Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі
Будь яка європейська країна, що поважає принципи сво боди, демократії, поваги до прав людини й основних свобод і верховенства права, може звернутися із проханням про набуття членства в ЄС (ст. 49 Договору про ЄС). Держава кандидат повинна відповідати критеріям, що свідчать про її готовність виконувати обов’язки держави члена. Цими критеріями є: стабільність державних інституцій, що гаран тують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин; наявність функціонуючої ринкової еконо міки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу; спроможність прийня ти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. Прийняття ухвалюється одноголосним рішенням Ради ЄС після проведення консультацій із Комісією й отримання згоди від Європейського Парламенту. Воно є підставою для укладання угоди між державами – членами ЄС та країною кандидатом про умови приєднання до установчих договорів. Склалася практика одночасного приєднання до всіх Співто вариств і Союзу. Європейський Союз — це об’єднання держав, що поділя ють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах сво боди, демократії, поваги до прав людини й основних сво бод, верховенства права — принципах, спільних для дер жав членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну за грозу національній ідентичності інших держав членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua non членства в Союзі та не можуть підлягати будь якій ревізії. Стаття 7 Договору про ЄС встановлює механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу має право визначити «очевидний ризик серйозного порушення» державою чле ном принципів, встановлених у п. 1 ст. 6 Договору про ЄС, 254 Розділ 16 і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо пору шення не буде припинене, Рада має право одноголосно виз начити «існування серйозного та тривалого порушення» державою членом зазначених принципів. Констатація по рушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна про довжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї До говором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішен ня про зміну або скасування санкції. Договір про ЄС містить механізми, покликані попереди2 ти захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами членами контролю над ним, нехтування інтересами держав членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати на ціональні ідентичності держав членів. На практиці це по ложення сприймається переважно як політичний, а не пра вовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу. Серйозним засобом стримування недемократичних і не правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження прин ципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз пова жає основні права людини, – як вони гарантовані підписа ною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони ви пливають із спільних для держав членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6). Повноваження держав членів від зазіхань з боку ЄС за хищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’я заний поважати при виконанні поставлених перед ним зав дань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компе тенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у та ких межах, коли мета запланованого заходу не може бути Право Європейського Союзу 255 на належному рівні досягнута самими державами членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого за ходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Євро пейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечин ними правових актів, прийнятих органами ЄС. Держави члени можуть уникати участі у проектах Со юзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механіз му поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав членів, що бажають вста новити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунен ня держави члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівко вої загальноєвропейської валюти замість національної. Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передба чене установчими договорами. Вважається, що цього ре зультату можна досягти за допомогою традиційного інсти туту міжнародного права — денонсації установчого догово ру. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі» з дисципліни «Міжнародне право»
