви, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь яке продовження їхнього пе ребування на цій території за припиненням дії угоди; дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою чи від імені держави зброй них банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, що здійсню ють акти застосування збройної сили проти іншої держави, 268 Розділ 17 які носять настільки серйозний характер, що рівносильні перерахованим вище актам (ст. 3). Принцип незастосування сили створив умови для фор мування принципу територіальної недоторканності (непо рушності кордонів). За рахунок принципу незастосування сили досягається систематичність основних принципів і їхня націленість на охорону міжнародного миру — підкрес люється в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Так, чинне міжнародного право передбачає мож ливість застосування до порушника миру примусових за ходів (розділ VІІ Статуту ООН). Але не менш важливими є заходи попереджувального характеру, тобто мирні засоби вирішення спорів (розділ VІ Статуту). Якщо спір не врегу льовано, то Рада Безпеки вирішує, яких заходів вжити: пе реривання економічних відносин, морських, повітряних заходів, розриву дипломатичних відносин (розділ VII Ста туту). Статут ООН також запровадив у міжнародне право, хоча й у загальній формі, принцип роззброєння. Міжнародне співтовариство зацікавлене в дотриманні ос новних принципів міжнародного права як нормативної га рантії безпеки держав. Удосконалювання цих принципів здійснюється за допомогою практики їх підтвердження, роз витку та конкретизації в різних за своїм юридичним харак тером міжнародних документах. Це може бути досягнуто різними шляхами: один із них — закріплення міжнародних зобов’язань у внутрішньодержавному законодавстві. Інший шлях — договірне підтвердження зобов’язань на двосто ронній, регіональній, універсальній основі: укладення уні версальних договорів про обмеження та заборону окремих видів озброєнь, двосторонніх договорів між державами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Нормативні засоби забезпечення миру та безпеки» з дисципліни «Міжнародне право»
